Це літо в Петербурзі — наскрізь ахматовське. Місто святкує сто двадцять років із дня народження поета, чий образ віддзеркалений у його каналах, поета, чия тінь лишилась на його стінах. Так відчувала сама Анна Андріївна, яка ніжно любила Царське село, подовгу жила в Києві та Севастополі, але «своїм» назвала саме Петербург — «город, горькой любовью любимый»:

А я один на свете город знаю
И ощупью его во сне найду.

Її життя — безсумнівна перемога. Скорбота втрат, бідність і приниження, безпритульна старість розчинили в її обличчі невимовну гіркоту, але не спотворили рис величі духу.

В часи гонінь християни стають або відступниками, або сповідниками. Роки повального терору так само прирікають на вибір — рятувати шкуру або душу. Ахматова ніколи не приховувала своєї віри і не зрікалася опальних друзів. Дорого та боляче сплачувала рахунки епохи, яка не змогла зламати їй суглоби совісті. «Дар незрівнянний» та збережена гідність душі перетворювали шлях тендітної жінки на біографію Поета.

Істинний поет наділений відчуттям історії, єдності епох. Ріка часів протекла крізь життя Ахматової, як в її головному творі — «Поемі без героя», де «часи — минулий, теперішній і майбутній — об’єднані». Епіграфом до поеми обрані дорогі для неї слова: «Бог зберігає все». «Deus conservat omnia», — написано на родовому гербі над входом до Шереметьєвського палацу (Фонтанний дім), де в комірках флігелів минула більша частина її життя. А життя виявилось довгим, і Анна Андріївна, яка пережила всіх, з ким була на «ти», вбачала в цьому особливий Промисл: «Чтоб вас оплакивать, мне жизнь сохранена...»

Вона була на десять років старшою за століття. Пам’ятала передреволюційну агонію імперії, пережила три революції, голод та злидні петроградських зим 1918-19 років. Ті страшні часи, коли місто потребувало вірності, і робили жителів Петербурга (Петрограда, Ленінграда) — істинними петербуржцями. І місто, до якого ми приїздимо сьогодні, відчутно належить їм.

И мы забыли навсегда,
Заключены в столице дикой,
Озёра, степи, города
И зори родины великой.
В кругу кровавом день и ночь
Долит жестокая истома...
Никто нам не хотел помочь
За то, что мы остались дома,
За то, что, город свой любя,
А не крылатую свободу,
Мы сохранили для себя
Его дворцы, огонь и воду.
Иная близится пора,
Уж ветер смерти сердце студит,
Но нам священный град Петра
Невольным памятником будет.

Був час, коли Ахматова майже щодня проводжала за кордон поїзди з дорогими людьми — сама ж без вагань залишилась. Пізніше так само часто довелось проводжати близьких за останню межу. За її життя країну накривали хвилі чисток і репресій, відгриміли дві світові війни та блокада Ленінграда.

Две войны, моё поколенье,
Освещали твой страшный путь.

Бог зберігає все — кожен подих, кожне слово. Ним не була забута «Молитва», написана Ахматовою в 1915 році:

Дай мне горькие годы недуга,
Задыханья, бессонницу, жар,
Отыми и ребёнка, и друга,
И таинственный песенный дар —
Так молюсь за Твоей литургией
После стольких томительных дней,
Чтобы туча над тёмной Россией
Стала облаком в славе лучей.

У своїх прекрасних «Розповідях про Анну Ахматову»* Анатолій Найман, який був в останні роки її творчим секретарем, міркує, що в цих словах поет пропонує заради спасіння країни свою власну жертву, і Бог, показуючи, що слова ці справжні і що вони почуті, приймає її. Поетичний голос зникає на десятиліття. Микола Гумільов розстріляний у 21-му. Син Лев відбуває два терміни в таборах. Але випробування вона проходить, страждаючи без нарікань. Не осягнути, не збагнути почуття матері, в якої сина втретє забирають люди у важких чоботях. Як їй було розуміти, що причина цьому — лише її існування? І як — ні на хвилину не забувати, що й для нього це також очевидно?

* Ці мемуари тим цікавіші, що автор — православна церковна людина.

Кто знает, как пусто небо
На месте упавшей башни,
Кто знает, как тихо в доме,
Куда не вернулся сын.

І все ж, ніяка жертва Богу не буває марною. Віддаючи до Божої скарбниці все, що мала, вона отримала невимірно більше — хоча й не за земними мірками. Їй було дано прожити не лише власне життя. Її доля — матері й поета — увібрала й осмислила долю спільну, і чи не диво, що саме їй, вишуканій музі модерністів, були даровані такі прості, «бідні» та єдино правдиві слова — слова «Реквієму»?

Замість передмови до «Реквієму» Ахматова писала: «В страшні роки єжовщини я провела сімнадцять місяців у тюремних чергах в Ленінграді. Одного разу хтось упізнав мене. Тоді жінка з блакитними вустами, яка стояла за мною і яка, звичайно, ніколи в житті не чула мого імені, отямилась від властивого нам всім заціпеніння і спитала мене на вухо (там всі розмовляли пошепки):

— А це ви можете описати? І я сказала: — Можу. Тоді дещо схоже на усмішку промайнуло по тому, що колись було її обличчям». У «Реквіємі» Ахматова звертається до себе, колишньої:

 

Показать бы тебе, насмешнице
И любимице всех друзей,
Царскосельской весёлой грешнице,
Что случится с жизнью твоей
— Как трёхсотая, с передачею,
Под Крестами будешь стоять
И своею слезою горячею
Новогодний лёд прожигать.

 

Між юною гнучкою красунею і скорбною жінкою з тюремної черги пролягає прірва. З висоти пережитого у неї тепер є право називати свої перші збірки десятих років, що колись сколихнули столицю і принесли їй гучну поетичну славу, «віршами пустої дівчинки, які чомусь передруковують утринадцяте». На повний зріст страждання, смутку, обов’язку в «Реквіємі» постає нова, небувала Ахматова.

Узнала я, как опадают лица, Как из-под век выглядывает страх, Как клинописи жёсткие страницы Страдание выводит на щеках, Как локоны из пепельных и чёрных Серебряными делаются вдруг, Улыбка вянет на губах покорных, И в сухоньком смешке дрожит испуг...

І все ж вона — та сама Анна. Тільки вже не «слепящая звезда» Миколи Гумільова, а «Златоустая Анна всея Руси».

Еміграція (ті, хто виїхав за власним бажанням) ображалась на Ахматову за її принципові промови, обстоюючи своє право на зроблений вибір. У них було право «бросить землю»; але подвиг здійснили ті, хто залишився. «Борці, якщо не подвизаються, не бувають увінчані, і воїни, якщо не покажуть царю свого мистецтва в бранях, не удостоюються шани», — сказано в повчаннях авви Дорофея. Серед поетів, що виїхали, було достатньо талантів, але жоден із них — ані Ходасевич, ані Георгій Іванов — не заговорили таким голосом. Стати тим, ким стала Ахматова, можна було тільки на батьківщині, у горнилі випробувань.

...И я молю не о себе одной,
А обо всех, кто там стоял со мной
и в лютый холод, и в июльский зной
Под красною, ослепшею стеной.

 

Вона і сьогодні стоїть під «Хрестами» на набережній Робесп’єра — бронзова Анна Ахматова. Бог зберігає все, і Він виконав її волю — завмерти пам’ятником «здесь, где стояла я триста часов и где для меня не открыли засов». Вона хотіла залишитись перед «Хрестами», щоб і після смерті пам’ятати те, про що ми сьогодні нерідко забуваємо:

...Затем, что и в смерти блаженной боюсь
Забыть громыхание чёрных марусь,
Забыть, как постылая хлопала дверь
И выла старуха, как раненый зверь.
И пусть с неподвижных и бронзовых век
Как слёзы струится подтаявший снег,
И голубь тюремный пусть гулит вдали,
И тихо идут по Неве корабли.

Найбільш «жива», зрозуміла, близька нам Ахматова — повновида сива жінка в білій шалі, з царською поставою і передчуттям вічності у погляді. Це Ахматова 50-60-х років. Це її голос донесли до нас магнітофонні записи. Саме про цю Ахматову написали нашою мовою наші старші сучасники.

В ці роки друзі постійно заставали у неї візитерок, часто зовсім не знайомих жінок, які прийшли по розраду та пораду. Цілими днями тривали візити, що дістали назву «ахматовок». Дружба з нею не була ані зручною, ані вигідною (КДБ не втрачало інтересу до поета і її оточення до останніх днів), а все ж відданих друзів у неї було вдосталь. Не звивши власного гнізда, Ахматова була «мандрівною королевою»; прихистити її в Москві друзі вважали за честь.

Ахматова належала до тих, кому життєво необхідно промовляти слово «ми». Вона знала ціну своєму дару і не прагнула до обіймів радянської спілко-письменницької братії; але і як поету, і як людині їй було притаманне відчуття соборності. Лихоліття викосило тих, хто був їй «рівнею», і рани від втрат ніколи не загоювалися. Її щастям — і її кошмаром — була виключна пам’ять; і ця пам’ять була тим місцем на землі, де всі люди — незамінні.

А. Найман пише, що, проживаючи новий день, відкриваючи книгу, виходячи на вулицю, Анна Андріївна не могла не потрапляти у минуле, але при цьому ніколи не поринала у нього, не ставала його частиною. Жодною мірою не можна уявляти її манірною дамою, що розмовляла відмерлою мовою минулого століття. Чутлива до безграмотності, Ахматова нудилася від високопарної рафінованої мови, з однаковою легкістю вплітала у розмову звороти на зразок «Вас тут не стояло» і літературні цитати, тонко жартувала і полюбляла домашні прізвиська.

Вона була гостро потрібною молодим, які, за її словами, «завжди відають віршами». Юним поетам, з яких вона близько прийняла чотирьох («Чарівний хор», у подальшому названий ахматовськими сиротами), особливо виділяючи Бродського, вона давала відчуття спадкоємництва, причетності до масштабу. І сама Ахматова була спадкоємницею всього найліпшого: епічна глибина, дантівська «обпаленість», пушкінська милозвучність. Коріння зрілої ахматовської гармонії ще глибше: в ній біблійне світовідчуття, а Новий Заповіт прийнятий як міра всіх речей.

Нас, без сумніву, цікавить сума цього життя, прожитого углиб його смислу, — ті часи, коли Ахматова написала навзахідне:

И голос вечности зовёт С неодолимостью нездешней...

В мемуарах письменника І.М. Меттера зустрічаємо свідчення: «Віра Ахматової була тихою, чистою, інтимною, вона нікого не стосувалась і нікого не обтяжувала... Вже на порозі казала моїй дружині: „Христос із вами“, — і швидко хрестила її на прощання».

Віра, пронесена крізь життя, помножується на мудрість і знання людських душ. Приятелька Ахматової пише: «Я не чула, щоб Анна Андріївна вела з кимось філософські, взагалі теоретичні розмови про релігію. Вона тільки наводила якусь відповідну до ситуації євангельську заповідь, завжди смиренно додаючи: „Але виконувати її дуже важко“. Ці слова вона вимовляла, застосовуючи їх до самої себе. Оточуючих вона не повчала, не наставляла, не розпитувала... „Я хочу знати про своїх друзів рівно стільки, скільки вони самі хочуть, щоб я про них знала“, — казала вона. Думаю, що завдяки такому такту дружби Анни Андріївни тривали роками і десятиліттями».

Чим є поезія для поета? Чим є вона для читача? У відповідях на ці запитання — цілий світ, і, можливо, не кожному варто занурюватись у нього з головою. Але є золоті слова у Ахматової, прості та важливі: «Всі й без поезії знають, що треба любити добро — але щоб добро вражало людську душу до трепету, потрібна поезія».

Вона сама вражала душі до трепету. Іосиф Бродський описував спілкування з нею як надзвичайне переживання, «коли фізично відчуваєш, що маєш справу з людиною кращою за тебе. Набагато кращою. З людиною, яка однією своєю інтонацією тебе преображає. І Ахматова вже одним тільки тоном голосу чи поворотом голови перетворювала вас на гомо сапієнс».

Історія вміє замітати сліди; багато подій не отримують чіткого трактування, факти спотворюються, стільки всього забувається... Заборона на ім’я поета давно втратила силу — сьогодні Ахматову не просто читають, але й знають, і шукають, і не лише закохані дівчата. І все ж, дух нашого часу краде у нас справжню, велику Ахматову, висуваючи на перший план газетних шпальт і телеекранів споганений образ «фатальної жінки». «Слава — це означає, що вами володіють всі і ви стаєте ганчіркою, якою кожен може витерти пил», — казала Ахматова Лідії Чуковській, яка день за днем три десятиліття писала свої «Записки про Анну Ахматову». Журналісти та недобросовісні белетристи воліють зміщати велич до сумнівної сфери «жовтих» подробиць, і на цей товар завжди знайдеться покупець.

Але ми пам’ятаємо, що Бог зберігає усе, і в Нього не обміліє безодня смислів і не здешевіють скарби духу, зібрані в трудах і скорботах. Мабуть, найкращим букетом до ювілею буде молитва за упокій раби Божої Анни. А слава — чи добра, чи погана — це марнота і випадковість на тлі стояння перед Госпо