Весняні роздуми

По-різному люблять природу житель міста і той, хто виріс у селі. Зовсім протилежні почуття здатна будити краса природи у людей Сходу й Заходу. Для японця кружляння пелюсток пронизане естетикою смерті. Для християнина в дзюрчанні струмка та цвітінні дерев — утіха й нагадування про втрачений рай.

Прийшла весна, і, мабуть, Пушкін найяскравіше передає в літературі ту натхненну радість, що супроводжує її. З нього і почнемо. Нехай саме він запросить нас за місто.

Вы, деревенские Приамы,
И вы, чувствительные дамы,
Весна в деревню вас зовёт,
Пора тепла, цветов, работ,
Пора гуляний вдохновенных
И соблазнительных ночей.
В поля, друзья! Скорей, скорей...

И вы, читатель благосклонный,
В своей коляске выписной
Оставьте град неугомонный,
Где веселились вы зимой;
С моею музой своенравной
Пойдёмте слушать шум дубравный...

Утішає те, що, хоч як ми звикли нарікати на жахи урбанізації, у пушкінському запрошенні для нас немає нічого незрозумілого, на що ми не відгукнулися б серцем. Можливо лише, не настільки добре знаємо ми античну літературу і без виносок не зрозуміємо, що, згадуючи троянського царя Пріама, Пушкін має на увазі його багатодітність. Сільські Пріами, відтак, — статечні батьки сімейств. А виписних (виписаних з-за кордону) колясок у нас скільки завгодно: іномарки нові, старі, власні й приятелеві.

Антон Павлович Чехов писав: «Хто хоч раз у житті упіймав йоржа чи бачив восени перелітних дроздів, як вони в ясні, прохолодні дні носяться зграями над селом, той уже не міський житель, і його до самої смерті буде тягнути на волю». Але і той, кого в дитинстві просто вивозили на пікнік або на дачу, теж уже не цілковито міський житель. Небагато знайдеться понівечених містом людей, котрі в кожному комарі бачать дракона, а зручності на дев’ятому поверсі їм дорожчі за «гуляния вдохновенные».

Можливо, саме городяни, позбавлені постійного трудового зв’язку з природою, спраглі за нею у своїх кам’яних джунглях, гостріше відчувають, що гніздо лелек — скарб; те, що з насіння з’явилася морква, — скарб, а чаювання під грушею подібне до раю. Городянин любить село після міста, як любимо ми весну після зими: наші почуття відмиті довгим утриманням від щебетливої та квітучої розкоші. І не урбанізація відповідальна за те, чи згадує людина, мружачись на ранковому сонці, сто третій псалом чи, врубивши музичку, готує нескінченний шашличок.

А ще рідкісні зустрічі з природою, те, що в книжках він зустрічає її частіше, аніж вживу, відкриває городянину багатий асоціативний ряд. Його річки течуть туди, де «Херсонес і дальнє море», його дібровами та луками блукає Тетяна, у нього небо, як над полем Аустерліца, і сутінки у нього не просто сутінки, «а осінні сутінки Чехова, Чайковського та Левітана».

Нечасті враження розчиняють час, прокидається камертон усього життя — дитинство, і городянин радіє, що смужка дерев на краю поля — як у його підручнику «Рідна мова», а на такій ось гілці сидів заєць у повінь у тому переказі за картиною, що він писав його в третьому класі.

Частіше, ніж у селі, городянин зустрічається з природою в парку. У радянський час мало які з цих парків не перетворилися на ЦПКВ (Центральний парк культури та відпочинку), з усіма атрибутами радянського періоду: гіпсовими піонерами, ятками з морозивом і гаслами над зеленим театром. Нинішні торгові точки, що пропонують чай, каву, чебуреки, кульки, клоунські ковпаки або великі вуха на дротику, втілюють уже не радянську, а комерційну низькопробність. Але, незважаючи на це, залишилась сама основа, в якій полягає сутність парку — тінисті алеї, квітники, ставки, фонтани. Справа в тому, що парки народилися не для культурного відпочинку трудящих, а для створення раю на землі. У цьому плані цікаво, що в ісламських країнах парк поділяється на чотири частини, і чотири потічки, що утворюють хрест і втікають у центральний басейн, символізують чотири річки мусульманського раю, котрі течуть молоком, водою, медом і вином.

Земний рай і на Сході, і в Європі завжди був місцем для небагатьох обраних. Фонтани, каскади, садово-паркова скульптура, галявини й клумби, павичі на прогулянці — справа дуже коштовна. У регулярних французьких геометричних парках помпезність б’є в очі, тому набагато миліший пейзажний парк, у якому все ніби виросло саме по собі, і гроші розчинилися в красі до повної їхньої непомітності. Творіння Гертруди Джекілл або дивовижна Нінфа — парк в Італії, що являє собою руїни спустілого п’ятсот років тому міста, оповиті гліцинією та виткими трояндами двохсот видів, зачаровують навіть на картинках. І тут справа, вочевидь, ще й у рясноті квітів. Квіти — особлива стаття. Розарії, жоржинарії, колекції магнолій та бузку, свята квітів спричиняють паломництва городян. Чому? Читала я, що квіти в першу чергу нагадують про втрачений рай, саме тому ми так любимо їх і в лісі, і в букетах, і на клумбах; саме тому квіткові візерунки прикрашають наші блузочки та шпалери. Бузок — він і коло дев’ятиповерхівки бузок, але городяни їдуть у ботанічний сад і рухаються потоком, мов на демонстрації, щоб квіти були — куди не кинь оком, щоб нічого, окрім бузку та півоній довкола. Мільйон шарлахових троянд може видатися купецьким жестом, та в ньому пропозиція райського життя, свята, духмяного феєрверку.

У нашому ботанічному саду у травні бузок, півонії, небо над Дніпром і куполи. Приберіть подумки куполи — і як одразу все помре і потьмяніє. Коли в полі зору є храм, коли ми милуємося квітником на території монастиря, змінюється сама ідея парку: він не заміна раю, а нагадування про благість Божу.

Щоб зрозуміти своє ставлення до природи, зручно поглянути на чуже і з готовністю чужому порадіти. Гарно у японців — у них і свято цвітіння сакури, і свято найгарнішого в році місяця, і осінніх кленів, у них ікебана, у них сад каміння і чайна церемонія.

Професор Ясіро Юкіо, знавець мистецтва минулого й сьогодення, Сходу й Заходу, сказав якось, що «особливість японського мистецтва можна передати однією поетичною фразою: „Ніколи так не думаєш про близького друга, як дивлячись на сніг, місяць або квіти“. Коли милуєшся красою снігу або красою місяця, коли буваєш зачарований красою чотирьох пір року, коли прокидається свідомість і відчуваєш вдячність від зустрічі з прекрасним, тоді особливо тужиш за другом: хочеться розділити з ним радість. Словом, споглядання краси пробуджує надзвичайно сильне почуття співчуття й любові, і тоді слово „людина“ звучить як слово „друг“.

„Ніколи так не думаєш про близького друга, як дивлячись на сніг, місяць або квіти“, — це відчуття лежить і в підґрунті чайної церемонії. Зустріч за чаєм — та ж „зустріч почуттів“».

Хочеться підписатися під кожним словом і порадіти, і повчитися, і читати їхні чудові хайку. Нам це радісно, тому що зрозуміло. І в нас зустріч за чаєм — це «зустріч почуттів». Від споглядання природи у них просвітлення, пробудження свідомості. У нас — пробудження душі, думок про Творця і вдячності Йому. Пам’ятаєте, як про це у Лермонтова:

Когда волнуется желтеющая нива,
И свежий лес шумит при звуке ветерка,
И прячется в саду малиновая слива
Под тенью сладостной зелёного листка;

Когда росой обрызганный душистой,
Румяным вечером иль утра в час златой,
Из-под куста мне ландыш серебристый
Приветливо кивает головой...

Тогда смиряется души моей тревога,
Тогда расходятся морщины на челе, —
И счастье я могу постигнуть на земле,
И в небесах я вижу Бога...

І зупинитися б на цьому радісному верхоглядстві, та коли продовжити читати нобелівську промову Ясунарі Кавабати, першого літератора-японця, якого європейці нагородили своєю найпрестижнішою премією, то за зрозумілим і радісним почнеться незрозуміле.

«Ось слова з передсмертного листа Акутагави Рюноске (1892-1927), котрий покінчив із собою: „Мабуть, я поступово позбувся того, що називається інстинктом життя, тваринною силою, — писав Акутагава. — Я живу в світі запалених нервів, прозорий, мов крига... Мене переслідує думка про самогубство. Тільки ось ніколи раніше природа не видавалася мені такою прекрасною! Вам, мабуть, видасться смішним: людина, зачарована красою природи, думає про самогубство. Але природа тому й прекрасна, що відображається в моєму останньому погляді“».

Кавабата продовжує: «У мене був друг, художник-авангардист. Він теж помер молодим і теж часто думав про самогубство. Він любив повторювати: „Немає мистецтва вищого за смерть“, — або: „Померти й означає жити“. Ця людина, що народилася в буддійському храмі, закінчила буддійську школу, інакше дивилася на смерть, ніж дивляться на неї на Заході. „У колі мислячих, хто не думав про самогубство?“ Мабуть, так воно і є. Узяти хоча б того ж ченця Іккю (1394-1481). Кажуть, він двічі намагався покінчити із собою...»

Ось це вже зовсім незбагненно. Для нас краса природи завжди утішна. Вона може тільки зупинити самогубцю, якщо він її помітить, оскільки, повторюся, краса ця для нас — нагадування про любов Бога до людини. І навіть якщо європеєць не має свідомої віри, він утішається цією красою, оскільки вихований християнською культурою.

Краса природи може гостріше відчуватися поруч зі смертю, якщо є небезпека позбавитися життя, і кличе вона жити, а не помирати, як, наприклад, кликала Миколу Ростова, коли той уперше потрапив під обстріл: «Як гарно показалося небо, блакитно, спокійно й глибоко! Яке яскраве й урочисте західне сонце! Як ласкаво-глянсувато відблискувала вода в далекому Дунаю! І ще кращими були далекі, розімлілі у блакиті за Дунаєм гори, монастир, таємничі ущелини, залиті туманом соснові ліси...»

Микола Ростов не став боягузом. У вітчизняній війні з Наполеоном він захищав життя, те життя, що було таким прекрасним. Толстой у «Війні та мирі» одночасно і прославив подвиг захисників вітчизни, і розмірковував про абсурдність та протиприродність війни як такої.

Абсолютно аналогічно це відображено в Лермонтова у вірші «Валерик», названому так за місцем одного з найкровопролитніших боїв.

Окрестный лес, как бы в тумане,
Синел в дыму пороховом.
А там, вдали, грядой нестройной,
Но вечно гордой и спокойной,
Тянулись горы и Казбек
Сверкал главой остроконечной.
И с грустью тайной и сердечной
Я думал: «Жалкий человек.
Чего он хочет!.. небо ясно,
Под небом места много всем,
Но беспрестанно и напрасно
Один враждует он — зачем?»

Дуже схожі й роздуми Тютчева у вірші «Певучесть есть в морских волнах»:

Невозмутимый строй во всём,
Созвучье полное в природе, —
Лишь в нашей призрачной свободе
Разлад мы с нею сознаём.

Для нас природно бачити в красі природи очевидне запрошення досягти гармонії з нею, гармонії один з одним, вписатися у великий задум Творця.

А тепер повернімося до японців. З доброго документального фільму про Японію, автори якого рухалися з півдня на північ, щоб подовжити своє перебування під квітучими сакурами, я дізналася, що сакура вшановується не просто за красу: те, що її квіти обсипають пелюстки, оминаючи період в’янення, пов’язане із самурайською естетикою абсолютно незрозумілим для нас, на щастя, чином. Виявляється, між сакурою та харакірі відстань значно менша, ніж ми могли припустити. Вони не протилежні, як у нас, а споріднені. Якщо розкриємо енциклопедію, прочитаємо: «У розумінні самурая істинної цінності річ може набути лише з часом, коли в ній мовби „висвітляться“ достеменні глибинно-естетичні властивості. Японці називають це сабі — „патина часу“, „іржа віків“. Характерно, що поняття сабі могло використовуватися і для позначення того стану, в якому перебував самурай, готуючись зробити собі харакірі (розпорювання живота). Він при цьому мав відчуття, близьке до естетичного переживання, відчуваючи себе включеним у вічний цикл народження і відродження, котрий досягається через помирання».

Попри ці страхіття, мені так само будуть милі японські класичні тривірші, їхня кераміка й малюнки тушшю, уся прекрасна недомовленість їхнього мистецтва, яка кличе до читацької співтворчості, їхня «цивілізація соснової голки», що вміє вдивлятися в красу однієї квітки, однієї краплини на листку.

Але я ще раз порадію, порадію, як людина, котра вийшла з безповітряної камери у сад, хапаючись за горло, жадібно й шумно вдихаючи повітря, порадію, що Христос воскрес, що Господь любить нас, що кожна квітка — дарунок Творця, що мені є Кому дякувати і що велич і благість Божа не співмірні навіть із найпалкішою вдячністю.