Кохання без оплесків

Зараз коханням називають майже все, що відбувається між чоловіком і жінкою. Воно в кожній пісні, у кожному фільмі й романі, а також на парканах, білбордах й етикетках спідньої білизни. Уміло взявши в обіг гучне слово, яке апелює до кожного смертного, рекламісти й мас-медіа вкладають у нього все, що здатна «з’їсти» людина, котра шукає кохання.

Та чи існує вічне кохання — не в абстрактно-книжковій реальності, а в повсякденності? Чи існує кохання одне-єдине — не таке, як у жарті «кохання одне, а партнери змінюються»? Чи існує взагалі кохання, і чи для кожного воно?

Щоб не погрузнути в порожніх роздумах, важливо визначитися з поняттям. Уже багато років не можу знайти визначення кращого, ніж дає тлумачний словник Ожегова. Там сказано: «Кохання — почуття глибокої самовідданої прихильності».

Мені відомо немало зворушливих історій про вічне кохання. Але, на жаль, усі вони взяті або з книжок, або з фільмів, або з неперевірених джерел. І мені захотілося поділитися з читачем історією, яка для мене є особливо дорогою. Сталася вона в моїй родині.

Під час Великої Вітчизняної війни залізницю, хоча вона й була громадянським об’єктом, перевели на воєнний стан. Мій прадід Василь працював на залізниці міста Х і був великим начальником. На службі його любили й поважали за невичерпне почуття гумору й простоту. Удома на нього чекали кохана дружина Ганнуся й троє дітей, а також четвертий, який мав ось-ось народитися.

Одного разу вночі дружині стало несподівано зле, й довелося терміново везти її до лікарні. Решту ночі прадід сидів під вікнами лікарняної палати, чекаючи на «вирок» лікаря. Потім були якісь списки аналізів, ліків, призначень — час то мчав навскач, то ледве повз. Як відомо, в ті страшні воєнні часи з дисципліною було суворо, особливо це стосувалося запізнень. Час був виключно дорогий, часто дорожче самого життя. Спізнитися на роботу можна було не більше ніж на п’ятнадцять хвилин — тоді загрожувала тільки догана. Але якщо затримка була хоч на хвилину більше, то замість догани виносився вирок — без суду й слідства. Ні багато ні мало, це прирівнювалося до дезертирства й означало пряму дорогу до штафбату — батальйону смертників.

Прадід не зміг попрощатися ані з дружиною Ганнусею, ані з дітьми, ані зі слабенькою дівчинкою, яка з’явилася в той день на світ, — довгоочікуваною донькою. Він спізнився на шістнадцять хвилин, й остання хвилина стала вирішальною. Не пояснив їм, що Батьківщину він не зраджував, що все це безглуздо, що їх він кохає більше за життя. Не пояснив, але довів. Похоронка прийшла в 1943-му — для штрафника він дуже довго «протримався». Для своєї родини він був і залишається не штрафником, а героєм, що віддав своє життя за Батьківщину.

Місце його загибелі всі ці роки нікому з нас не було відоме. Багато років мій батько марно шукав сліди свого діда на стежках Великої Вітчизняної. І ось кілька років тому батько, який виріс за сотні тисяч кілометрів від української землі, проїжджав неподалік міста Ізюм. У 1943 році тут була одна з найбільших битв, на пам’ять про яку збудовано величезний меморіал. Батько зупинив машину й вийшов до пам’ятника. У переліку загиблих значилося багато «штрафників». Пробігаючи очима переліки, батько раптом побачив знайоме ім’я: С. Василь Назарович. Дати народження й смерті збігалися з прадідовими. Почали робити запити в архіви. Ніщо не заперечувало вірогідність того, що це він, хоча й чітких доказів знайти також не пощастило — зі штрафниками не дуже тоді возилися. Але батько вірить, що це те саме місце. Адже більш ніж півсторіччя тому прадід захищав ту землю, яка пізніше стане й моєю батьківщиною, місцем, де я народилася й виросла.

Його дружина, моя прабабця, дожила до мого народження. На її честь мене назвали Анною. Спогади її дітей і онуків дуже схожі: вона ніколи не підвищувала голос і мала дивовижне смирення. Можливо, ця чеснота була плодом тієї надзвичайно важкої життєвої втрати, але не було в житті таких ситуацій, коли б вона зневірилася й почала нарікати. Про свого чоловіка вона завжди говорила так, що люди малознайомі могли подумати, що він не помер, а вийшов на півгодини за хлібом. Для неї прадідусь був живий, а тому ніхто ніколи не бачив на її обличчі траурного виразу. Його фотографія, найсвітліша й найрадісніша, завжди висіла на видному місці. Для неї він був живий... живий у вічності.

Шкода, що смирення не передається у спадок. Зате передається пам’ять поколінь, у якій завжди живі кохані. Упевнена, що такими історіями може поділитися майже кожна родина: у світі завжди були й будуть люди, що бережуть вірність до самого кінця, тому що смерть не має жодної сили ані над вічністю, ані над коханням.

Та чи може кохання бути одним-єдиним, на все життя? Сьогодні багато хто готовий повторити слідом за Ремарком: «Життя занадто коротке для одного кохання». Звісно, якщо розглядати кохання як джерело задоволення, нерозумно вірити, що воно може бути єдиним. До будь-якого задоволення неминуче звикаєш. А поклоніння підступному й ненажерливому богу «я» вимагає на вівтар усе нових приношень у вигляді свіжих відчуттів.

Сьогодні на перший план висувається любов до себе. Поради психологів передбачувані: йди, якщо розлюбила, знайди іншу, якщо з цією нудно, він не зміниться, краще одразу кинь. Такі поради вибудовано навколо рукотворного ідола самості. Головні заклики — не мучитися, розслабитися, отримувати задоволення й бути вільним. Коли бачимо в рекламних роликах пристрасно закохані пари, ми із заздрістю зітхаємо: у нас такого вже давно немає, а у них є. Вони можуть через п’ять, десять, двадцять років подружнього життя залишатися палкими й ніжними коханцями, а значить, це з нами щось не так. Значить, справжнє кохання попереду, й треба скоріше позбутися «торішнього снігу». Повіривши в казку, ми руйнуємо стосунки, в яких уже немає місця свічкам і романтичній музиці.

У реальності ж усьому свій час. Палка й пристрасна закоханість підозріла, якщо не прагне перерости в глибоке почуття. Звісно, бути бажаним важливо й приємно, але почуття не можна закатати в консервну банку, залишивши без змін. Бажання зберегти юнацьку закоханість, не розвиваючи її в глибоку прихильність, приречене ніколи не збутися. Закоханість — вибух, після якого або народиться цілий всесвіт, або утвориться повний хаос. Піддаючись бажанню отримувати задоволення, слідуючи поклику плоті, раз у раз вибухаючи, ми залишаємо після себе випалені пустелі, забуваючи, що від початку ми створені творити.

Коли ми закохані, подвиг здійснювати легко й радісно. Хочеться ризикувати життям, бігти на край світу. І це не умовно, у багатьох за плечима є такий досвід. Насправді, навряд чи це подвиг заради любові. Радше, насолода дарами закоханості, коли в радість будь-який тягар. Реальні подвиги повсякденного життя не такі яскраві й на перший погляд не заслуговують оплесків. Подвиг — це коли ламаєш зсередини себе, свою лінь, небажання, гордість, а потім уже робиш вчинок заради іншого.

Щоб перевірити себе на наявність у душі головного почуття — не з сучасних пісень, а за Ожеговим — можна пройти простий тест. А якщо в місті блокада — чи готова я ось з ним, не абстрактним принцом, а зі своїм чоловіком в капцях і халаті ділити останній шматок хліба? А віддати цілий, якщо знадобиться? А якщо йому ноги по коліно відріжуть, чи готова жити з ним? Не просто годувати-поїти, а саме жити як з єдиним і коханим чоловіком? А справою улюбленою готова заради нього пожертвувати, як дружина декабриста?

Припустимо, що трохи злукавивши, я відповіла «так» на всі запитання. А тепер головне питання до совісті. А якщо глядачів прибрати? Не на людях цей подвиг нести, де й похвалять, і пожаліють, та ще й допоможуть матеріально ті, хто особливо співчуває, а в глушині, де тільки вовки та ведмеді?

Вибір є — можна не любити, адже ніхто не примушує. Але уявити собі життя без любові страшно й холодно — навіщо все це? Для задоволень, які приїдаються? Для свободи, якою так інколи хочеться пожертвувати заради когось? Якщо вже обирати любов, то підписатися на те, що треба працювати над собою. Багато.

Мірилом справжності почуттів стали для мене слова з Євангелія. Всі їх можна втілити, варто лише посунути огидного божка «я» й поглянути на коханого, згадавши, як радісно триматися за руки. Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить (1 Кор. 13, 4–7).

Опублiковано: № 3 (45) Дата публiкацiї на сайтi: 02 September 2010

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 20 з 20
13:50 23.07.2012 | Элона
«Любовь — чувство глубокой самоотверженной привязанности».да.
09:15 16.01.2011 | vlad_ik
живу без любви....страдаю....иногда плачу-еще,значит,не все потеряно.Очень-очень редка любовь по ап.Павлу.Одни суррогаты.
16:15 05.10.2010 | анна лелик
Татьяна, главное решить с кем и за что боритесь.
если это борьба для того чтобы получить свое (любовь мужа например), то укором будут слова что любовь "не ищет своего".
а если это борьба с собой - для того чтобы приблизиться к заветному идеалу Любви, тогда и борьба нужна и результат будет.
сложно все это...
14:33 04.10.2010 | Татьяна
Статья замечательная, прочитала с удовольствием и на 100% со всем согласна, но что если твоя жертва уже никому не нужна? я знаю, что муж меня не любит, я это чуствую, да и сам он мне это как-то сказал, не раз повторял что ему все равно буду я с ним или нет... можно ли преодолеть безразличие, да и стоил ли бороться дальше?
18:28 15.09.2010 | Светлана
Есть такая любовь, о которой Павел пишет! Она же не на эмоциях базируется. Христос нас так возлюбил. Даётся она большим трудом над собой, смиренным терпением в благодарности Богу за всё... Но такая любовь стоит того! Потому что обретя ее - снова и снова влюбляешся в того же человека в ответ на каждую светлую мысль, видя в нем отражение Бога! Однако, вряд ли такую любовь может испытывать человек, который не ищет прежде всего Царствия Божия и правды его, не любит больше всех вся Господа!
18:58 12.09.2010 | Александра
Действительно,очень красиво и трогательно сказано!
Прочитав статью,вспомнила стих одного моего знакомого:

У каждого своя любовь
По своему воспринимает
Тот мир, где мы с тобой живем
Людей друг другу представляя
Одни кричат судьба, судьба
Другие верят просто в случай
Кто цели долго годы ждет
А кто хотел найти получше
Синица в руки не пошла
А журавля уж не видать
Кто хочет все уже сейчас,
А кто умеет подождать
И сколько нас людей вокруг
У каждого любовь своя
Кто любит, говорит же друг
Кто друга назовет – любимая
А что любовь на самом деле
Я не скажу, никто не скажет.
Когда услышишь крик души,
То сердце все тебе покажет...
(Александр Казбанов)
08:34 07.09.2010 | Светлана
"Выбор есть — можно не любить, ведь никто не заставляет. Но представить себе жизнь без любви страшно и холодно — зачем это всё? Для удовольствий, которые приедаются? Для свободы, которой так порой хочется пожертвовать ради кого-то?" -
Представить на самом деле страшно жизнь без любви. Не против пожертвовать свободой и удовольствиями, однако Господь не привел или сама чего-то не увидела...
21:25 06.09.2010 | Юрий Л.
Анна,спасибо за проникновенную статью!С удовольствием читаю все Ваши работы.Особо хочу поблагодарить Вас и за статью "Дело всей жизни".Желаю Вам творческого вдохновения и Божьей помощи!
16:13 06.09.2010 | Nino
Статья за душу берет. Vlad,Вам надо обратиться к своей персоне. А потом Господь кому такую Любовь, а кому только болезнь на испытание посылает. Вы же знаете причины наших болезней. Ведь любовь удержать надо, а у кого-то этих сил-то и нет, так зачем она Вам эта Любовь?
15:15 06.09.2010 | grettir
Влад, не стоит так пренебрежительно отзываться о "женатиках". Апостол Павел достоинства брака ничуть не умалял. Монашеская любовь - это прекрасно, но не всем дано. "Кто вместит"... а по-настоящему любить одного человека - всего одного! - тоже часто приходится учиться годами.

И ещё одна слабость человека - слабость перед смертью. Не все мы осознаём, что смерти просто нет. Что это действительно просто переход в вечность. И так страшна сама мысль потерять в этом мире своих самых близких...
10:12 06.09.2010 | nn
vlad
Вот такой любви,о которой пишет апостол Павел,я еще ни разу не встречал.а прожито немало.....вопрос всем:есть такая в реальной жизни?
-------------------

Есть - у монахов. Сомневаюсь что у женатиков такая может быть - у них все сконцентрировано на одном человеке, а павловская любовь должна ко всем быть одинаковая. Но я рад был бы ошибиться в этом вопросе :)
17:06 04.09.2010 | Анна
Спасибо вам огромное!!!!!!! без лишних слов.
09:04 04.09.2010 | Оксана
Vlad, такая любовь есть! Это редкость, но она есть! И каждый из нас должен к ней стремиться, тогда ее станет больше. Конечно, многое придется преодолеть, прежде всего в себе. Но всем желаю успехов и неиссякаемой жажды совершенствования!
21:49 03.09.2010 | Оля
Спасибо большое за статью!!!!! Она мне очень помогла.
20:29 03.09.2010 | vlad
Вот такой любви,о которой пишет апостол Павел,я еще ни разу не встречал.а прожито немало.....вопрос всем:есть такая в реальной жизни?
17:09 03.09.2010 | Nika
Спаси Господи! мені часто здається що я закохана а потім я себе запитую чи змогла б одружитися зараз з цією людиною і на все життя - "так" змогла відповісти лише один раз- але й з того нічого не вийшло:-)
11:14 03.09.2010 | Людася
Анна, глубоко, классно, до слёз!!! Спасибо
10:20 03.09.2010 | Ирина
Как я Вам благодарна за эту статью! Да хранит Вас Господь!
10:18 03.09.2010 | Рома
Дорога Анна.Дякую за ваші статті.Я завжди з нетерпінням чекаю їх і з особливим задоволенням читаю їх.Ви знаєте,а ця стаття зачепила мою душу,аж до сліз.І вже хочеться кудись бігти,робити щось добре і значне для своїх близьких.Дякую.ЕГО-страшна штука.Часом сил власних не вистачає,щоб з ним боротися.
08:54 03.09.2010 | Галина
"А если убрать зрителей?" - отличная мысль...чаще всего молодежь демонстрирует свою любовь перед друзьями...
Очень хорошо написано. Как говорят, "в точку!"

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: