Говорячи про залежність, ми зазвичай уявляємо собі алкоголіків або наркоманів, поділяємо людей на «хворих» і «здорових». Себе, як правило, зараховуємо до останніх і не бажаємо мати нічого спільного з першими. Однак залежність — поняття значно ширше, і мало кого з нас можна вважати цілком вільним від неї. А чатує вона на нас у найнеочікуваніших місцях — від спортзалу до супермаркету...

«Добра» чи «погана» залежність?

Очевидно, що алкоголізм і наркоманія є соціально небезпечними й засуджуваними явищами. При цьому багато видів залежності суспільство легко прощає, адже йому, суспільству, вони не завдають шкоди, а часом навіть викликають захоплення й захват. Однак психологам усе складніше доводиться з трудоголіками, шопоголіками, інтернет-залежними, ігроманами. А іноді навіть доводиться лікувати від залежності фанатів здорового способу життя...

Можливо, дарма фахівці б’ють на сполох? Можливо, подібні залежності нешкідливі й навіть милі, як стверджує реклама?

Пристрасть до придбання нових речей — шопоголізм — зараз активно насаджується засобами масової інформації як якась невинна жіночі риса. Майки з надписами на кшталт I’m a shopaholic і I love shopping стали актуальним доповненням гардеробу. Кому це вигідно — питання риторичне. Шопоголік безглуздо проходить кілометри торгівельних майданчиків і часто після здійснених «випадкових» покупок почувається втомленим, роздратованим і спустошеним. Якось довелося почути від дівчини, схильної до цієї модної пристрасті, що біганина по магазинах без можливості зупинитися вимотує більше, ніж трудовий тиждень з незадоволеним начальником. І найнеприємніше, що куплені речі швидко розчаровують і набридають — проте з’являється новий привід бігти за черговою обновкою. Але, оскільки нічого дурного й аморального не зроблено, їй і в голову не прийде назвати себе залежною.

Інший приклад — коли людина, залежна від здорового способу життя, впадає в депресію від зайвого кілограма або від алергічної реакції, що виступила на обличчі. Така людина не в змозі пожертвувати режимом ані заради зустрічі з другом, ані заради нових вражень.

Окрема тема — хвороблива залежність від власної зовнішності. Сміх крізь сльози — інакше не охарактеризуєш усі ці новоявлені комплекси й розлади, від яких страждають люди, зациклені на власній «досконалості». Багато діагнозів мають гучні імена завдяки кінозіркам і літературним персонажам. Наприклад, синдром Доріана Грея, на який страждають люди, котрі гоняться за фантомом молодості й схильні до патологічного страху старіння. Або синдром Шерон Стоун. Кілька років тому актриса довела себе до інсульту фанатичними тренуваннями в спортзалі, тепер психологи ставлять діагноз «Шерон Стоун» людям, для яких фітнес перетворився на головний пріоритет, коли на перше місце поставлено процес, а не результат. Цю залежність пояснює виробка ендорфіну — гормону щастя, який особливо інтенсивно виділяється під час бігу. Біологічними причинами пояснюють також і засмагоманію, яка перетворює завсідника солярію у смажений апельсин, всупереч здоровому глузду, естетиці й усім медичним показанням. Ультрафіолет також є джерелом ендорфіну, й «зіскочити» з нього так само складно, як з хімічного наркотику.

Подалі від реальності

Дуже тонка межа відокремлює жертву залежності від людини нормальної, в міру стурбованої своїм раціоном, режимом або гардеробом. Якщо життя слугує режимові, а не режим — життю, якщо здоровий глузд кладеться на вівтар ідолу збалансованого харчування, то, як би тверезо не звучали мотиви, тут уже мова йде про залежність. Так само й з покупками: якщо пристрасть виходить з-під контролю, перестає підкорятися — то має місце несвобода, або, іншими словами, залежність.

Можлива й ситуація, коли залежність змінює своє обличчя, але не припиняє володіти людиною. Приклад: фанатичний спортсмен, чиє життя зведене лише до спортивних досягнень, спершу спивається, а потім «зцілюється» від залежності та йде вірити в Крішну — ходити лисим у простирадлі по вулиці. Місця для свободи в його житті не передбачено.

Чим же небезпечна залежність і які її ознаки? З точки зору духовного розвитку, залежність небезпечна тим, що це завжди несвобода, і неважливо, має вона соціально прийнятну форму чи ні. Життя алкоголіка вибудовано навколо його згубної пристрасті, те саме з життям ігромана, шопоголіка або інтернет-залежного. Будь-яка залежність — це відхід від дійсності, яка лякає, від тривоги, яка увійшла в нас з первородним гріхом. І щоб заглушити цю тривогу власної невічності, обмеженості й невсесильності, людина звужує свою реальність до тих розмірів, у яких їй буде комфортно й безпечно не бачити весь величезний світ, який лякає. Залежність — це відмова від тих можливостей, які дає нам життя. Це зняття з себе відповідальності за свої рішення й обрані шляхи. Можливо, саме тому будь-які залежні — це найскладніші клієнти для психологів: вони не поспішають виліковуватися й входити у світ, який безперестанно чекає від них «взаємності».

Два крила

А навіщо нам свобода? Чи реально досягти її? І від чого, власне, треба звільнитися?

Історія християнства протягом двох тисяч років дає нам приклади, коли людина змогла стати вільною настільки, наскільки це можливо в цьому світі. Вільною від чужої думки й стереотипів, вільною від власних пристрастей і гріховних нахилів, вільною просто бути й віддавати себе Богу. Стати вільним — значить стати господарем і творцем власної душі й життя. Залежна людина не в змозі творити, навпаки, в її житті творцем є залежність, яка диктує їй свої умови.

Філософ і психолог Віктор Франкл говорив, що свобода й відповідальність — наче два крила літака. Літак без крил — це робоча машина, яка, проте, ніколи не злетить. Для людини важливо взяти на себе відповідальність за власне життя й усе, що в ньому відбувається. Знайти свій унікальний сенс і призначення, свій шлях з мільйонами рішень і виборів. Це лякає — адже для цього треба стати сильним, дорослим, готовим до труднощів. І тут ми приходимо до теми співзалежності — до питання про те, звідки беруться залежні люди.

«Бійтеся тих, хто знає, як треба»

Є чудова книга Павла Санаєва «Поховайте мене за плинтусом». Її перша частина — наче хрестоматійна інструкція, як виростити дитину залежною. Бабуся героя, яка вважала свого онука «хрестягою», що його повісила їй на шию дочка-ідіотка, до нестями заліковує його від усіх можливих і неможливих болячок (яких сам онук не відчуває). Все його життя зведене до виконання бабусиних вказівок, а сам він — ніхто, порожнє місце. Утім, автору книги пощастило: його життя встигло змінитися до того, як бабусина «любов» зламала в ньому особистість. Бо ж якби хлопчик залишився під крильцем турботливої бабусі, неодмінно настав би момент, коли він почав би заповнювати порожнечу, якою, за словами бабусі, він був. І напевно знайшлися б підказувачі — чим її заповнити...

Владні рідні, які гіперопікають і завжди знають, «як буде краще», — це саме те середовище, де залежність зможе живитися й розростатися до величезних розмірів. «Ось підростеш, тоді й матимеш свою думку», — кажуть вони своєму чаду. При цьому не беруть до уваги один факт: свої діти назавжди залишаються дітьми, і навряд чи батьки, які ніколи не прислухалися до них, раптом стануть цінувати їхню «власну думку».

Змінити установки таких батьків буває важче, ніж допомогти їхньому чаду. Ось рідні тягнуть «безпутного залежного» до батюшки, примовляючи: «Роби, що я кажу! Я знаю, як тобі буде краще». Здавалося б, що поганого — до церкви ж привели? На перший погляд, усе правильно зробили. Але забули про закон духовного життя, який потребує спочатку прийняти свою провину й відповідальність, упокорити власну гординю й визнати, що один Бог знає, «як треба». Знає — але нікого нікуди не тягне проти волі. Золоті слова «спасайся сам, і навколо тебе спасуться тисячі» ми більше любимо повторювати, ніж виконувати.

Тому часто рідні обурюються, почувши від священика або психолога: «Спочатку ми будемо працювати з вами, а дитину (чоловіка, брата) залиште в спокої». — «Ось я здоровий, це він наркоман, йому допомога потрібна!» Ми схильні не помічати своїх пристрастей, своїх «колод», беручись активно рятувати не себе, а іншого. Виходить, що людина стає залежною від свого бажання рятувати, навіть якщо її про це й не просять. Де ж тут місце для власного покаяння, коли мета одна — будь-якою ціною врятувати грішника. На фоні його залежності свої пристрасті здаються незначними й нестрашними, й поступово в’їдається відчуття власної безгрішності.

Найцінніша порада, яку чують рідні залежного, — віддати життя людини в її руки, дозволити їй стати відповідальною за свій вибір. Адже цінність життя можна зрозуміти, лише відчувши, що це твоє життя, і ти в ньому господар, який жне те, що посіяв.

Відомо, що найкраща проповідь — наші власні справи. І якщо нас долає бажання врятувати ближнього від згубної пристрасті, можливо, корисніше буде придивитися до своєї власної несвободи, пильніше поглянути на свої внутрішні страхи, комплекси й усе те, що сковує нас і поневолює. Водночас, важливо завжди бути готовим підставити плече, прийти на допомогу, не засудивши, а прийнявши людину з її залежністю. І пам’ятати, що доки ми служимо гріху і власним пристрастям, поділ між нами — досить умовний.