Раб пристрастей, я в зажурі глибокій, — на жаль.
Життя проживши, жалкую багато, — на жаль.
Навіть якщо простить мені Бог милосердний,
Соромно буде стоять перед Богом, — на жаль.
Омар Хайям

Передчуття життя

Тема смерті й Страшного суду дуже серйозна, а я надто молодий, щоби про неї роздумувати. Однак таким і є християнство, — воно надто юне, світле й життєрадісне, щоб говорити про смерть. Християнство говорить про життя. Євангеліє — це добра звістка про те, що людина не помирає: «Євангеліє — це здійснення нетління», — писав Ігнатій Богоносець. Воно, як провідник у потязі, нагадує людині про те, що час виходити. І з яким нетерпінням ви чекаєте, коли вже вийдете з обридлого вам вагона, і яке радісне відчуття, що вас хтось чекає і є куди йти: Отож, бувши відважні постійно, та знаючи, що, мавши дім у тілі, ми не перебуваємо в домі Господньому, бо ходимо вірою, а не видінням, ми ж відважні, і бажаємо краще покинути дім тіла й мати дім у Господа. (2 Кор. 5, 6-8).

У Православ’ї немає чіткого, догматично вивіреного вчення про смерть та посмертну долю. Тут є тільки передбачення, тільки здогади й передчуття, але передчуття життя. «Сумірність людини й таємниця смерті — це дві загадки, які людина ніколи не змогла розгадати» — казав святитель Миколай Сербський. Але Господь, поспішаючи врятувати людину від сорому на тому екзамені, який їй доведеться здавати після смерті, дає їй підказку — Самого Себе, Своє Воскресіння: У Христі всі оживуть (1 Кор. 15, 22). Не думаю, що після такої підказки може бути страшним Суд, та ще й у такому вигляді, в якому малює його наша оскаженіла від релігійних переживань невоцерковлена свідомість. Адже не можна сприймати Євангеліє як повістку з небесного суду. Євангеліє — це живий Бог, що зцілює людину від вірусу смерті: Поправді, поправді кажу вам: Хто слухає слова Мого, і вірує в Того, Хто послав Мене, життя вічне той має, і на суд не приходить, але перейшов він від смерті в життя. (Ін. 5, 24).

Страх смерті: світло й пітьма

Чому ж усе-таки страшно помирати? Чи пов’язано це з тим, що по смерті доведеться зустрітися з Богом, і чому ця зустріч загрожує життєвою кризою («кризис» по-грецьки — суд) тривалістю у вічність?

«Боявся Господь смерті, але не трепетав», — говорить святий Іоанн Ліствичник. Коли помирала Матронушка Московська, її запитали, чи страшно помирати — вона відповіла, що навіть дуже. Але не жах, а живе, тепле світло освітлювало її обличчя в останні хвилини земного життя. «Це страх образити, розчарувати улюблену істоту», — говорив митрополит Антоній (Блум), а зовсім не жах перед страшним суддею, у якого замість співчуття в серці — кодекс у голові. Це страх за те, що, може, не всі таланти пущено в хід, а щось лишилося закопаним. Коли вмирав преподобний Сисой Великий і Ангели прийшли проводжати його душу, він просив зачекати, бо ще навіть не почав каятись. «Та й чи може бути страшним суд, коли нашим Суддею є Бог, що нас любить, що життя Своє віддав за нас, казав митрополит Антоній (Блум), розкриваючи сенс притчі про Страшний суд, — та й який же це суд, коли нашим прокурором є Бог, нашим адвокатом є Бог? Та й чого Він вимагає від нас? Він просто питає в нас: чи були ми людяні. Чи нагодували ми голодного...» Для немилостивого, за словом апостола Павла, і суд без милості, адже той, хто не виявив милості до інших, сам не здатний прийняти її від ближніх і Бога.

Господь саме цією Своєю людяністю, за влучним виразом святого Максима Сповідника, звершив «суд над судом». На цьому дивовижному суді Він «буде шукати приводу, аби виправдати, а не засудити людину» (свт. Феофан Затворник). Згадайте історію про Петра Митаря: коли біси прийшли по його душу, то один чорний хлібець, яким він кинув у жебрака, щоб той відстав, в очах Божих переважив увесь тягар бісівської злоби людини. «Як лікар, — каже отець Андрій Кураєв, — на тілі в обгорілої людини буде шукати хоча б шматочок живої тканини, щоб приростити її та виростити нову шкіру, так Господь на Страшному суді буде шукати хоча б одне світле місце, щоб освятити всю людину». Суд же такий, що світло на світ прибуло, люди ж темряву більш полюбили, як світло, лихі бо були їхні вчинки! (Ін. 3, 19). І якщо це світло є джерелом страху для людини в майбутньому, то варто задуматися вже тепер: уважай, щоб те світло, що в тобі, не сталося темрявою! (Лк. 11, 35). Коли світло, що в тобі, є темрява, то яка ж то велика та темрява! (Мф. 6, 23)

«І подібно до того, як царство темряви й гріха, — говорить Макарій Великий, — приховане в душі до дня воскресіння, коли навіть тіло грішних укриється пітьмою, що перебуває і зараз у душі, так само царство світла й образ Христа таємним чином освітлюють душу й панують у душі святих». Темрява — це невідання Христа, а точніше, — відсутність досвідної Його присутності в повсякденному житті, яке не обраховується днями. Причому не виключено, що людина може бути навіть релігійною і цілком благополучною і, здавалося б, цілком упевнено мала би переступити поріг смерті. Як устане Господар та двері замкне, ви зачнете вистоювати ізнадвору, та стукати в двері й казати: Господи, відчини нам! А Він вам у відповідь скаже: Не знаю Я вас, звідки ви! Тоді станете ви говорити: Ми їли й пили перед Тобою і на вулицях наших навчав Ти… А Він вам відкаже: Говорю вам, не знаю Я, звідки ви. Відійдіть від Мене всі, хто чинить неправду! Буде плач там і скрегіт зубів (Лк. 13, 25-28). Не подумайте, в даному контексті це не жалібний плач від усвідомлення, що все своє життя ти змарнував «всує». Це саме той плач, який пов’язаний із «зубним скреготом». Людина жалкує про те, що марнувати, палити вже нічого, хоч так хочеться. Ось тут і обіймає душу людини той тваринний страх, який, за словом Іоанна Богослова, містить у собі муку. Це інстинкт самозбереження, який без Бога стає єдиним сенсом життя. Святитель Іоанн Шанхайський говорить, що людина готова на все, аж до найтяжчих злочинів, аби позбавитися від страху, що це тваринне життя скінчиться.

Справедливість і милосердя

Страшно, коли все, на що не було часу звертати увагу, стане в центрі нашої уваги, коли продане за дріб’язок виявиться найдорожчим у твоєму житті. Дуже образливо, що все, на що витратив життя, виявиться нікому не потрібним видовищем внутрішньої немочі. Найстрашніший суд для людини — коли вона постане перед Чоловіколюбним Богом з одного боку і власною нелюдськістю з іншого. «У день Суду самі будемо своїми обвинувачами, викриті власною своєю совістю, тому в цій крайності чи знайдемо інший якийсь захист чи допомогу, окрім однієї віри в Людинолюбного Господа Христа» (преп. Ніл Синайський). Виявляється, Бог рятує нас саме від нашого твердосердя.

Бог-Любов не може судити людину, а може лише співчувати, спів-страждати. «Любов — це доторк» (свт. Миколай Сербський), який, на жаль, неприємний людині. Тому «пекло — це те місце, де любов Божа перетворюється на правосуддя», — каже свт. Іоанн Златоуст. На те правосуддя, якого вимагає сама людина. Дуже цікаво зобразив цей момент легітимної нелюдськості Клайв Льюїс у своїй книзі «Розірвання шлюбу». Коли один, взагалі-то, чесний чоловік потрапив до Раю і побачив там свого підлеглого, який частенько випивав, то він почав вимагати справедливості. Але Ангел зауважив йому, що тут немає справедливості, а лише милість, тут не треба вимагати, тут слід просто попросити. «Але я виконував закон і вимагаю те, що належить мені по праву», — заперечував він. І, ремствуючи, що і в Раю немає ніякої «законності», він пішов звідти сам. Хіба не сумував Ісус через очерствіння серця людського і його нездатність приймати любов Божу до себе у притчі про немилосердного суддю: Отож, коли ви, бувши злі, потрапите добрі дари своїм дітям давати, скільки ж більше Небесний Отець подасть Духа Святого всім тим, хто проситиме в Нього? (Лк. 11, 13).

Митарства душі й народна творчість

От і малює наше маловір’я такі картини про Страшний суд і митарства, що мимоволі жахаєшся, але не від того, від чого варто було б жахатися. Біси до того, виявляється, розпустилися, що незрівнянно вище за природою творіння — людину — і на сковорідках смажать, і знущаються, як хочуть, а на митарствах що творять — то це взагалі ні в які ворота не лізе! Таке страшнувате відчуття складається після прочитання «Митарств Феодори»: Бог так і шукає, до чого б іще придертися. Та ще й часу побільше до Страшного суду лишив, аби компроматику підназбирати...

Іще в ХІХ столітті цензор духовної літератури професор Московської академії П.С. Казанський по-справжньому боровся з подібними текстами: «Частіше видаються повісті, сповнені щонайдивніших чудес, одним словом, духовні романи про митарства. Всі ці твори видаються здебільшого безграмотними. Скільки доводилося виправляти й зупиняти книжок, спрямованих на розповсюдження марновірних понять у народі...» Житіє ж Василія Нового, на якому виросло ціле покоління християн, іще в XVI-XVII столітті розглядалося цензурою як дикий апокриф, тобто до збоченості спрощене сприйняття християнських істин.

А ось не з повітря взята безіменна апокрифічна фантазія, а цілком вагомий, авторський, себто пронесений крізь призму життєвого досвіду погляд на життя після смерті Серафима (Роуза): «Навіть немовляті зрозуміло, що не можна буквально сприймати опис митарств, хоча самі описи аж ніяк не вимисел або байка, а окрема розповідь очевидців у найбільш доступній формі. Якщо комусь і ввижаються буквально митарства, то лише через незнання причин тієї повсякденної незримої боротьби, яку ми терпимо у світі цьому. Тут нас так само очікують постійно спокуси й обвинувачі, та тільки дрімає наше духовне око, і ми бачимо лише результат бісівських підступів — гріхи, які вчиняємо, і пристрасті, яким піддаємося. Після смерті ж душа бачить духовну дійсність і тих, хто безперестанку надокучав нам за життя».

Митарства — це продовження того шляху, який людина почала в земному житті з Богом або без Бога. «Якщо в людини немає віри в Христа, сама вона не осягне тієї істини, що Бог її прощає. Перед свідомістю людини стоять її незліченні гріхи та невмолимий закон правди, що вимагає задоволення. Сам Бог уявляється їй лише у вигляді грізного караючого судді, ворожого людині. Не мавши що сказати на своє виправдання, людина лише боїться Бога. І скоріше готова відкинути Бога й будь-яку думку про спасіння й віддатися безбожжю. Само собою вона любові Божої не зрозуміє і до неї не звернеться: Але як покличуть Того, в Кого не ввірували? (Рим. 10, 14)». Це слова відомого богослова, патріарха-сповідника Сергія (Страгородського) з його книги «Православне вчення про спасіння». Вся його книга про те, що людина виправдовує свою аморальність, уявляючи Бога немилосердним, а отже аморальним суддею, що людина ховається від любові Божої, аби виправдати буквою формальної справедливості своє самолюбство.

І навіть трохи страшнувато подумати, що людина, за всієї свободи, дарованої Творцем, помирає зі своєю маленькою, вузьколобою правдою, зі своєю «скарбницею добрих діл». І природно, вона потрапляє на суд саме цієї «правди», і зважуються саме ті діла, на які вона сподівалася. Але всі наші справи не мають жодної ваги перед лицем милосердя Божого, і жодної ціни, якщо вони не привели душу до смирення й усвідомлення своєї гріховності: «Щоби прийти до думки про те, що Бог не гнівається на попередні гріхи людини, — писав Сергій (Страгородський), — що Він за всієї Його святості є Любов, для цього необхідно насамперед багато перевідчувати у своїй душі, треба зрозуміти тягар гріха. Лише після цього можлива віра в любов Божу, що сповнює людину радістю. Той, хто не розуміє тягаря гріха, не зрозуміє і радості бути незаслужено прощеним…» В цьому й уся трагедія митарств, — що людина стає на цей шлях без смирення.

Сподіватися на…

Господь терпеливо чекає, який вибір людина зробить на цьому шляху. Чим вища ієрархія цінностей, тим легше розлучитися з тією пристрастю, яка зв’язує людину, — наче митар, вимагаючи до себе належної уваги. Адже «пристрасті — це біси», — казав Антоній Великий. І в цьому трагічний фінал митарств: Бог безсилий перед свободою людини. Але є ще любов, та любов, яка й тут чекає, незважаючи на черствість людини: «Саме в тому й полягає Божественна насолода: жертвувати собою за того, хто не сподівався на жертву від тебе й померти за того, хто тебе ненавидить» (свт. Миколай Сербський). Ми не здатні вмістити в себе навіть такий спосіб думок, але можемо відчути маленьку частинку цієї любові через любов близьких нам людей.

Якщо людина, живучи в тілі, виховала в собі звичку сподіватися на Бога й допомогу ближніх, а не на своє «суперего», то й після виходу з тіла ця звичка залишиться її незмінною супутницею. Хіба біси зважували на митарствах Антонія Великого його добрі вчинки, і чи пред’являв він на піднебесних заставах якісь свої заслуги для успішного проходження митарств, хоча хто скаже, що їх у нього не було? Саме цим і спокушали його — щоб він поклався на свої добрі справи: «Антонію, ти вже достойний Царства Небесного». І якби усвідомлював він за собою статус ченця, та ще й відчував себе святим, тут-таки з’явилися б ваги. А він у відповідь просто не знав, що сказати, бо не усвідомлював за собою нічого особливого, і не доводилося Ангелам торгуватись. У цьому й полягає достойний плід багаторічного духовного подвигу й набутого в цьому подвигу смирення. Святий цілковито покладався на невимовну благість Творця. Один із отців, описаних у «Древньому патерику», говорив, що якщо звелить йому Господь перебувати в пеклі, то він із радістю виконає це, бо благий Господь, і нічого поганого не може виходити від Нього. Грубо кажучи, навіть у пеклі добре, тільки б не проти Бога.

Церковне Передання розкриває одну дуже важливу думку про посмертний релігійний досвід людини, що показує Творця як Спасителя і Промислителя навіть у разі, коли, здавалося б, усі надії вичерпано. Душа людини переживає перше воскресіння і перший (так званий окремий, «приватний») суд. Але й власне воскресінням це назвати не можна. По-грецьки це слово звучить як «зісусін» — «оживлення», тобто душа просто продовжує жити після смерті тіла. Але людину очікує і друге воскресіння — «анастасис», коли вся людина разом зі своїм преображеним або спотвореним за образом душі тілом постане перед Богом.

Для чого така відстань між оживанням і преображенням, відміряна мірою довготерпіння Божого? Для того, аби людина помучилася в передчутті вічних мук чи потерпіла трохи в очікуванні вічного блаженства? Літургічна церковна практика своїми невпинними молитвами за померлих, думаю, свідчить про інше. Господь відтягує час загального воскресіння, щоби ближні могли помолитися за своїх померлих, щоб тепло живої Церкви охопило якомога більше людей, які перебувають навіть у пеклі.

Хто ж буде в Раю?

Якщо духовна смерть не може стати перепоною любові Божій до людини, то тим паче тілесна, коли людина витратила всі свої засоби для спасіння і час вийшов. Іоанн Дамаскін говорить, що людина не може покаятися після смерті саме тому, що не буде мати тіла. Але якщо ви хоча б маленькою частинкою своєї душі були прив’язані до Церкви, до благодаті Духа Святого, то вона обов’язково відігріє всю людину, вимолить її. Коли одного разу у преп. Лаврентія Чернігівського спитали, хто ж буде в Раю, він відповів: «А хто до Церкви ходить, той і буде, тільки не всі в одному місці будемо». А в Матронушки Московської одна православна жінка спитала: «У мене чоловік помер, до церкви не ходив, може, мені за нього не варто й молитися?» «Це він іще за тебе помолиться, — почула вона у відповідь, — він же в НКВД працював, засуджених на смерть на свій страх і ризик зі списків викреслював. Він душу свою за други своя покладав». От і розберися тут — кому в пекло, а кому в Рай.

Наше церковно-парафіяльне світовідчуття дуже яскраво відображене в образі старшого брата із притчі про блудного сина. То тут, то там, ми чуємо судження про те, хто спасеться і хто не спасеться. В цих судженнях проглядається самовдоволення і відчуття власної гідності й обраності. Так думаємо ми, православні християни, виходячи зі своїх дріб’язкових забобонних замальовок того надзвичайно глибокого церковного розуміння світу й людини, яке нам заповідане. Ну не можемо ми осягнути всієї безкінечності милосердя Божого до людини. Дратує нас уся несправедливість цього грішного світу, де праведники страждають, а грішники благоденствують. Думаю, не варто богословствувати на тему життя після смерті, адже Царство Небесне — це не Освенцим, над входом у який висіло нагадування: «Кожному своє». В Переданні Церкви існує інше нагадування, дане Богом Антонію Великому: «Антонію, дивися на себе, бо все це не корисно тобі знати».