Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

«Якщо будете любити Бога – все у вас складеться»

Архімандрит Антоній (Новіцький) — перший постриженик Києво-Печерської лаври після її відновлення у 1988 році, досвідчений духівник, незмінний півчий у братському хорі та священик, який обдаровує справжньою батьківською любов’ю всіх, хто приходить до нього по благословення. Його слово завжди просякнуте сіллю Христової любові і мудрістю, його добре пастирське опікування багатьма родинами та чернецтвом стало добрим підґрунтям для розвитку Церкви в Україні. Під час розмови я заслуховувався своєрідною мовою старця — мелодійною українською. Ми говорили про життя Церкви у радянський час, про вибір чернечого подвигу і служіння за митрополита Філарета (Денисенка) у роки його керування Київською митрополією та Українським екзархатом... Про те, як швидко летить час і змінюються покоління.

У поблікації збережені особливості лексики отця Антонія.

— Отче Антонію, з 1977-го ви служили у Володимирському соборі Києва іподияконом. Розкажіть, будь ласка, про ті часи, про сімдесяті й вісімдесяті роки — часи до відкриття Лаври — яким тоді було церковне життя?

— Знаєш, от якось хлопчик прийшов до мене у садок, сів на лавочку поруч і каже: «Батюшко, а в совєтськоє время Церква була?» А я кажу: «Була, я служив, слава Тобі, Господи». Церква була, аякже?! Бог же Вічний, і ніколи Бог не щезне. Це ми щезнемо, а Бога ніхто не може побідить!

Я був іподияконом у Володимирському соборі з 1977 року. На свято Воздвиження Хреста Господнього мене і ще одного хлопця завели у вівтар і підвели до митрополита Філарета, ми взяли благословення. Він сказав: «Ставайте, стійте в паламарці, а якщо будете потрібні — то позвемо». Ми стояли в паламарці, а на утрені мене отець Николай (він там з 1973 року, він був жонатий, женився на дівчині — їм ще не було й шістнадцяти років, — і його рупоположив єпископ Пантелеїмон) покликав. Дав мені стихар і сказав: «Від цього дня будеш прислуговувать». І дали мені тарілку з квітами нести, а по храму йшли і несли хрест, на хрест лили воду з двох кувшинів.

А коли я вже постійно ходив — навчився складати облачення. Отець Николай навчив мене. Я вже вмів співати, то я вже з дияконами співав. У Володимирському соборі всі священики й диякони були співаки: протодиякон і три диякона — бас, баритон, другий тенор і перший тенор — квартет. І священики всі були музикальні. П’ятеро служило священиків — один лише був митрофорний протоієрей, старий батюшка Николай, а ті були в камилавках із жовтими хрестами, а протодиякон Антоній був з орарем подвійним.

Був там отець диякон Василь, нині покійний, йому було наказано керувати хором. Він був видатний спеціаліст, заміщав часом Михайла Семеновича Литвиненка. Отець Василій навчив мене канони читати на кліросі, і співати теж учив.

А потім ми поїхали в Золотоношу в Успенський собор — освящать іконостас. І там митрополит Філарет уперше дозволив прочитати «Помилуй мя, Боже, по веліцей милості...» — 50-й псалом, і од того часу він став мені дозволяти читати канон на кафедрі — під час помазання. Ми з [протодияконом] Никитою Пасенком, тепер покійним, читали канон.

Визвав мене митрополит — якась була конференція, були гості — і каже мені: «Вы желаете быть священнослужителем?» А я кажу: «Благословіть» — і більше нічого. Він мені сказав: «Напишите прошение, подайте в канцелярию. Напишите и никому не говорите!»

Тоді вже почалися перевірки моєї родини спецслужбами: хто де живе, чим займається. І цілий рік перевіряли, визивали і братів, і сестер. І ніхто нічого не розумів. Мама каже: «Що ти там накоїв? Нас викликають у сільраду...» Лише 17 серпня 1980 року мені Рада у справах релігій дозволила рукоположитися. Прийшов кур’єр і каже: «Вам учора підписали дозвіл рукоположитися у священнослужителя». Ось так.

А на Преображення Господнє я вийшов зустрічати митрополита. А він мені й каже: «У вас подрясник есть?» — я кажу: «Вдома, владико, є, а тут нема». То він мені й сказав позичити в когось«. І я позичив у одного із соборних отців, у отця Мефодія, і з підрясником пішов до митрополити Філарета взяти благословення.

Тоді я став носити підрясник. А за кілька днів на всеношній протодиякон підійшов до митрополита (такий мав вплив на митрополита) і каже: «Ви ж Ваню нікуди не забирайте, він же в нас перший тенор», — а владика: «Это не ваше дело. Стойте, молитесь». (Сміється.) І ніхто не знав, що мене мають рукополагать на другий день. Я і сам не знав.

Митрополит мені сказав пройти ставленицьку сповідь на першому часі, «тому що завтра будемо тебе рукополагать». Ой Боже! Мені надрукували на машинці текст присяги. Я прийшов додому, прочитав канони, Господи мій, не сплю цілу ніч! Ще отець Николай старенький мені каже: «Ось поведуть тебе у вівтар, а це — як уночі — нічого не розумієш». Але слава Тобі, Господи! Протодиякон узяв мене за руку, провів довкіл престолу, та й рукоположили!.. А я вже знав особливості служб, прокімни і всі інші дияконські виголошування. Книг же ж не було тоді, Служебника не було. Ми з Никитою одним старим служебником на двох користувалися. Вийдемо на єктенію: спершу він скаже «Рцем всі», а потім і мені дає цей Служебник. Поки я достав свій Служебник — минула сила-силенна часу. І Правильника в мене не було, то я оставався після служби у Володимирському соборі й там читав правило. Добре, я жив майже поруч із собором. Після хіротонії я прослужив п’ятдесят днів без перерви.

— Батюшко, ви жили в такий особливий, складний час. Як ви рукополагалися в сан безшлюбним: це був ваш вибір чи ситуація так склалася?

— Ні. Я тобі скажу так. Мене владика Філарет не питав. А я ж бо зібрався женитися. Думав, що на осінь буду женитися. А тут ось Господь мені так поблагословив, що митрополит сказав: «Завтра будем рукополагать». А я отцю Николаю кажу: «Що ж мені робити? Ось висвячуватися благословили, а митрополит і не спитав мене про одруження». І він відповів: «Йому Господь Сам сказав. А ти слухай його настанову та й рукополагайся, от і все». Бо в отця Николая матушка була зла-презлюща і він знав усі «принади» шлюбу... А ще він потай прийняв чернецтво (вочевидь, згодом). Він був таємний чернець.

До речі, Патріарх Олексій І влітку любив їздити в Одесу, на дачу. І він любив запрошувати до себе таких само старичків, як і він сам: то отець Кукша прийде, то отець Николай. Патріарх подарив йому золотого хреста. То ось. Цей бідолашний отець Николай терпів від своєї матушки. То він і випросив собі таємний постриг у монахи з ім’ям Спиридон. І став він потай чоточки носити. Але митрополит Філарет побачив ці чотки. Та як визвірився на цього отця Николая (Спиридона): «Вы что — монах или нет? Вы признавайтесь!» — а отець Николай почервонів. Мовчить. «Если вы монах, — продовжив митрополит, — то я вас запрещаю в служении, поскольку вы незаконный монах!» Філарет дуже суворо до всіх цих речей ставився. Був у нас такий отець Трифілій. То його в схиму постригли. А Філарет і каже: «А он у меня брал благословение на схиму?» Якщо він був ієромонах Трифілій, то хай ієромонахом Трифілієм і залишається! А раз таємно прийняв схиму — значить, воно повинно бути нікому не відомо! І в труну класти не в схимі.

Ось так і рукоположили мене. Не питали... Благословили — і все...

— Ви служили дияконом з 1980-го і до відкриття лаври у 1988-му?

— До 1988-го. Так. Прослужив я вісім років там дияконом.

— І що ж ви за вісім років там пережили чи побачили?

— Я був дияконом і ризничим, дві посади. Ризи в нас були благенькі. Не те що зараз — навіть у пономарів облачення які пишні! А у нас були «тряпочки», пошите простесеньке облачення, навіть у архієрея. Не було багатих і в митрополита, хоча він і їздив багато, і в Греції бував. Не було в нього такого, щоб він там матеріалів собі накупив і пошив риз. Ні-ні... усе було дуже простеньке. І — слава Богу — отець Аврамій [Куява] з зеленого матеріалу пошив стихарі та ризи священикам.

— Отець Аврамій був теж у Володимирському?

— Ні.. він жив на квартирі у вигнаних монахинь, яких влада СРСР виселяла примусово в 1961 році з монастирів. Щоб одні старі полишалися і таким чином монастирі самі б щезли. Навіть був період, коли вийшов і більш жорсткий приказ — усіх, кому нема п’ятдесяти років, — виселити. Але якось, милістю Божою, до цього так справа й не дійшла. Але молодь усю виписали з обителей. Ну й довелося їм працювати, отримали вони квартиру. А отець Аврамій там у них і шив облачення у собор. Та це лише півбіди. Не було чим платити за облачення. Каса собору жорстко контролювалася органами. Постійно приходила ревізійна комісія з уповноваженим, перевіряла витрати: «Куди діли гроші?»

— Володимирський собор у ті час відвідували предстоятелі Православних Церков?

— Аякже! Відвідували не лише православні. Відвідували і англікани, і лютерани, і копти, й індуїсти, і конференції були. Проходили урочисто, на солеї ставали, хтось сідав на стільці біля кліросів. А ми давай: «Паки і паки» — служили свою православну службу. А ось коли вже греки, наприклад, єпископи чи патріарх, то ми вже служили разом. Американці приїздили до нас — православне духовенство, іконки дарували. Тоді не можна було відкрито так дарувати, вони мені казали: «Онде під скатертинкою ми поклали іконки — забереш потім». Адже уповноважений ходив і дивився навколо — контролював. По олтарю він, добре, що не ходив, але в пономарці був завжди. Уповноважений завжди слідкував за свічками, щоб на них було обов’язково написано «Московська Патріархія», на кожній свічці було так написано. А свічок без такої мітки не можна було в храмі тримати. Якщо він бачив, що на свічці такої позначки нема, то одразу влаштовував перевірки в соборі — по всіх підвалах: «Ви тут підпільно свічки робите».

Пам’ятаю, допомагав я митрополиту Філарету на дачі в Плютах. Я ж знаюся на садових справах, от я робив багато прищеп на фруктові дерева, косив траву. І мені там гарно було. У неділю після обіду підійду до митрополита і питаю: «Владико, в Плюти треба їхати?» — а він відповідає: «Едьте». Я собі в затоці брав човен і плавав цілий день.

— А Філарет з вами українською не розмовляв?

— Ні. Він російською розмовляв, а я українською. Мовне питання було не моє. Я ризницею опікувався і седмицю служив.

— А як ви розкол сприйняли? Адже сьогодні замість правди сама лише конфронтація між конфесіями. Як ви зрозуміли вчинок митрополита Філарета?

— Осуждать легше всього. Ви згадайте роки революції, коли архієреї відокремилися від патріарха Тихона. Скільки заколотів було! Залишилися там священики, яких я знав. Бунти до хорошого не доводять, це жахливий час, коли не знаєш, куди тобі приткнутися. І ще. Я вам скажу, що все залежить від начальства. Хто наробив розколи? Патріархи, архімандрити. І все! Ти ж читав історію Вселенських Соборів? Прості люди не роблять розколів. Ви знаєте, покійний патріарх Олексій [Рідігер] знав про митрополита Філарета все. Пам’ятаю, як за Кучми всі сподівалися, що «Київський патріархат щезне» — так надихнулися. А я сказав тоді: «Не скачіть, не танцюйте: ніхто його не знищить, тому що та „церква“ — це політична організація. І Кучма на таке не піде». «КП» зберігається на ентузіазмі Філарета. Він — засновник, і він пішов проти патріарха Олексія. А тобі так скажу — у розколі винна вища влада. Філарета ніхто не здвине з місця. Він — людина дипломатична. Я пригадую, як ми з ним на дачі ямки для троянд копали, то він мені каже: «Ви знаєте, що Карибська криза могла вибухнути ядерною війною? У Житомирі вже кнопки нажимали!» Такого жаху наробив Хрущов, він ледь увесь світ не згубив своєю дурістю. А митрополит Філарет тоді й зорганізував усе священноначалля РПЦ, зібрали симпозіум для відвернення війни. Тож Філарета ніхто не насмілився зняти. То так вони спільну «раду вчинили» з Кравчуком. Хто ж безгрішний? Так що на людину багато що написати можна...

— Повернімося до вашої історії. Як ви стали монахом? Могли ж залишатися просто священиком?

— Я митрополита запитав про монашество десь перед 1000-літтям Хрещення Русі. А у мене ж була ще старенька тітка, яку я доглядам. Вона мені стільки добра зробила! Як же я її полишу? Мені люди з оточення митрополита порадили: «Вам би, може, у монашество постригтися, щоб владика вас постриг». Минув час, і я запитав митрополита. Він відповів: «Я подумаю». Ну, він подумав, з ким треба порадився. (Сміється.) А тоді у вівтарі мене погукав і каже: «Я так подумал, если постричь вас в монашество, значит, будете жить в митрополии!» А я думаю, що це ж ув’язнення — там жити. І кажу йому, що в мене тітка є і я маю її доглянути до смерті. «Ну, если так, если не жить в митрополии — монашества нет вам!» Ну, як нема, так нема. Я змирився.

А тут саме підходить 1000-ліття Хрещення Русі. І лавру змогли відкрити. Але я вам так скажу: лавру митрополит Філарет з патріархом Пименом виплакали. Її ніхто не хотів відкривати. Завдяки Філарету і Пимену вдалося Церкві повернути кусочок обителі — там, де Дальні печери. Бо ж приїжджали делегації звідусіль, приїжджали предстоятелі Православних Церков — і треба було шматочок їм хоча б показати, що тут є хоч щось. Нагнали хлопців, військових курсантів. Територія ж була занедбана. Вони тут загрібали, прибирали, доріжки робили. Тундра була! Так хлопці потрудилися чимало. І ось — у День 1000-ліття Хрещення Русі на Дальніх печерах була служба. Я з покійним отцем схіархімандритом Ігорем все готував до служби. А вже на осінь стали ми жити в лаврі з отцем Софронієм (Шинкаренком) з Княжичів (а тоді він був казначеєм). І владика каже: «Ну как вы тут? Желаете постригаться?» — я вже не бажав монашество приймати. А владика Філарет мені й каже: «Я вам имя такое настоящее выбрал». Ви, каже, не побоялися труднощів, ви гідно понесли службу. А я по дві години на добу спав! Ось так! У мене були тільки кожа та кості. Отже, восени мене постригли в монашество. І того ж року в соборі мене митрополит рукоположив у священицький сан, я був першим священиком для лаври. І тоді не було в мене сорокоусту. Одразу до справи.

— Скажіть, а коли в 1988 році вже відкривали лавру, хто зі старої братії сюди прийшов?

— Отець Пафнутій (Россоха) прийшов, ще Феофіл у схимі, він потім намісником Китаєвої пустині був. Потім схиігумен Агапіт [Кармаз]. Був і отець Спиридон [Лукич]. Я його привіз у лавру і з отцем Полікарпом познайомив. Я знав давно отця Спиридона. Він приїжджав до нас у собор на великомучениці Варвари служити. Коли розібратися, то він у лаврі й не жив. Він рукополагався в диякона у Братському монастирі на Подолі, де зараз Могилянська академія. Там само служили. А сам він був послушником Іонинського монастиря в Києві! А тоді його в 1937 році забрали в тюрму і відправили у заслання у В’ятські табори. А в 1947 році він прийшов у лавру, але його тут не приписали, і він поїхав у Чернігів до митрополита Андрея, а того засудили в тюрму. Владиці наказали закопати мощі святителя Феодосія Чернігівського. А він відмовився це зробити, і був засуджений до таборів на почаку 1960-х років. Троїцький собор закрили, черниць розігнали. Там був один безбожний єпископ Ігнатій — усе він там і закрив, оставив лише одну Воскресенську церкву на весь Чернігів. Ось. А потім батюшка Спиридон переїхав у Житомир. Купив півдома і став там жити. А тоді я сказав отцю, а нині митрополиту, Іонафану [Єлецьких], що треба устав нам відродити. Бо ж ніхто не знав лаврського уставу. І нам Філарет дав машину, і ми поїхали туди. Отець Спиридон так зрадів, — такий благодатний старчик! — як почав усе розказувати! Інформації стільки... і співав нам усі піснеспіви лаврські, він же був півчий. А тоді я його зимою поїхав і забрав у лавру, зробили йому келійку. Тож він у нас побув трохи, а тоді назад поїхав додому.

І батюшку Ноя я привів сюди, у нас він прийняв схиму з іменем Сисой. Теж пєвчий був. Маленький на зріст. А мене він уважав духівником, хоча сам був 1905 року народження. Він у лаврі Псалтир читав. Він такий Божий чоловік. До посліднього ходив до церкви, чистенький такий був, доглянутий. Ще був схіархімандрит Ісая, отець Агапіт. Казав він: «Кокарду поправте мені! Кокарду!» Іде з милицею, а парафіянок довкола хмара, і поки з Хрестовоздвиженської церкви вийде — за ним купа баб іде. І ось одна така Євфросинія усе не залишала його в спокої. Ми тоді співати навчилися лаврським розспівом і співали «Во Царствії» з канонархом. А вона його все розпитувала про наш розспів — що це та як? А він їй: «Прісько, ми ж не вміли співати, а вони вміють! Молодьож — ти подиви, шо вона робить! Феодосій нас — книжкою по голові, бо ми антіхвони неправильно співаємо»...

— Тепер наші часи багато хто називає останніми, передапокаліптичними. Хтось каже, що пізно одружуватися, пізно висвячуватися...

— У наші часи був у соборі духівник. Приходили до нас хлопці з Одеської семінарії та питали його: «Батюшко, отче Николаю, як нам бути з женитьбою?» А він їм таке відповідав: «Я вам таке скажу — ви дивіться по своєму фізичного розвитку. Якщо воно нужно вам, — каже, — то женіться, а якщо не нужне — не женіться». От і все.

— А світові проблеми?

— Світові проблеми? До чого вони? Хоч ти жонатий, хоч і ні — будуть гнати! То жонатий має свою скорботу, а нежонатий — свою. Я от сам по собі знаю. Слава Богу, кажу я завжди, за те, що я нежонатий. Я об’їздив увесь світ, побачив багато всього, є що розказати. А коли б я жонатий був — куди б я поїхав? Сидів би у сільській парафії, та й по тому. А я ж був міською людиною. У соборі ми лише раз на квартал не отримували зарплатню — такий ось був податок державі, — то ми й платили зі своїх доходів...

— Як ви вважаєте — чи закінчиться розкол в Україні?

— Закінчиться, дитино, закінчиться неодмінно. Розкол тримається лише на ініціативі Філарета. Уже й люди інші нині, ось ваше покоління на інше налаштоване.

— Так, не прості ми, батюшко...

— Так, це вже не ті люди. Нема вже в цих людей ревності. Оце, дитино, вибирай собі. Як тобі треба — так і вибирай. Женитися чи ні. Якщо Господь гоніння попустить, то всім буде важко.

— Що ви нам, молодим випускникам, порадите, щоб стати священиками? Які нам якості треба мати? Чи годні ми взагалі до цього служіння?

— Ревнителями Церкви Божої треба бути. Церкву любити і Бога любити. Якщо ви будете любити Бога — все у вас складеться. Священик має любити Бога. Якщо він не любить службу і силує себе відвідувати її, не любить молитву, то який толк з того священика? Ліпше тоді не рукополагатись і не одівати на себе ризи. Як колись баби були казали одному священику: «Ви, батюшко, — не батюшка. Ви б ото краще зняли ці ризи та йшли б овечки пасти». Тож потрібна ревність. Знання — це ще не все. Обирай, чадо, шлях свій. Будеш Бога любити — Господь тобі завжди допоможе! Помагай тобі Господь!

Бесіду вів Сергій Єпік

Опублiковано: № 2 (80) Дата публiкацiї на сайтi: 02 December 2016

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: