Про те, що ціле більше за суму частин, йшлося у багатьох мислителів. І все-таки «батьком» цієї думки прийнято вважати Аристотеля. За давньогрецьким філософом, ціле завжди є дещо більшим за суму його частин. У чому ж може бути практична цінність цієї формули? Питання цілісності хвилює тих, хто шукає сенс життя, прагне зрілості й розвитку, намагається зрозуміти незбагненний світ іншої людини. Сьогоднішнє життя як ніколи раніше розколоте, показне й фрагментоване, а цілісне сприйняття життя стає нагородою за працю в нелегкій справі «бути».

Стоп-кадр

Жан Бодрійяр, французький філософ, оновив ідею Платона й оголосив наш час часом симулякрів. Симулякр — це копія, яка не має оригіналу в реальності, репрезентація того, чого в реальності не існує. Сам філософ уважав, що чимала заслуга розвитку симулякрів належить картинкам, які ми бачимо на телеекранах, не маючи можливості зіставити їх з реальністю. Прикладом симулякра мислитель назвав війну 1991 року в Персидській затоці: у новинах миготять картинки, які телеглядач сприймає як реальність, не маючи досвіду зіткнення зі справжньою реальністю. Сучасна культура симулякрів робить свою справу, пред’являючи нам на екрані телевізора, рекламних вивісках, у соціальних мережах та додатках щасливих, здорових, усміхнених людей. Виходить, щастя є, — думає про себе людина, засмучуючись, що воно в усіх є, а в неї немає. Втрачаючи інтимний, особистий простір на користь соціальних ігор, знайомі та не знайомі нам люди щасливо всміхаються нам зі своїх мережевих сторінок. І ми їм віримо: чоловіки, жінки, літні люди й діти — усі до одного, бачачи глянцевий, відполірований бік реальності, ставлять під сумнів нормальність себе й свого життя, в якому хвороби атакують, нерви розгулялися, з друзями не складається, у родині конфлікти, нерозуміння та відчуженість. Фото із щасливими обличчями — це лише кадр, мить; що відбувається, коли камера вимкнена, — ніхто не знає. Та життя звужується в одно точку: вони щасливі й успішні, я — ні. І починається невротична гонитва за власними щасливими кадрами, фразами, масками: я не гірший, у мене теж таке є. Але людина стає лише тривожнішою й тривожнішою — себе не обдуриш, навіть якщо на мить здалося, що щаслива маска приросла до обличчя. Гонитва за показним щастям розвиває інфантильність із властивим їй бажанням щось доводити, здаватися, а не бути. У гонитві за позитивом ми заперечуємо інші важливі частини життя, нутром відчуваючи, що обманюємося самі й обманюємо інших. Ми стаємо вужчими, меншими й... нещасливішими.

Сказати життю «ні»

Федір Михайлович Достоєвський сказав якось, що потрібно любити життя більше, ніж сенс життя. Мислителі відзначають, що філософія минулого століття була життєствердною, а сьогоднішнє «так» життю звучить, швидше, як «так» уседозволеності. Коли психолог Віктор Франкл писав свою унікальну працю «Сказати життю „так“, психолог у концтаборі», слова книги звучали як ода життю, як радість від можливості жити. Повнота буття містить у собі два головних слова: «так» і «ні»; уседозволеність не здатна чути «ні». Війни, втрати, небезпека, страх і тривога, що охопили світ у ХХ столітті, навчили людину любити життя за саму можливість бачити, чути, говорити, думати, відчувати, пізнавати, дихати. Філософія нашого часу не задовольняється такими «простими» чудесами, сприймаючи їх як належне. На перший план виводяться життєві блага, придбання, успіх, заради яких необхідно вести постійну невротичну боротьбу. У цій суєті ми втрачаємо найважливіший дарунок — жити. Позитивна (але зовсім не життєствердна) психологія говорить про те, що не варто думати про погане, «аби не притягувати до себе». Є психологи, які пропонують різноманітні афірмації, аутотренінги й навіювання на тему щастя, свободи та ін. Думки ж про почуття обов’язку, втрати, хвороби, смерть — неприпустимі. Людина, яка обрала таку філософію, уподібнюється дитині, що забралася на високий турнік і глянула вниз. Перелякавшись запаморочливої висоти, вона розтискає руки, аби закрити долонями очі й не бачити страшної картини... Дряпаючись по життю, ми неминуче зустрічаємося з тривожною і часом загрозливою реальністю, але розтиснути руки, аби затулити очі й вуха — це самообман, який може призвести до загибелі. Заборона на страшні, хворобливі, сумні теми народжує у душі тривогу й страх стати таким, яким знехтували в разі хвороби, не зрозуміли, полишили, піймали на слабкості. Саме тому суспільство веселих і товариських людей характеризують як суспільство самотніх, роз’єднаних, тривожних індивідуумів з величезною кількістю страхів і комплексів. Масовими вже стали такі психологічні немочі як панічні атаки (незрозумілі напади дуже сильного страху), хронічна втома, депресії та інші розлади. Жодній людині ще не вдалося уникнути старіння, смерті, хвороб, самотності, нерозуміння, зрад. Але коли весь світ говорить, що зараз час успіху й радості, людина зі своїм горем або смутком опиняється викинутою за борт.

«Незручні» сторони життя роблять картину буття цілісною. У напружені моменти життя дає нам уроки, а ми маємо можливість стати дорослішими, мудрішими, чистішими, добрішими. Адже, по суті, щастя, успіх, досягнення нас нічому не вчать — ці моменти існують для того, аби насолоджуватися, радіти життю. Але наївно було б думати, що життя дається людині виключно для цих хвилин. Найбільш невротичні, тривожні люди — ті, хто орієнтований виключно на досягнення, задоволення, благополуччя. Ті, що прагнуть, перш за все зрілості, цілісності, справжності, здатні переживати тривогу, напругу, страхи та скорботи як невід’ємну і потрібну частину свого життя.

Важливіше за щастя

Людина прагне до щастя. Це видається природним, до чого ж іще прагнути? Але як же бути, якщо практично втрачене розуміння того, що ж це таке? Коли просиш людину описати своє жадане щастя, то отримуєш не більше трьох хвилин перерахування благ і задоволень. «І щоб усі були здорові», — додасть той, хто з досвіду пізнав цінність здоров’я. Стає очевидним, чому так складно досягти такого «щастя»: задоволення і матеріальне благополуччя не приносять справжньої радості: скільки за ним не женись, виявляється або не те, або мало, або не вчасно, або не з тими. Завжди поруч хтось хворіє, помирає, страждає, йде, щось руйнується, щось губиться...

Гонитва за ілюзорним щастям і віра в те, що саме для нього створений світ і людина, знецінює інші важливі грані життя. Ось що пише про це австралійський психотерапевт Х’ю Маккай: «Ідея, що все, що ми робимо, має вести нас до щастя, видається мені дуже небезпечною. Через неї в нашому суспільстві з’явилася нова хвороба — страх смутку. По-моєму, усі ці заклики: „напиши перед сном три речі, які сьогодні зробили тебе щасливим“, „щастя — наше право від народження“, „будь бадьорим попри все“ та інше в такому ж дусі — звучить дико. Так ми вчимо дітей, що щасливим бути просто необхідно. Яка дурниця...»

Ліквідовуючи здатність переживати сум і біль, ми не можемо з усією повнотою пережити й радість. Замість того щоб пережуритися й звідати щастя сповна, ми застрягаємо в хистких болотах журби та невдоволення. Життя видається нам низкою безперервних кривд і бід, а по суті, ми не можемо плакати від душі й радіти так само від душі, воліючи перебувати в стані «чистилища». Коли людині роблять анестезію, вона не відчуває болю, але безглуздо припускати, що знеболена частина тіла відчує якісь приємні імпульси. Знеболюючи свою душу, ми просто ліквідовуємо ту її частину, яка здатна відчувати й переживати. По суті, коли сьогодні людина скаржиться на якість свого життя, одними з перших прозвучать слова «байдужість» і «порожнеча» — на противагу слову «повнота».

Людство докладає максимум зусиль, аби витіснити з життя все, що не тішить, не веселить, не приносить задоволення. Але варто згадати момент у житті, коли ти був по-справжньому щасливий, то зі здивуванням виявиш, що це та мить, в якій зійшлися найсуперечливіші почуття і вдалося пережити свою присутність «тут-і-зараз». Моментом істини та щастя стане не момент радості й тріумфу, а момент повноти, цілісності.

У моєму житті такі хвилини щастя припадали на непрості для мене часи, і я навіть дивувалася — чи може бути так, що я щаслива саме зараз? Мої клієнти, а також знайомі та близькі люди ділилися схожим досвідом переживання моментів справжності й повноти, які самі ж і називали справжнім щастям. І як знати, можливо, межа душевного або фізичного болю насправді є не гаданий кінець життя, а лише початок, зачин? Знайомий багатьом зі шкільної програми уривок про небо Аустерліца з роману Л. М. Толстого «Війна і мир» розумієш лише з роками. Та мить, коли кінець виявиться лише початком якісно нового життя, життя, в якому є місце горю, але також і місце справжньому щастю.

Люди, які пізнали цінність і крихкість життя, журяться від того, скільки часу витрачали на пусте, на суєту, гонитву, боротьбу, — часто із самими собою або з вигаданим, неіснуючим ворогом. А якоїсь миті раптом шматочок неба, квітка, усмішка перехожого, ковток кави, слово «здрастуй» несподівано змінюють твій світ, вносячи в нього повноту й щастя.

Ціле Я

Маючи досвід зустрічі зі справжнім собою, людина вже не зможе задовольнятися меншим і буде знову й знову шукати шлях до цілісності. Розколотість, фрагментованість, звуженість людини приносить багато страждань як нам самим, так і тим, хто нас оточує. Звісно, хотілося б жити у світі ідеальних людей, в яких бажання звірені із совістю, справа не розходиться зі словом, слово не звучить марно, а душу не розривають суперечності й дисонанси. Певною мірою кожний з нас не цілісний, але хтось, безперечно, підійшов ближче до себе справжнього, а хтось розщеплений патологічно (наприклад, людина, яка хворіє на шизофренію). Шлях до власної цілісності тернистий і сповнений не надто приємних відкриттів щодо себе самого. Але абсолютно необхідно спробувати прийняти ту частину себе, яка може ревнувати, боятися, підозрювати, заздрити, гніватися. Усе це може не подобатися, але від цього воно не перестає бути частиною нас.

Коли болить зуб, реальність людини зводиться до болю, вона сама стає цим болем, і безглуздо цієї миті говорити їй: «Заспокойся, ти будеш ще здоровою та щасливою». Коли вся реальність зводиться в одну больову точку, людина втрачає здатність бачити життя й саму себе цілісно, і чим наполегливіше вона намагатиметься цей біль ігнорувати, тим сильніше він буде про себе заявляти, «відміняючи» решту сфер життя. Хворий зуб вимагає уваги, лікування і дбайливого ставлення. А поради на кшталт «треба відволіктися, розвіятись» пропонують якраз проігнорувати те, що відбувається. Одна моя знайома під час зубного болю кілька тижнів поспіль займалася самолікуванням і жменями пила знеболювальне. Дійшло до того, що її забрала «швидка» і їй робили операцію під загальним наркозом, оскільки кіста на корені зуба розрослася до неймовірних розмірів. Так само буває і з болем душевним, коли людина намагається його ігнорувати, знеболювати й не звертати уваги.

Якщо хворобливому переживанню заборонити бути, воно нікуди не подінеться, а буде постійно нагадувати про себе, а з часом просто підкорить, ставши нав’язливим станом, який підпорядкує собі все життя. Якщо ж прийняти себе «з усіма своїми бебехами», то людина сама стає господарем своїх почуттів, переживань і вчинків — вони не мають влади на нею, але вона сама ними володіє. У людей релігійних часто саме в цій точці відбувається підміна понять. Здається, якщо заперечувати свій гнів, ревнощі, заздрощі й таке інше, то це начебто відкриє шлях до святості. Але не знати про свої хвороби — зовсім не означає бути здоровим. Коли святі говорили, що вважають себе грішниками, це не було самоприниженням. Це було прийняття себе й знання про себе всієї правди: жодна частина не випускалася з уваги, не ігнорувалася. Лише в такому цілісному баченні себе та свого життя є шанс зрощувати в собі добре й викорінювати зле, перемагаючи свої пристрасті.

Іноді нам вдається крізь біль здійснити цей «стрибок» у теперішнє, і зробити це можна не тоді, коли ми тікаємо від болю або нехтуємо ним, а тоді, коли приймаємо, впускаємо його у своє життя. ­Наочно це показано в романі Е. М. Ремарка «Тріумфальна арка», де герой відкриває щось незмірно більше за щастя.

«Він відчув нестерпно гострий біль. Здавалося, щось рве, розриває його серце. Боже мій, — думав він, — невже я здатний так страждати, страждати від кохання? Я дивлюся на себе збоку, але нічого не можу з собою зробити. Знаю, що, якщо Жоан знову буде зі мною, я знову втрачу її, і все ж моя пристрасть не вщухає. Я анатомую своє почуття, як труп у морзі, але від цього мій біль стає в тисячу разів дужчий. Знаю, що зрештою все минеться, але це мені не допомагає. Незрячими очима Равик втупився у вікно Жоан, відчуваючи себе до безглуздя смішним... Але й це не могло нічого змінити ...

Несподівано над містом важко прогуркотів грім. По листю забарабанили важкі краплі. Равик встав. Він бачив, як вулиця скипіла фонтанчиками чорного срібла. Дощ заспівав, теплі великі краплі били йому в обличчя. І раптом Равик перестав усвідомлювати, жалюгідний він чи смішний, страждає або насолоджується... Він знав лише одне — він живий. Живий! Так, він жив, існував, життя повернулося і стрясало його, він перестав бути глядачем, стороннім спостерігачем. Величне відчуття буття забурхало в ньому, як полум’я в домашній печі, йому було майже байдуже, щасливий він чи нещасливий. Важливе одне: він живий, повнокровно відчував усе, і цього було достатньо! Він стояв під зливою, яка періщила по ньому, наче кулеметний вогонь з неба. Він стояв під зливою і був сам зливою, і бурею, і водою, і землею... Блискавки, що прилітали звідкись з невідомої високості, перехрещувалися в ньому; він був часткою розбурханої стихії. Речі втратили назви, що їх роз’єднували, й усе стало єдиним і злитим — любов, спадаюча вода, бліді спалахи над дахами, наче здута земля — і все це належало йому, він сам був наче часткою всього цього... Щастя і нещастя здавалися тепер чимось подібним до порожніх гільз, далеко відкинутих могутнім бажанням жити і відчувати, що живеш».