Любов хворіє, часто хворіє, іноді смертельно, іноді хронічно. Вона не ходить по лікарнях, не викликає швидку допомогу, не приймає антибіотики та вітаміни...
Спазми в горлі, порушення роботи сльозових протоків
Танька сиротою не була і дуже пишалася тим, що в неї є мама. У дитячому будинку цим чванитися не прийнято, але все-таки гріє думка, що десь на землі є мама і вона обов’язково прийде. Іноді вона провідувала Таньку — привозила напівзогнилі яблука, які з’їдала тут же на лавці, разом із Танькою. Семирічною дівчинкою Танька потрапила в цей дитячий будинок «на один місяць», «доки мама не вирішить всі проблеми». У листопаді всі святкували день народження Таньки. 12 років — чудовий вік, складний і зухвалий. Усі зібралися в актовій залі та співали караоке, заїдаючи вафлями й запиваючи напоями з кухлів із відбитими ручками. Танька обрала пісню, яку вже багато разів співала разом із дівчатами. Клубок здавлював горло, ковтаючи сльози, Танька стискала мікрофон і співала: «Моя мама лучшая на свете...»
Короткозорий астигматизм
Чоловіки на роботі сміються і жартують — в одних жінки по телефону безперервно говорять, в інших посуд не митий, у третіх сорочки не прасовані, в четвертих — борщ завжди пересолений, у п’ятих... а він мовчить. Дивно, але нічого подібного не бачить. Якось навчились із часом закривати очі на недоліки одне одного.
Гострий зубний біль
До 80-ти років Василь Іванович не хворів. Застуда інколи, нежить і той єдиний перелом руки на військовому заводі, але це ще коли було...
Одного разу стало погано, син змусив здати аналіз крові. Василь Іванович довго сварився, впирався, але, щоб не засмучувати сина, все ж пішов.
Дізнавшись про свій діагноз, бровою не повів, слова не мовив. Тільки випив дуже міцно ввечері у пивній. Додому його привели друзі. Син довго розводив руками, невістка голосила, а Василь Іванович, стиснувши зуби, вирішив нікому нічого не говорити про свою хворобу. «Люблять вони мене, переживають, засмутяться дуже. І тягарем бути не хочу. Не буду». До останнього дня, стиснувши зуби до болю (адже боліти може не лише тіло), він вирішував задачі з алгебри із онуком. Після чергової задачки, яка навіть Василю Івановичу здалася надзвичайно складною, захотілося прилягти. Дійшовши до ліжка, впав.
Тепер онук сам вирішує свої задачі, дивлячись на фотографію діда на своєму письмовому столі. Гарний там дід, молодий, посміхається так стримано, начебто стиснувши зуби...
Синдром хронічної втоми
Запитуєте мене, що таке бути матір’ю? Що ж, я відповім. Ходиш вагітна, здаєш аналізи, їси варено-парену їжу, забувши про апельсини і шоколад. Рахуєш дні до пологів, потім години, потім хвилини... між переймами. І здається — ось, зовсім скоро, я буду щасливою. Завершаться ці токсикози, вічно малий одяг, сонливість, дієти... Довгоочікувана мить. Біль, багато болю, потім «вітаємо, матусю, у вас здорова дитина». І тут, коли тобі здається, що все тепер буде чудово, несподівано починається зовсім інше життя. Забути потрібно про сон, про їжу, про особисті інтереси, про те, що у ванній можна читати журнали, а гуляти можна без візочка, багато про що тепер необхідно буде забути — всерйоз і надовго. Зранку думаєш — хутчій би ніч. Вночі — хутчій би ранок... і так день у день. Іноді плачеш від болю і ломоти в усьому тілі, від того, що груди болять, від того, що стільки всього хочеться... але більше всього плачеш від утоми. Детально змалювала? Перечитайте і повірте — це всього лише частина реальності. А тепер, прошу, не вважайте мене божевільною (втім, мені все одно) — і повірте — я щаслива. І найщасливіша мить — це мить, коли біля грудей сопе моє маленьке диво, а прокинувшись, шукає очима мій погляд.
Біль у суглобах, ревматизм
Мова йтиме про далекі 1960-ті.
На роботу Віктору Степановичу потрібно на 8-му ранку. О 6.30 привозять молочну кухню. Якщо не зайняти чергу за годину, то можна лишити Оленку на два дні без молока. Оленка тоді багато плаче, дружина теж.
«Важко вставати так рано. Особливо в дощову осінь. І кожного разу, коли дзвенить будильник, хочеться махнути на все рукою і спати. Нехай сердяться собі, нехай плачуть, та нехай що хочуть роблять, а мені би спати. Спати, доки двірники не зашумлять у дворі, спати, доки ранок не стане ранком, спати...»
Зусиллям волі Віктор Степанович скидає із себе ковдру; так довго не пролежиш — холодно. Стояти в черзі особливо важко. Ніг не відчуваєш, зранку вони ніби ватяні. І холод такий лютий, саме в ногах чомусь. Притулитися б, присісти б... тіло болить, ломить.
Олена Вікторівна справно ходила на служби до храму. За день стільки набігається по роботі, ноги гудуть, але все одно ці самі ноги несуть її до храму. Прийде, стане в куточку і стоїть тихесенько всю службу. Учора вона стояла не так, як зазвичай. Притулившись до стіни, ледве не падала, «ноги, — каже, — зовсім не тримають». А сьогодні я дізналася, що в неї батько помер. Упокой, Господи, душу усопшого раба Твого Віктора.
Дивні відчуття внизу живота (не апендицит)
«Зроби аборт, — казав він, — ми щойно одружились, давай для себе поживемо».
«Не буду, це гріх», — плачучи, казала вона.
«Про що ти? — сміявся він, — там і дитини ж іще ніякої немає, так лікарі кажуть».
«Ні», — все те ж її тверде «ні».
«Якщо кохаєш мене, зроби аборт — це моя умова».
«Я кохаю тебе, тому не можу вбити частину тебе...»
Дивні відчуття внизу живота, ніби йому там місця мало. «Потерпи, малюк, скоро, зовсім скоро ми побачимося».
Втрата крові (або тромбоцити нижче норми)
Сашко боявся крові. Над ним усі сміялися — друзі, рідні, колеги. Цілком реально Сашко — сильний і міцний — втрачав свідомість, коли бачив кров, ніби шляхетна панянка. Коли знайома розповідала йому про донорство, Сашко слухав заради ввічливості, для себе він знав точну відповідь на її прохання — «що завгодно просіть, а крові не дам...» А коли познайомився із Ванечкою та його мамою (не випадково, адже випадково лише в кіно буває), в голові крутилася фраза, давно прочитана десь: «Любов — це скільки крові...» Кінець фрази губився, і вона починалася спочатку.
Ванечку врятувати не вдалося, кажуть, він був безнадійним. Але раптом саме його, Сашка, кров продовжила Ванечці життя на секунди, і раптом саме його кров змусила нещасну, безутішну маму повірити в людське добро? Але найголовніше, що Сашко тепер точно знав, що «любов — це те, скільки крові ти можеш віддати за ближнього...»
Порок серця (або аритмія, тахікардія, ішемія, шуми в серці)
Коли ти пізно приходиш, у мене болить серце. Коли ти сердишся чи ображаєшся — у мене болить серце, стукає, як загнаний звір. Коли ти захоплюєшся — у мене болить серце, і коли не захоплюєшся — теж болить. У мене воно ледве б’ється, якщо тобі не подобається обід, і поколює, коли не миєш за собою посуд. Коли підвищуєш голос — болить серце, і коли мовчиш — теж болить. Болить, коли багато говориш про роботу і мало — про мене, і коли зовсім не говориш про роботу — теж болить. Воно майже зупиняється, коли ти хворієш, навіть якщо це просто застуда. Моє серце болить із тих пір, як ми разом. Я не кажу тобі цього і нікому не кажу. Жоден лікар мені б не повірив. У всіх журналах вони пишуть, що серце не може боліти так довго і не можуть в одній людині поєднатися усі відомі хвороби серця. А я знаю точно, що я живу саме тому, що серце моє болить. Вітаю тебе із днем народження, мій любий та єдиний, і серце радісно щемить — не знаю, що тобі подарувати, ось уже скільки років.
Замість післямови
Любов часто хворіє. То там заколе, то там защемить, то там потягне. Виразки, аритмії, ангіни, запалення, ревматизми, мігрені... Для всіх у неї різні хвороби, різні симптоми. І ніби як потрібно бити на сполох, хворіє часто, так, дивись, і померти може, не витримає. Але століттями перевірено, болить — значить живе. Не дай Бог, щоби припинила хворіти ця вічна пацієнтка — Любов.