Правду

Так, є таке, є. Багатьох ламають, прав у нас, вважай, немає. Взагалі ставлення з боку працівників знаєш яке? Ніяке. Ні-я-ке, зрозуміла?

Секрет

Мы с Сергеем учились в одном классе. После школы он пошёл учиться на водителя: всегда мечтал водить автобус. Батько його помер, здається, від горілки. Мати, перебиваючись з хліба на воду, ростила його та ще трьох доньок. Особливо тяжко довелося, коли прийшли дев’яності — ціни полізли вгору, роботи не стало. Я випустив Сергія з уваги років на сім.

Гроші наперед

У Києві є кілька місць, де я люблю бувати, коли житейська метушня підступає під саме горло. Одне з них знаходиться на станції метро «Лісова». Це остання станція на гілці, тут розташовано величезний торговельний комплекс «Даринок». Якщо ви, увійшовши в нього, пройдете крізь ряди шкіряних курток і взуття, то потрапите до супермаркету з голосною назвою «Народний»...

Епілепсія

Епілепсія — це одержимість чи хвороба? А в мене немає відповіді. Власне кажучи, я не знаю. Знаю лише, що будь-яка хвороба — це, по суті, і є одержимість тим самим злим духом, який увійшов у людину після гріхопадіння. Можна приносити численні жертви, танцювати з бубном, ходити на «вичитки» або заповнювати себе по вінця протисудомними препаратами. Я чомусь думаю, що не допоможе. Тому що вірю в слова про піст і молитву.

«…І Він усе розрулить»

Я розумів: мені майже сорок, у мене немає сім’ї, я самотній у цьому величезному чужому світі. У мене немає житла, я винаймаю в Києві квартиру, на яку йде дві третини моєї зарплатні. Я працюю на невеликому телеканалі й виконую роботу, яка мені нецікава. І при цьому постійно відчуваю роздвоєність й невпевненість у собі. А отже, немає жодних перспектив щось покращити…

Буги-фуги

Лесика, взагалі, знають як культурного хлопця — любить читати, ходить до музичної школи, грає Баха. Іноді зразу з однієї школи йде до іншої. Йому навіть купили спеціальну папку для нот, з мотузяними ручками. На ній намальований скрипковий ключ та якість ноти. Це просто прокляття, а не папка! Лесик її страшенно соромиться. І на вулиці завжди повертає нотками цими, нещасними, до ноги.

Зустріч

Хто ж знав, що чекати доведеться так довго! Він чекав, а навколо один за одним зникали рідні, друзі, вороги. І непомітно старий залишився сам. І навіть не помітив, як став старим. А потім не помітив і того, що забув про те, що він не завжди був старим. І дуже скоро настав час, коли розплющувати очі вже було непотрібно.

Притихнути, щоб розчути

Мабуть, ми особливо переконані в нашому праві вимагати від Бога невблаганності у тих випадках, коли образа — не особиста, а національна, всенародна. Під час війни в одного дуже поважного ієрарха вихопилося запевнення, що німців Бог не любить і любити не може.

Більше за місто

Iноді вона вмикала у вітальні телик, щоб вимкнути свій власний усередині голови… Столиця горіла, горіли люди, тріскалося від жару каміння, протуберанці гніву переповнювали простір… «Злочинці!» — коментували одні телеканали. «Молодці!» — коментували інші. І незабаром усе Тетянине місто було охоплене дивною істерією — одні боялися навали терористів, інші — антитерористів…

Дорога до храму

Батько — колишній військовий, майор запасу — був людиною дисциплінованою та відповідальною, він умів легко вирішувати серйозні проблеми. Як зараз би сказали, «антикризовий менеджер». За п’ять років до змальовуваних подій, ще за часів Союзу, він допоміг відродженню монастиря і двох храмів. І ось тепер його, попри поважний вік, знову направили відновлювати зруйноване.

«Люди рiзної конструкцiї»

Надто багато невдач у коханні й дружбі виправдовуються заяложеними словами: «ми зовсім різні». Але саме в цих словах Ганна Григорівна побачила формулу своєї родинної ідилії. «Справді, — пише вона, — ми з чоловіком являли собою людей «зовсім різної конструкції, іншого складу, різних переконань», але «завжди лишалися собою», зовсім не підтакуючи і не лестячись один до одного...

У гості до Бога

Переддень Різдва 1989 року студентки третього курсу філологічного факультету мали провести в муках. 7 січня вони повинні були складати диференційований залік зі старослов’янської мови найсуворішому викладачеві кафедри, Соколовій Т. С. Ніхто не міг прорубати ополонку цієї загадкової лінгвістики — ані переможниця всіх шкільних олімпіад Світланочка Русакова, ані донька професора мовознавства Ганя Митрофанова...

Петрович

Петровича паралізувало після автомобільної аварії. Від нього відразу пішла дружина, сказавши, що вона ще молода й хоче «жити, а не доглядати за овочем». Пожити їй Бог судив недовго — розбилася на смерть дуже скоро в іншій автомобільній аварії. З Петровичем тепер жила інша жінка, справжня дружина й подруга, здатна полюбити там, де більшість здатна лише тікати.

Руслан і Людмила

Вона сиділа до нього спиною, але за тим, як вона трималася, за якимось ледь помітним тремтінням у голосі я раптом зрозумів, що вона всім єством відчуває його присутність. Вона його дуже кохала — це було помітно. Людмила теж була з колишніх наркоманів, і, очевидно, ця зустріч на межі була для обох неймовірним подарунком долі.

Справа про реставрацію

Мало хто з людей, вражених красою давніх ікон, замислюється над тим, яка титанічна праця пророблена реставраторами, перш ніж із глибини віків на нас глянули лики святих. Подвиг цих скромних героїв відомий лише вузькому професійному колу. Увазі читачів ми пропонуємо фрагмент із книги Григорія Козлова «Замах на мистецтво» — історію реставрації великої православної святині — Володимирської ікони Божої Матері.

Авіамоделізм

На фанерних покришках красувалися легкокрилі літачки, що ширяли у блакитному небі. Усередині лежали рейки, планки, пергамент, клей, — усе, що потрібно, аби зібрати й запустити свій власний літальний апарат. Коштували ці набори доволі дорого, купити самому таку річ мені було не до снаги. Але навіть тривале споглядання світлих продовгуватих коробок, що пахли сосною, було радісним, обіцяючим, обнадійливим.

Щуриха

Простодушний отець диякон явно нічого не знав про щурів. Вусата морда стирчала з води й після трапези, і годину по тому, і ще одну. Час минав, незабаром слід було служити вечірню, а вбивство щурихи ніяк не просувалося. У душу заповзали сумніви. Подію вирішено було прискорити.

Прощання навіки?

Тяжко прощатися з усіма, хто тебе нелукаво любив і довірливо обнімав. Як не готуйся до смерті — а готовий до неї не будеш. Вона оголює правду, як хірург. Жива плоть, яка ж ти безпомічна й нікчемна! Що буде з бабусею, я знаю, тому що вірую й сповідую: Христос Воскрес! А що буде з моїм котом?

Експеримент

Прийшов він до пам’яті у літаковому кріслі, яке стояло в глибокому снігу. Навколо гори. Кавказ височіє. Перше запитання було таким: а де ж сам літак? Якийсь страшний сон. Усе тіло болить. Він спробував устати — ніяк. Потім насилу зрозумів, що це ремінь його тримає. Він його відстібнув і хотів було підвестися, як раптом побачив, що сидить він у цьому кріслі на прискалку — майданчик всього три на три — і йти йому, власне, нікуди.

Екстремал

У 2012 році у видавництві Стрітенського монастиря вийшла книга чудової письменниці Олесі Ніколаєвої «Небесний вогонь та інші оповідання». У новій книзі автор поставила собі за мету розповісти про дію Промислу Божого в людських долях. У продовження теми вибору чернечого шляху ми публікуємо дві дивовижні життєві історії, розказані Олесею Ніколаєвою.

Лебідь, або Вечір Сен-Санса

Коли бігти нікуди, а битися марно, прохання, вимовлені сиплим голосом, слід виконувати. Якщо, звісно, ці прохання в принципі можна виконати. Тобто, якщо у людини є принципи, дотримуючись яких їй радше доведеться вмерти, аніж виконати невиконуване. «Гроші — справа наживна, — так завжди казала Григорію мама. — Треба віддавати — віддавай не жалкуючи. Потім ще заробиш».

«Де двоє або троє…»

Та історія, яку я хочу розповісти, сталася саме «раніше». Це було між двома світовими війнами, що їх, правду кажучи, варто було б назвати бійнями. Життя було бідним, злим і непевним. Люди в ті роки почали криво посміхатися при словах «чесність», «благородство» ... Усім не вистачало грошей, усі не довіряли один одному і на ніч міцно замикали двері. У міському храмі служби правили регулярно й люди ходили на них регулярно, але це була холодна регулярність. Точно так само й стрілки годинника на вежі ходять по колу, залишаючись мертвими.

Особливий покупець

Покупці не змусили на себе чекати. Майже ніхто не готовий до Нового року на всі 100 процентів. 31 грудня ви обов’язково згадаєте про кількох людей, яким просто необхідно подарувати хоч крихітний, але обв’язаний стрічкою згорточок. І от десь перед обідом до нас забрів представник найбільш неприємного для мене типу покупців.

Отець Василій

А ми були надто нерозумні й надто «доброчесні», аби зрозуміти просту істину: елементарна людяність вимагає, щоб ми негайно пішли. Пішли й залишили людину наодинці з болем, зі стогонами, породженими болем, з думками про смерть, з напівчутними молитвами. Але ми тоді виконували заповідь: «хворий був і відвідали Мене», тому сидіти збиралися довго, хоча це й мучило священика.

Мудрець і проповідник

Жив на світі один чоловік, який умів ставити віруючим такі мудровані запитання, що найбільш упевнені з них збентежувались і йшли, втягнувши голову в плечі. Був і ще один чоловік, який умів так гарно говорити про Господа, що найбільш зайняті люди полишали свої заняття, щоб його послухати. Смішливі при цьому переставали сміятись, а в сумних розгладжувалися зморшки й починали сяяти очі.

Диваки

Після таких історій, звісно, не дивуватимешся нічому. Тітка Женя, котра якимось чином залишилася живою, не могла пройти повз безхатніх котів. Її підірвана стражданнями, травмована душа прагла когось нагодувати, зігріти, захистити, притиснути до себе. Родини в неї не було. З усього стражденного світу живих істот вона зупинила свій жалісливий погляд на нявкаючих тваринах.

Три соломинки

Більше тридцяти п’яти років свого життя вона віддала хронічному алкоголіку. Сказати віддала — значить нічого не сказати. Він декілька разів умирав, замерзав у люті морози на вулиці, отримував незліченні травми, а вона його знаходила і знову повертала до життя, у той час як його життя означало для неї пекло.

Таємниця лікарняних халатів

Одного разу хлопчаки, а з ними і мій бравий дядько, розкопали курган неподалік від села. Цей пагорб був курганом лише за формою; старі люди казали, що до війни тут ніяких курганів не було. Виявилося, це був німецький дот. А може, й не дот. Доволі широке приміщення було заставлене до самої стелі ящиками з харчами й напоями. П’ять гвинтівок — вичищені й змащені — складені пірамідою. У кутку — мотоцикл BMW з коляскою...

Довжиною в рік

За кілька днів до від’їзду я викликала Сергія на розмову, в якій поставила жорстку умову: або я, або Вена… Я й зараз зіщулилася, згадуючи, яким вимученим поглядом він подивився на мене, перш ніж мовчки розвернутися й зачинити за собою двері. Це трапилося 31 грудня. Більше про нього я нічого не чула.

Родич

Лише одна обставина бентежила мене в нашому соборі. Після молебню з акафістом відкривали раку з мощами святителя Іоанна Шанхайського і Сан-Франциського. Люди з розчуленням та благоговінням прикладалися до святого, а я швиденько відходила до свічного кіоску, тягнучи за собою дитину. Я просто не могла себе змусити цілувати чорні руки померлої людини!

Пояс Богородиці

Хтось із наших парафіян мимохідь запитав про православних. Пастор так само мимохідь і відповів: «Це найбільш фанатичне відгалуження від католиків, з купою помилок і забобонів. Вони, наприклад, поклоняються всіляким святим, їхнім зображенням, їхнім останкам і навіть речам. Як можна, наприклад, ганчірочку шанувати нарівні з Богом?» — пастор говорив, а мене переповнювала радість, що я належу до істинної, високої церкви.

ЖВЛ

Він був Тарзаном плавнів, повелителем риб, птахів, звірів і дачниць. Він і схожий був на Тарзана — мускулястий, засмаглий, довге заплутане волосся, ясно-сині очі. У чому б він не вийшов на берег, завжди здавалося, що на ньому настегенна пов’язка зі шкіри леопарда й намисто із зубів того ж хижака. Куди б він не дивився, здавалося, що він прицілюється.

Країна чудес

Ех, місто, місто. Ти зметнулося в небо будинками й будівельними кранами, але зовсім не знаєш про інше Небо, на якому за одного розкаяного грішника всі Ангели радіють. Ти згребло до себе мільйони людей і дивишся на їх суєтність, як на розтривожений мурашник. Але ти ніколи не помітиш у цій штовханині однієї зупиненої мурашки, приголомшеної відчуттям вічності. Втім, що з тебе візьмеш? Адже й самі заклопотані мурашки того, який зупинився, не помічають.

Ключ до всіх замків

Високий парубок незграбно завмер у дверях, тримаючи в руках тарілку з половиною торта, а Таня спалахнула до коренів волосся, мріючи, щоб у напівтемряві кімнати ніхто не помітив її конфуз. «Сусіда Митю» вона знала чудово — адже всього лише кілька років тому він досить часто бував у них. І всі вважали його нареченим Анни. І він сам так вважав.

Хлопець, який не зміг підійти

Якби він був інакшим! Правильним і добрим! У цьому світі я спокійний та впевнений. Підходжу до дівчини, розмовляю з нею дотепно та невимушено. Вона достойно відповідає. Розмова, роман, щастя. Все стрімко й гарно. Я бачив таке в кіно. Але світ недосконалий. У ньому я тупий і некмітливий. Моя заготована фраза — її несподівана відповідь — і я зависаю, пітнію і говорю банальності.

І всіх, і все...

З благословення Блаженнійшого Патріарха Святого Града Єрусалима та всієї Палестини Феофіла ІІІ на святкування з нагоди сорокаліття архієрейської хіротонії Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнійшого Митрополита Київського та всієї України Володимира, з Єрусалима буде доставлено часточку Древа Животворного Хреста Господнього, повідомляє прес-служба УПЦ...

Жадібний чернець

Розповідали, що жив якось в одному великому монастирі архімандрит Пахомій. Люди його любили за доброту, а братія недолюблювала. І поза очі називала «зажерою» і «жадібним монахом». І справді ― ряси в нього непрості, машина крута. Та й у келії «повний фарш»: багато книжок, ікон, сувенірів різних та інших дарів від небідних парафіян.

Урок

«Кожна людина, — одного разу подумав він, — живе життям драматичним і таємничим. Якби його увічнило перо Шекспіра, було б воно знаним і читаним довіку. Люди — це непрочитані книги. Це — притрушені пилом інструменти, які зазвучать, варто лишень доторкнутися до них пальцями».

Трофей

Валька закінчила школу та вступила до інституту. Вона так хотіла стати вчителькою! І нарешті вона закохалася! Павло був на рік старший, вмів грати на гітарі та дуже любив гори. Вони часто ходили у походи. А навесні вирішили одружитися, проте не встигли...

Жило собі дівча

Він згадав її, коли навчився говорити з Богом. Просто іноді, молячись, просив Усевишнього про те, щоб у тієї дівчинки з його дитинства все було добре. І вірив, що Бог обов'язково допоможе їй. Адже тоді, давно, він зрозумів завдяки їй щось дуже важливе. Щось головне про слово «люблю».

Не найгірше місце в Раю

Все було як у описах митарств блаженної Феодори. І ті, кого називали «ефіопами», і двадцять сходинок, і гній, і сморід. На величезні ваги клали всі мої чесноти, подвиги, пости, а всі мої домонастирські гріхи відлітали як розкаяні. «Милостивий Господь, — переміг я свій страх, який одразу ж після смерті змусив забути і вагітну жінку, й сільську школу. — Але чому такі стурбовані мої Охоронці?»

Мишка

Усі читали «Гидке каченя» Андерсена. Хтось, може, й сплакнув. А чому? Каченя шкода? Чи щось більше, щось світле — те, що непоправно лишилося в дитинстві? Але навряд чи хтось шукав християнський зміст у цій добрій і сумній казці. Зате в кожного з нас було своє «гидке каченя», якого ми не помітили. Прикро...