Часточки Вічності

Колекції бувають різні: хтось десятки років бережно збирає марки, з гордістю демонструючи знавцям «негашену, в енному році випущену до ювілею тиражем усього лише в декілька сотень», хтось збирає посуд і меблі епохи Людовіка XIV. Але наша історія не про пристрасного колекціонера, а радше, про рятівника унікальних речей, які дорогі серцю лише того, хто втаємничений.

Так уже склалося, що владика Іона — знавець церковного мистецтва й поціновувач старовини, він ніколи не полював за цінним антикваріатом, але не міг пройти повз старовинні потири й лампади, які використовувались у кращому разі лише як прикраси. Владика вміє знаходити старовинні речі, лікувати, вдихати в них нове життя й повертати в храм. А іноді речі самі знаходять його, певно, відчувають, що потраплять до рятівного ковчега, де збережуться для нащадків. Сьогодні для всіх читачів «Отрока» владика розповідає про деякі речі, що осіли в його колекції, які цінні своєю унікальною історією.

№ 1. Посох священномученика Володимира (Богоявленського)

На мою архієрейську хіротонію кілька друзів нашого монастиря зробили дуже зворушливі подарунки. Одним із подарунків була річ, яка дуже дорога для мене, — це посох священномученика Володимира (Богоявленського). Його подарував мені парафіянин, відомий київський антиквар Федір Зернецький. Федір свого часу воцерковився після того, як отримав благодатну допомогу від нашого преподобного Іони. Після хіротонії він вручив мені подарунок — це був старовинний посох. На цьому посоху, по-перше, на набалдашнику вигравірувані Всевидяче Око й буква «В» і, по-друге, на самому древку монограма — три букви «МВБ». Людей, які користувались такою монограмою, було не так і багато. До революції в Руській Церкві було всього три митрополити — Санкт-Петербурзький, Московський і Київський. Але з ініціалами «МВБ» була тільки одна людина — митрополит Володимир (Богоявленський), якого називали всеросійським митрополитом, тому що він послідовно посідав три митрополичі кафедри: спочатку Московську, потім Санкт-Петербурзьку, а згодом і Київську. Саме на Київській кафедрі він став першим із єпископів, які постраждали в часи гонінь за віру Христову. Ось цей посох передавався з рук у руки в духовному середовищі, і останнім місцем перебування була священицька сім’я. Після смерті глави сім’ї якісь речі були родичами продані. Федір, дізнавшись про це, зумів викупити святиню й подарувати мені її в такий пам’ятний для мене день.

№ 2. Ікона святителя Амвросія Медіоланського

Ікона потрапила до моїх рук за досить цікавих обставин. Це сталося багато років тому, в Києві помер один немолодий священик, і до настоятеля нашого монастиря отця Агапіта (зараз митрополит Могилів-Подільський і Шаргородський — прим. ред.) звернувся син померлого із пропозицією купити для монастиря церковне начиння, що залишилося від батюшки. І ми з отцем Агапітом поїхали дивитись. Начиння дійсно було дуже багато, видно, священик був поціновувачем і збирачем святинь. У нього були в ідеальному стані Четьї Мінеї лаврського друку, повний комплект добре збережених богослужбових книг, багато ікон, церковного начиння. Практично вся кімната була заставлена коробками з тим, що виставлялося на продаж, але син священика пропонував купити все одразу й назвав ціну, величезну для середини 90-х років суму, — тисяч п’ять доларів. У порівнянні з теперішніми цінами це, напевно, тисяч п’ятдесят чи шістдесят, а то й більше. Гроші для монастиря, який тільки відроджувався, були абсолютно захмарні. Але ми все одно з цікавістю розглядали все, що було.

Раптом я помітив цікаву річ — дерев’яний дубовий футляр зі стулками, розкрив і побачив ікону дуже хорошого, майже нестеровського, письма. Було видно, що вона написана сміливо, корпусними мазками, явно не виробництва якоїсь артілі, а, найімовірніше, хорошого майстра. Я зацікавився й захотів витягнути її зі складанки, тому що такі ікони часто бувають підписними. Скоріше за все, це було індивідуальне замовлення, і цілком можливо, що був підпис художника чи якийсь дарчий напис, я шукав історичну зачіпку. Коли я дістав цю ікону з футляра, напису на ній ніякого не виявилось, але я побачив складену шовкову тканину бордового кольору. Став розгортати, і виявилося, що тут знаходиться антимінс. Причому антимінс, освячений для так званого «катакомбного служіння», не надрукований у друкарні, як у благополучні часи, а намальований тушшю і освячений з благословення Екзарха України митрополита Михаїла (Єрмакова) священномучеником Макарієм (Кармазіним) (він тоді був управителем Київської єпархії, коли митрополит Михаїл був в ув’язненні). Здогадуюся, що священномученик Михаїл освячував антимінси для тих священиків, які вже були позбавлені храмів і служили десь у домах. Я думаю, що такі антимінси робилися масово; в мене є два таких антимінси. Очевидно, була велика потреба в антимінсі для служіння на будь-якому зручному місці. Антимінс — це як паспорт храму, свідоцтво про те, що архієрей благословляє звершувати Божественну літургію в якомусь конкретному храмі. Тут же, на цьому платі, не вказано, в якому храмі дозволено священнодіяти, лише написано: «Для священнодійства», все, крапка. Таким чином, я зрозумів, що в мене в руках свідоцтво історії, нагадування про мужність новомучеників, які, переховуючись від влади, звершували своє нелегке й героїчне пастирське служіння.

І от, побачивши цю святиню, я одразу ж сказав продавцеві, що це антимінс, і що він повинен бути лише в храмі. Син священика був не особливо воцерковленим, як це, на жаль, трапляється, але залишки благоговіння у нього все ж збереглися: «Так-так, забирайте, забирайте!» — і став діставати плат із кіота з іконою. Подумав кілька секунд: «Ні, ви й ікону забирайте, хай усе буде разом». Ось така історія спасіння антимінса. Цей же чоловік передав і частину ікони з Успенського собору Києво-Печерської лаври, яка знаходиться в нас у храмі. Ця ікона була знайдена в 1941 році на руїнах Успенського собору після вибуху братом цього спочилого священика, лаврським ієромонахом Нестором. Коли він помер, вона дісталася його брату, а після нього потрапила до нас в обитель.

№ 3. Антимінс, освячений святителем Іоасафом Білгородським

Антимінс, як я вже розповідав, дається для священнослужіння в конкретному храмі й освячується зазвичай правлячим архієреєм. На практиці антимінси часто залишаються в храмі й після того, як змінився архієрей (звісно, у храмах, де священик акуратний). Плат може зіпсуватися через недбалість — краплею воску, наприклад. Доводиться їх міняти через те, що, за церковними правилами, антимінс чистити не можна, його можна тільки спалити. В настільній книзі священнослужителя дореволюційного видання є запитання: «Якщо антимінс забруднився, чи можна його якимось чином прати?». У відповіді святителя Філарета (Дроздова) сказано, що його прати не можна, тому що «цим над антимінсом чиниться ще більша наруга». Цей екземпляр був подарований мені священиком, який колись був секретарем однієї з українських єпархій.

Треба сказати, що в кожному єпархіальному управлінні зберігаються старі антимінси. Архієрей звершує священнодійство у різних храмах, і, якщо бачить, що плат уже досить брудний, благословляє здати старий антимінс до єпархіального управління і взамін видає новий. Літургія Церкви повинна звершуватись обов’язково на мощах мучеників, це першохристиянська традиція, коли християнські зібрання звершували літургію на гробах мучеників. Зрозуміло, що цілих мощей мучеників на всі храми не набереш, тільки в Україні більше дванадцяти тисяч храмів. В антимінс зазвичай вкладається частина мощей мучеників. Оскільки богослужіння на «списаних платах» уже не звершується, мощі з них виймають. Старі антимінси лежать десь у спеціальному благопристойному місці. Знаючи мою любов до історії, друг-священик віддав мені кілька старих антимінсів. Один із них освячений святителем Іоасафом Білгородським. Зберігся підпис самого святителя Іоасафа. Рідкісний випадок, коли ми можемо бачити збережений автограф святого.

№ 4. Мініатюра преподобного Іони Київського

В черговий день народження мене порадував мій друг інок Василій, чоловік талановитий і здібний, він дуже хороший як графік і як ілюстратор, іконописець і різьбяр. Отець Василій зробив маленький, але дуже зворушливий подарунок — вирізав із дерева і розфарбував зображення преподобного Іони. Само по собі зображення дуже хороше, але розчулює те, що воно дуже мініатюрне, однак це не завадило майстру передати молитовну й духовну зосередженість преподобного. Така скульптура зроблена за мотивами відомих до революції дерев’яних статуеток преподобного Ніла Столобенського, який часто зображувався напівсидячи, спертим на милиці, з очима, опущеними додолу, та в молитовному зосередженні. Це не точна репліка, а творча переробка образу.

№ 5. Портрет преподобного Іони

Багато років тому мені довелося потрапити до приймальні настоятельки Вознесенського Флорівського монастиря ігумені Антонії. Матушка Антонія прийшла в монастир іще зовсім молодою, практично виросла у Флорівському монастирі, пережила гоніння й уже багато років очолює древню київську обитель. Потрапивши до приймальні ігумені, я побачив на стіні великий портрет засновника нашого монастиря преподобного Іони, досить упізнаване зображення, дуже близьке до відомої прижиттєвої фотографії святого. Треба сказати, що преподобний Іона практично ніколи не фотографувався. Дійшло всього декілька його фотографій, і то практично всі вони зроблені, як зараз кажуть, «папараці»: його сфотографували не в студії, а просто надворі, наприклад, є кадр, де він стоїть, опустивши очі, на фоні якихось будівель. На всіх фото преподобний зображений із опущеними очима, тому що святий смиренно вважав, що дивитися в очі співбесіднику не по-чернецьки. На одній фотографії він зображений на повен зріст, підперезаним якоюсь мотузкою. Відома історія появи цієї фотографії, мені розказав чоловік, який спілкувався зі старими ченцями Іонинського монастиря: преподобного Іону зняли надворі в той час, коли він вийшов по дрова, а щоб не нести в руках мотузку, підперезався нею й попрямував до дровітні.

На портреті якраз і відтворена ця фотографія. Я побачив портрет і завмер. Зізнаюся чесно, мені хотілося одразу попросити його, але я не наважився. З часом я все ж поросив сестер обителі, які частіше спілкуються з матушкою ігуменею, щоб вони якось делікатно дізналися, наскільки можливе повернення портрета в рідну обитель. Матушка, як справжня черниця, одразу відповіла: «Це майно Іонинського монастиря. Портрет треба повернути». Не довелося ні вмовляти, ні пояснювати, ні аргументувати, тому що вона, як черниця зі стажем, розуміла, як має бути правильно.

Коли портрет потрапив до нас, у процесі реставрації з’ясувалося, що написаний він художником Вігуровим. Відомо, що Вігуров був одним із тих майстрів, які розписували Троїцький храм нашого монастиря в кінці ХІХ століття. Портрет написаний за мотивами фотографії, проте неважко здогадатися: якщо преподобний не любив фотографуватись, то й не погодився б ніколи позувати для портрета. Але художник знав особисто преподобного Іону і привніс у портрет ті риси, які запам’яталися після спілкування з нашим великим старцем. Портрет, слава Богу, зберігся практично ідеально, довелося лише трошки укріпити в деяких місцях осипи, збереглася рідна рама і внизу портрета напис: «Настоятель общежительного Свято-Троицкого монастыря архимандрит Иона». Ось така історія портрета нашого великого преподобного Іони.

№ 6. Хрестильна скриня

Ще в мене є дивовижна річ — це хрестильна скриня, що належала святителю Іоанну Шанхайському. Під час візиту до США я познайомився з ключарем собору на честь ікони Божої Матері «Усіх скорботних радість» у Сан-Франциско, з отцем Петром. Отець Петро з великою любов’ю ставиться до підтримання величної краси храму та увічнення пам’яті про святителя Іоанна. Він чудовий фотограф і публікує дивовижні фоторепортажі про церковне життя російської Америки, зокрема, в нього є унікальний фоторепортаж про переоблачення мощей святителя Іоанна Шанхайського. У нас встановилися дружні стосунки, ми близькі споріднені душі, тому що дуже любимо церковну красу й намагаємося цю любов реалізувати кожен у своєму храмі. Знаючи про мою любов до святителя Іоанна Шанхайського, цього великого чудотворця, отець Петро передав у подарунок святиню. З виду — непоказна коробка, обтягнута перкалем, коли я відкрив її, то остовпів: усередині коробочки надпис: «Дорогому владиці від вихованців притулку святителя Тихона Задонського». Святитель був засновником притулку на честь Тихона Задонського, де виховувались діти російських емігрантів, діти, які потрапили в біду, лишилися без батьків, але вони були оточені батьківською, дуже зворушливою, любов’ю святителя Іоанна Шанхайського. І ось переді мною хрестильна скриня, яка була зроблена руками цих дітей. А може, замовлена десь в одній із американських майстерень. Такий зворушливий подарунок і прояв любові до свого дорогого архіпастиря. Досі не можу повірити, що така святиня перебуває в моїх руках: не срібна, без ніяких прикрас, а проста дерев’яна скриня, обтягнута дерматином, але нескінченно дорога через те, що до неї торкалися руки великого святителя ХХ століття.

№ 7. Палиця геронди Григорія

Наш монастир дружить із монастирем Дохіар на Святій Горі Афон. Цю дружбу можна назвати грою в одні ворота, тому що в основному ми намагаємося прийняти від того духовного сяйва, яке має настоятель цього монастиря архімандрит Григорій. Геронда — особистість абсолютно унікальна, про нього можна сміливо сказати, що він один від древніх, це чоловік, який намагається жити так, як жили перші єгипетські монахи, і створити умови, щоб у його монастирі братія жила, як подвижники перших століть. Старець Григорій — людина вже не молода, давно хворіє на цукровий діабет і цілий букет пов’язаних із ним хвороб. Але при цьому він мужньо відвідує кожне богослужіння. Коли почуває себе погано, геронда фізично взагалі не може встати. Але досі присутній на тих роботах, які звершує братія. Буквально ще років п’ять тому він сам тягав каміння й робив кладку, працював нарівні з молодими ченцями, часто навіть активніше, ніж вони. Зараз геронда уже ветхий і ходить у супроводі когось із ченців, а під час ходьби завжди користується паличкою. І от коли я в черговий раз був у Дохіарі, взяв у геронди Григорія благословення сходити в сусідній монастир.

Він доброзичливо відповів: «Бог благословить, щасливої дороги! Обов’язково треба взяти з собою палицю!». Я здивувався: «Для чого потрібна палиця?» — «Треба неодмінно! Старі ченці ходили завжди по горах із паличкою, просто необхідно взяти паличку». Я розгублено сказав: «Але в мене нема ніякої палиці...» Тут геронда звернувся до одного ченця: «Піди до мене в келію, у мене там, у кутку, стоять палиці, принеси яку-небудь із них». Чернець приніс якусь палицю, геронда звернувся до мене: «Ось тобі палиця, хай лишиться на пам’ять». Тут я набрався нахабства й попросив: «А можна оцю, з якою ви весь час ходите?». Він абсолютно спокійно забирає ту, яку хотів подарувати, а мені простягає свою стару, бувалу паличку, з якою обходив усі стежки навколо монастиря. Абсолютно покірливо, з великою радістю і любов’ю. Як благословення привіз я її до Києва. Дохіарські монахи дуже дивувалися, що геронда віддав свою улюблену палицю, було кілька випадків, коли він її десь забував і дуже переживав: «Де моя палиця, я десь лишив, знайдіть мені її...» Ось так він показав свою любов і приклад повного нестяжання.

Записала Варвара Шувалікова

Опублiковано: № 2 (80) Дата публiкацiї на сайтi: 05 January 2017

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: