Чому це сталося зі мною, Боже?

Я обвів поглядом стіни дитячого хоспісу. З усіх боків на мене дивилися обличчя, сповнені болю і надії, зранені у боротьбі за життя. Хтось із них ще знаходиться поруч із нами, примножуючи нашу радість, інші вже полишили нас, спонукаючи нас очікувати зустрічі з ними в обіймах Божих…
Чому вмирають діти? Чому так рано? Чому так болісно? Чому невимовну радість від їхнього безневинного буття змінив такий нестерпний біль?
І якщо для якогось утаємниченого нашого блага, то чому ж це благо таке гірке?

Чому?

Молода пара. Щойно познайомилися. Єдина мрія їхня — жити в коханні. Якнайдужче кохати один одного! Якнайповніше! Якнайглибше! Ось воно, справжнє життя! У цьому не лише насолода і краса, у цьому є і сила. Таке кохання не може бути егоїстичним почуттям, воно не обмежується лише собою, воно не самодостатнє. Кохання народжує, множиться, дає життя.

У цьому вирі кохання вони одружуються, і ось вони вже чекають на дитину. Вона — центр і сенс їхнього спільного життя. Усі їхні мрії тепер про неї, на ній зосереджуються всі надії. Вперше до їхнього кохання входить хтось третій. Його ще не видно, але однією своєю присутністю він множить і зміцнює їхнє кохання. Зміни, що відбуваються в жіночому тілі, підтверджують появу нового життя, котре не лише народилося від кохання, але і саме породжує кохання. Малюсіньке невидиме маля, якого вони розуміють без слів, дає нове життя батькам. Вони відкривають для себе, що кохають один одного не лише дужче, але і якось інакше. Їхнє кохання набуло якогось нового, вищого рівня.

Молода жінка відчуває себе матір’ю ще до появи дитини. Вона лише чекає миті, коли зможе нарешті обійняти своє дитя. Настає день пологів. Природний біль змінюється радістю появи нового життя, зачаруванням нової присутності в оселі, зачудованням перед неповторними рисами нової особистості. Разом із ним приходять радість, безсонні ночі, хвилювання, неспокій, турботи, клопіт, обійми, поцілунки, іграшки, мрії. Малюк починає всміхатися, розмовляти, ходити, бешкетувати, можливо, навіть починає відвідувати школу.

День у день росте наша прив’язаність до дитини. Страхи і побоювання змінюють один одного. Ми дізнаємося, що чиясь чужа дитина тяжко захворіла. Усмішка зникає з нашого обличчя. Проте ненадовго. Глибокі внутрішні переживання визначають наш душевний світ і відбивають наші настрої. Ні, це неможливо! Таке не може статися з нами. Існує якась причина, через яку хвороба постукалася в чужий дім. Вірогідність того, що вона може навідатись і до нашої дитини, мізерна, її майже не існує. Збираючи крихти, дрібки віри, ми подумки відгороджуємо себе хрестом. Якщо Бог існує, Він піклуватиметься про нас, Він захистить нас, особливо зараз, коли, хоч і душевно, але ми встигли закликати Його. До того ж, Бог є Любов. Він зглянеться над нами, над нашим бідолашним малюком. Адже наше дитя ще таке невинне. Під час гри дитині стає зле, чи якось уранці в неї піднімається висока температура, і ми не можемо її збити протягом кількох днів, або з незрозумілої причини вона весь час хворіє. Ми боїмося за неї, здаємо аналізи, проте нас не полишає впевненість: результати досліджень покажуть, що наша дитина одужує, або, у найгіршому випадку, вона захворіла на якусь дитячу хворобу, котрою людство страждало в минулому, а зараз вона успішно лікується.

Минають дні. Безхмарне небо нашої радості одна за одною пронизують блискавки медичних вироків. Це рак. Назва діагнозу нагадує нам назву відомого (не морського!) делікатесу. Але тепер у нас з’являється враження, що цей рак однією клешнею стискає наш розум, а іншою роздирає нам серце. Це чудовисько вигризає і мучить усе наше єство.

Ми не хочемо про це думати, ми не можемо це усвідомити. Зовсім недавно ми обіймали один одного і раділи, що Господь послав нам Свого маленького ангела. Сьогодні наші обійми, немов якась посудина, наповнюються слізьми, і ми боїмося, як би Господь передчасно не відняв у нас ангела, котрого ми тепер вважаємо своїм.

Шквал медичних досліджень змінюється нестерпною навалою запитань, що лишаються без відповіді. Чому такий біль, Боже мій? Чим завинило це невинне створіннячко? Чому це сталося з моєю дитиною, котра мені видається найкращою у світі, а не з чиєюсь чужою і далекою від мене? Чому вона має хворіти, страждати безмовно і покірливо, навіть не підозрюючи, що їй доведеться витерпіти? Чому їй загрожує так рано полишити свої іграшки, своїх братів і сестер, нас, її батьків, цей світ? Чому все це-сталося з нами? Ніяка логіка не може нам допомогти, ніяке пояснення не може нам зарадити, ніяке слово — підтримати, ніякий бог — доторкнутися до нас.

Ми вириваємося з цього кола і шукаємо притулку в очікуванні якогось дива. А раптом? Адже Христос воскресив дочку Іаїра і сина вдови з Наїна. Він зцілив дочку хананеянки і слугу сотника. Бог особливо любить дітей і весь час спонукає нас учитися в них невинності. Його любов невичерпна. Скільки чудес трапляється десь далеко від нас, скільки їх було в минулому! Чому одне з них не може статися в наші дні, з нашою дитиною? Невже Богу важко це зробити? Хіба він не може здійснити одне маленьке чудо?

Однак наше прагнення таким чином знайти розраду лише збільшує спокусу. Чудо тому і є чудом, що трапляється вкрай рідко. І якщо це чудо станеться з нами, хіба це буде несправедливістю? Чому дехто живе в постійній благодатній присутності Божій, а інші позбавлені цього? Чому одні прославляють Господа, а інші — і їх більшість — неймовірно упокорюються і благають Його? До того ж, якщо Він може творити чудеса, то чому не зцілює всіх або, більше того, взагалі не скасує хвороби, щоб ми могли прожити ті нечисленні роки, що нам відпущені, радісно і мирно? Можливо, Бог існує для того, аби ми страждали, чи Його зовсім немає, і ми просто мучимося і страждаємо?

Хтось каже нам, що Бог нас любить і тому посилає нам такі випробування. А цих, що нас втішають, котрі на наш біль відповідають порадами і словами, чому їх Бог не любить, а лише нас? Чому їхні діти безтурботно граються і сміються, а наша, схудла і бліда, живе серед ліків і крапельниць? Чому їхні діти жартують і бешкетують, а наша живе марними надіями і вірою в нашу брехню, що начебто скоро все буде гаразд і вона знову піде до школи? Чому вони будують плани стосовно своїх дітей, а ми боїмося навіть думати про майбутнє своєї дитини?

І якщо припустити, що Бог вирішить, аби діти не хворіли, то як Він зможе терпіти, щоб страждали і мучилися дорослі? Яким чином це могло б співвідноситися з Його любов’ю і Божеством?

Чому життя настільки трагічне? Чому боїшся любити? Чому не наважуєшся віддати себе іншому? Чому не наважуєшся прив’язатися до когось? Адже чим дужча любов, тим болісніше розлучення. Чим глибші почуття, тим дужчий біль. Воістину чому?

Якоїсь миті ці «чому» досягають межі терпіння. Хтось радить нам не ставити запитань: не можна у Бога питати «чому». Можливо, саме через цей гріх і страждає наше дитя.

І все-таки ці «чому», коли вони продиктовані покірним і тихим болем, не лише становлять образ нашого справжнього «я», але і виявляють найглибинніші буттєві сумніви цього світу.

Благословення болю

Благословенні «чому»! Їх освятив Сам Христос, вмираючи на Хресті: Боже мій! Боже Мій, для чого Ти Мене полишив? (Мф. 27, 46). Боже Мій, чому Ти так учинив зі Мною? Що Я Тобі зробив? Хіба Я не Син Твій? Це те саме запитання, що ставимо і ми, але воно залишилося без відповіді. На нього не було відповіді видимим чином. Подальші події дали відповідь.

Безліч подібних гірких запитань промовляли вуста багатостраждального Іова і накреслила палиця пророка Давида: священна історія закарбувала трагічну смерть їхніх дітей, і водночас ці дві людини дають нам приклад дивовижної віри, стійкості і терпіння.

Це запитання ми ставимо до Бога, задаємо самі собі і тим людям, котрі, як ми відчуваємо, нас особливо люблять. Ми ставимо це питання головним чином для того, щоб висловити те, що відбувається всередині нас, і водночас сподіваючись, що хтось нас пожаліє. Хто ж може дати нам відповідь?

Святий Василій Великий, звертаючись до одного скорботного батька, сказав йому, що біль робить людину настільки чуйною, що вона стає подібною до ока, яке не терпить і найдрібнішої порошинки. Навіть найніжніший порух посилює біль стражденної людини. Слова, які наводяться як логічні аргументи, стають нестерпними. Лише сльози, лише подив, мовчанка, внутрішня молитва змогли б заспокоїти біль, просвітити темряву і породити крихітну надію.

Біль не лише пробуджує нас самих, але й народжує любов у тих людях, які нас оточують. Вони намагаються поставити себе на наше місце. Відчуваючи себе захищеними, вони прагнуть розділити з нами наші почуття, не надто приємні для них. І їм це вдається. Біль породжує терпіння і водночас — сповнений любові зв'язок із нашими ближніми. Біль породжує істину. У нашому серці зростає співчуття до інших людей. У цьому і криється відповідь. Так у наше серце приходить заспокоєність. Її насолода і спокій відчуваються більше, ніж тягар завданого болю.

Як свідчить наука, від одних і тих самих батьків може з’явитися на світ безліч зовсім різних дітей. Ми дуже відрізняємося один від одного зовні, а внутрішній світ кожної людини є унікальним. Ось чому, якщо хтось сторонній намагатиметься відповісти на наше сокровенне запитання, він порушить наше священне право: ми повинні знайти свою власну відповідь, призначену для нас Богом. Чужа мудрість зруйнує істину і свободу Бога всередині нас.

Велика помилка криється в тому, що ми очікуємо відповіді ззовні, від когось іншого. Хто з мудреців, освічених людей, філософів, священиків може бути впевненим у правильності наведених аргументів і знає відповідь на наше таке особисте запитання? Відповідь можна знайти лише всередині себе. Не в якихось аналогічних випадках, не в товстелезних книгах, не в заспокійливих рецептах мудреців. Відповідь не знаходиться десь зовні, вона не відома комусь іншому. Вона народжується всередині нас. І наша власна відповідь — це дарунок від Бога.

Зрештою, на всі оці «чому» немає тих відповідей, котрих ми очікуємо через нашу людську неміч і вбогість. Якщо дотримуватися звичайної логіки, знайти рішення неможливо. Тому і Христос украй мало сказав нам про смерть. Він просто Сам прийняв її і зазнав страждань і болю більше за будь-кого іншого. І коли Він воскрес, вуста Його були сповнені більше живим диханням, аніж словами. Він нічого не сказав про життя або про смерть — лише пророкував про мучеництво Петра. На біль неможливо відповісти аргументами. Адже і смерть, і несправедливість не мають логічного пояснення. Ці питання вирішуються віянням і диханням, що йдуть лише від Бога. Вони дозволяються Духом Святим і долаються смиренним прийняттям волі Божої, котра завжди істинна і водночас така незбагненна.

Випробування породжує бурю запитань, на які немає відповіді. І ми, ухопившись за ці «чому», «можливо» і «якби», зберігаємо надію, виживаємо в цьому світі, очікуючи чогось більш міцного і постійного. Але його немає в запропонованому нами людському рішенні, воно криється в несподіваній і надприродній Божій розраді.

Кожна наша спроба замінити його на щось людське обертається несправедливістю по відношенню до нас самих. Обмежуючи себе в межах раціоналістичного підходу, ми лише посилюємо свою особисту трагедію. У діалозі з болем, несправедливістю і смертю ми змушені вийти за межі людських вимірів. У цьому криється не лише вихід із випробовування, але й благодіяння.

Єдина можливість

Зрештою, якщо запитання ми можемо ставити самі, то відповідь на нього мусимо чекати. Або Бога немає, або Він дав це випробування, щоб дарувати нам унікальну можливість. Якби не було Розп’яття, не було б і Воскресіння. І Христос був би тоді просто гарним учителем, а не Богом. Бог дає нам унікальну можливість піднестися над своїми слабкостями, вийти за межі людських вимірів. Нам лишається лише побачити цю можливість і гідно її використати. У цьому випадку духовна користь того, що відбувається, буде значно більшою, ніж сила і біль випробування.

Смерть, біль, несправедливість є таїнством, котре можна порушити необережним словом. У цих обставинах істина не може бути висловлена як думка чи аргумент, але виявляється у смиренному прийнятті болю. Цей шлях на межі між життям і смертю, між ремствуванням і славослов’ям, між чудом і несправедливістю, з його несподіваними поворотами і прихованими тернами, являє нам істину життя. Тому, хто встоїть у спокусі, істина відкриється в такому вигляді, в якому він ніколи її собі не уявляв. Біль у тому, хто може його вмістити, породжує одвічну чуйність і розкриває таку дійсність, яку інакше неможливо побачити. І справа не в тому, що відбудуться якісь події чи одкровення, — вони і так існують. Справа в тому, що відкриються очі, і ти зможеш ці одкровення побачити. На жаль, існує беззаперечна істина: лише втрачаючи щось надто бажане, ми пізнаємо й осягаємо щось більше.

Я певен: ані біль, ані несправедливість не можуть знищити любові Божої. Бог існує. І Він є Любов і Життя. Досконала Любов і вся Повнота Життя. І найвеличніша таємниця Його буття — у Його співіснуванні з болем, несправедливістю і смертю. Можливо, найбільший виклик для кожного з нас — це співіснувати з нашим власним болем, з надією міцно обійняти ці глибинні «чому», внутрішньо смиренно очікуючи Бога серед тих «несправедливостей», котрі, як нам здається, Він нам посилає.

Кілька днів тому до мене підійшла одна молода дівчина. Здавалося, що лампада її життя ледь жевріє. Серед нестерпного болю я розпізнав надію. В її заплаканих очах я побачив радість, силу і мудрість.

— Я хочу жити, — сказала вона мені. — Але я прийшла не для того, щоб Ви мені це підтвердили. Я прийшла, щоб Ви мені допомогли підготуватися до відходу з цього світу.

— Я священик життя, а не смерті, — відповів я їй, — тому і я хочу, щоб ти жила. Та дозволь мені запитати у тебе дещо. Під час тяжкого випробування, що тобі було послане, чи питала ти коли: «Чому це сталося зі мною, Боже?»

— Я Вас не розумію, отче. Я питаю: «Чому це сталося не зі мною, Боже?» І очікую не смерті своєї, а просвіти.

НІКОЛАЙ, Митрополит Месогейський і Лавреотикійський (Елладська Православна Церква) (фрагмент розмови)

Опублiковано: № 5 (35) Дата публiкацiї на сайтi: 01 December 2008

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 4 з 4
14:40 12.03.2009 | Александр
Интересует вот какой вопрос. Почему Иисус будучи на кресте спрашивал почему Бог его оставил, если он (Иисус) осознавал свою жертву ради людей...
16:49 13.12.2008 | Ирина
Боль это таинство. Можно сколько угодно рассуждать о чужой боли, можно даже строить догадки, за что и почему человек страдает. Но свою боль никогда не поймешь. Это таинство, через которое Господь общается с нами... Знаю по себе.
22:00 04.12.2008 | Ксения
Господь Добрый и Всемогущий. нужно молиться, молиться и еще раз молиться, а главное не забывать говорить "Спасибо", благодарить за детей и за родителей, за еще один прожитый день, за то что не умираем от голода и холода, за то, что дышим, за Божью благодать и за Его безграничную ЛЮБОВЬ!
17:38 02.12.2008 | Вика Мрынская
Я тоже часто спрашиваю"почему"?Почему нет денег на погашение долгов?Почему мама страдает и может лишится единственного крова над головой из-за отсутствия денег? Почему ненайдется некто,кто был бы в силах нам помочь? Я просила и Бога,и всех святых,но нет на мои мольбы ответа,значит и помощи нет.Моя проблема,конечно полный эгоизм п сравнению с умирающии детками.Я снова спрашиваю-почему? за что им это ,Боже милосердный?!нет на это ответа.Прости нас грешных,Господи,и помилуй.Аминь.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: