Моя святість

Бути святим легко. І не слід саркастично посміхатися! Хочете знати як? — Та дуже просто! Ось я — дуже милосердна і чуйна, і чутлива до чужого горя, і легка на підйом для допомоги ближньому.

Нещодавно, наприклад, до мене на вокзалі підійшла бабуся. Пальтечко на ній стареньке, зношене, хустинка тонюсінька і потріпана. Ледве дошкутильгавши до мене, вона не запитала, а просто перехрестилась і мовчала. Не вірю я, що це була одна з тих жебрачок, про яких зараз говорить телебачення. Мені стало її страшенно жаль. На очах заблищали сльози, в носі защипало. Подумати тільки, напевно, вона була очевидцем Першої світової. А зараз ось, цей колись стовп Вітчизни, стояв переді мною стовпом бідності та старості.

Миленька бабусю, хіба лише жаль у мене для Вас? Чи це мені не знати, що культура поколінь визначається рівнем життя старих. Як же мені прикро за Вас! Я лізу в кишеню, думаю про те, що зараз нагороджу бабусю гідною її купюрою (хоча і цього мізерно мало порівняно з моїм боргом перед нею). І тут... О, жах!!! Сумка ж у машині лишилась. А в кишенях порожньо. Я знизала плечима, мовляв, «немає нічого». Бабуся без тіні осуду відійшла до чергового «милостивого жертводавця», а я залишилася стояти з огидним відчуттям у душі.

Святість була поруч. Простягни руку — і станеш святим... Так, свята, але в душі. Адже я готова була... А ця сумка, хай їй грець, все мені зіпсувала.

А ось учора, в ощадбанку, стоячи в черзі, побачила мамцю з дитинкою малою на руках. Працівниці впустили бідолаху погрітися в цей лютий січневий мороз на лавці. Вигляд голодний, загнаний, маля плаче. Вона витягає з сумки пляшку якоїсь суміші та пхає її дитині. Я стою, ледве не плачу. План подальших дій скоро назріває в голові. Зараз оплачу рахунки і одразу ж підійду до неї. Скажу, щоб вона чекала мене, а сама кулею додому і віддам їй усе! Всі дитячі речі, які залишилися. Навіть нові всі віддам! Хіба варто тут рахувати такі дрібниці, коли людям, можливо, реально загрожує голодно-холодна смерть. А ще візьму вдома молоко, хліб, що там ще такого є. О, та якби я жила одна, то точно впустила б її до себе хоча б помитись і погрітися.

Я зачаровано слухала свої благодійні думки, думаючи, що ще, і ще, і ще можу їй віддати. Тим часом малюк, посмоктавши рідину з пляшки, мирно заснув, і мати, взявши свої пожитки, тихо залишила приміщення. Ех, куди ж ви?! — так і хотілося закричати. Але ж не кричати! Я навіть з місця не зрушила, тому що саме моя черга. А я вже стільки вистояла. Не йти ж зараз. Ах, як шкода, що ви пішли — мати і малюк! Адже я могла вам допомогти!!!

Свята лише тихо, пошепки, щоб не кричати, майже нечутно...

А сьогодні, спускаючись у перехід метро, побачила бомжа-алкоголіка (ну такі одразу вирізняються своїм колоритним виглядом на тлі інших). Пам’ятаючи свою поразку з бабусею на вокзалі, я засунула руку в сумку. Так, гаманець на місці, зараз дам йому кілька гривень. Думаєте, не можна давати на горілку? Я не згодна. Взимку це єдиний спосіб для них вижити. Їсти ж їм нічого і жити ніде. Тому для них це частування, це ліки. Але в гаманці лише крупні купюри. З такою милостинею він помре від передозування, треба розміняти. А він дивиться так... Є щось у погляді цих нещасних таке... Іду розбиваю гроші, затискаю в жмені банкноту. Не дивлячись перед собою, прямую в куток проходу... Але... Нема... Його немає! Як і не було!!! Та що ж це таке! Напевно, звалив, щоб швидше обміняти зібраний дріб’язок на пляшку! Треба ж таке!!! А серце купалося в промінні милості та співчуття.

Свята. Лише із запізненням. Невчасно...

Список моїх добрих справ можна продовжувати до нескінченності. Я можу не спати ніч, побачивши розчавленого кота, і пити валеріану, побачивши на дорозі аварію. Я дуже мрію про те, щоб навідати в лікарні тих, хто страждає, а в тюрмах — в’язнів. Мені хочеться допомогти сиротам із дитячого будинку, може, взяти когось до себе, стати донором бідним дітям...

Ну не винна ж я, що з моїх рідних (слава Богу!) ніхто не хворий, не сидить у тюрмі, не злидарює, на донора я не тягну через свої аналізи, і виховати гідно сироту навряд чи зможу... Але душа все одно просить добрих справ. І я постійно зворушена своїм переживанням і співчуттям до ближнього. Скільки разів я заступалася за скривджених, скільки разів допомагала бідним, скільки разів просто була поруч, коли це потрібно, скільки разів я змирялася і змирялася перед образами, тайно повторюючи про себе слова молитов.

Скільки разів... скільки разів... Тільки тихо, в глибині душі, пошепки, в думках, нібито в снах, в піснях...

Бути святим просто. Ось тільки не пригадаю я, щоб у святої блаженної Ксенії або преподобного Серафима Саровського ставалося подібне, ну там гроші закінчилися чи бідний в очікуванні зник, чи хворих не вистачало для служіння. Напевно, святість і полягає в тому, щоб полюбити ближнього, образ і подобу Божу, так сильно, щоб усе завжди було не в думках, а на ділі.

Адже милосердя так і залишиться пустим звуком, якщо залишиться лише в думках. Таким самим порожнім і бутафорним, як і моя святість...

Опублiковано: № 3 (33) Дата публiкацiї на сайтi: 14 July 2008

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 25 з 25
14:09 03.01.2009 | Варвара Скобарка
Да, согласна...
И много ещё разных оправданий... Но ещё труднее не дуться на отца, что выгнал за пустячную провинность, а взять и помириться...
Или не спорить с мамой из-за того, что кто-то кого-то не дослышал... и вообще из-за ничего...
Чужим можно и слово утешения, и приветствие, и помощь.
А своим? Мне кажется, если много возникает таких "пустых" добрых дел в мыслях, значит, что-то в действительных добрых делах не доделано... Не с посторонними ближними, а с самыми близкими и родными(((
01:33 01.12.2008 | ШЕФ
Очень хорошая статья, такое чувство, что это с меня срисовали.... Сколько раз я проходил мимо бабулек и лез в карман, зная, что кошелька с собой не было, и укоризненно покачивал головой, думая, что на обратном пути уж точно дам, но я или забывал это сделать, или бабульки уже не было... А помню, как в троллейбусе на грязного человечка начала кричать кондукторша, я так хотел заступиться, но лишь "хотел".... стыдно...порой...
20:28 11.11.2008 | Георгий
все согласны с тем, что это взгляд на себя - зеркало души. иной раз даешь все что есть в данный момент - оказывается и не нужно было берущему (пример о подарках "по рангу"), а бывает приходишь домой с укоряя себя - выпал шанс помочь, а не смог. Спасибо Анне.
23:31 03.10.2008 | Муравей
В твоїх словах виражається відвертість.В серці твоє "повинна"- необхідно замінити на - "я не можу інакше", як .....допомогти,поспівчувати, і т.д., але воно приходить тоді, коли через наші добрі діла Славиться Бог, не чекаючи взамін абсолютно нічого.
21:18 01.09.2008 | Наталья
Марфо-Мариинская Обитель приглашает всех желающих, у которых открыто сердце для помощи ближнему в больницах,интернатах,госпиталях- там люди ждут нашей помощи!!!Адрес: Большая Ордынка д.34.
09:34 22.08.2008 | мир.Александр
Мне трудно согласиться с автором статьи касательно бомжа-алкоголика, таким чисто психологически трудно дать денег, ибо иной раз ловишь себя на мысли - дашь ему денег - он выпьет в очередной раз и помрёт, казалось бы: да воля Божья, но ты подсознательно не хочешь чтобы эта воля исполнилась через тебя. А вцелом относительно того, что "всякому просящему дай",согласен, однако это бывает столь непросто, то ли из-за своего эгоизма, то ли из-за предрассудков.
02:07 15.08.2008 | Анастасия
Анна, спаси Господи вас!
...а ведь это все мои мысли...
20:44 13.08.2008 | Евгений
Замечательная статья. Думаю, такие рассуждения и помыслы в голове у каждого Человека. Ну, а любовь к ближнему всегда подтолкнет на благие поступки, помощь и добрые слова. Автору спасибо огромное!
13:36 08.08.2008 | Jester31
Прочитал статью , и увидел в ней себя. Я такой же , я считаю себя святым, я - ГУРУ.
13:32 05.08.2008 | Степан
Очень интересно читать помимо самой статти, реакцию братьев и сестер на написанное. ;о)
И действительно есть один важный момент в добродетели. Когда Иисус говорит о козлах и овцах в 25 главе Евангелия от Матфея. Там очень интересная реакция праведников, благословенных, которые войдут в Царство Небесное: "Когда, Господи, мы видели Тебя нагим, голодным... и послужили Тебе?.."
Они когда исполняли дела служения, даже не задумывались о предстоящей награде...
а я?..
12:57 04.08.2008 | Ксения
Я когда читала - смешно и больно изнутри... Смешно, потому что в этой иронии вижу себя четко, как в зеркале... Больно и обидно, что не хватает смелости, решимости, искреннего желания все же сделать то добро, о котором думаю... Ведь главаное - что на деле совершаю, а не в мыслях и мечтах
19:31 01.08.2008 | Наталия
Да...гляжу в статью,как в зеркало...
17:36 31.07.2008 | Саша
Довольно таки приятная ирония,но...мне кажется,надо не столько часто думать о том,что вы"святая"
21:23 29.07.2008 | x
У меня вопрос не к автору - к редколлегии: разве мы не в ответе за тех, кого благословляем?
20:03 25.07.2008 | Ксения
меня очень удивило, что вы успеваете задумываться о своей "святости" когда хотите сделать кому-то добро. помоему, такие вещи должны происходить неосознанно, искренне, без мальйшей мысли о том, что общество возведет вас в этот ранг. я имею ввиду помощь ради помощи, а не помощь ради самоутверждения, ради спокойстия совести или благодарности!

Коментар:
Ксения, может, Вы просто не заметили горького юмора, с когторым автор назвала себя "святой"?

17:15 23.07.2008 | Ioanna
Несколько конструктивная критика: затем, чтобы сделать смысл глубокий, не стоит так перебарщивать с "выразительными средствами" - напыщенность собственной святостью лучше поубавить. Вышло действительно искуственно-слащаво. Композиция текста понятна, хорошо угадывается, интрига ведет читателя до самого последнего слова. Но надо в меру. Главную мысль про "опаздывающие" добрые дела можно было донести несколько мягче, избегая нравоучителного тона. Почему-то веет максимализмом.

Спаси вас Господи, Анна.
22:41 18.07.2008 | Dmitry
Спасибо огромное за статью! Очень кстати.
21:59 17.07.2008 | Евгений
Когда же желание вашей святости начнет осуществляться и на деле - не воспарите еще выше к небесам, а помните о том благоприятном времени, когда еще не были святой делами (но только мыслями) и за то укоряли себя и каялись, и в этом состоянии, быть может, были более угодны Богу, чем не имеющая нужды в покаянии - "праведница".
11:43 17.07.2008 | Анна
Прекрасна стаття
22:18 16.07.2008 | Елена
Спасибо автору статьи!
Увидела себя.
12:20 15.07.2008 | Галина
Очень, очень хорошая статья.
11:30 15.07.2008 | Лина
Вы не думали о доброделании не ради ближнего, а ради себя?.. Ради "приятности"?.. Приятно осозновать себя чувствительной, отзывчивой на чужую боль... "Я могу не спать ночь, проехав мимо раздавленного кота, и пить валериану, увидев на дороге аварию..." Надеюсь, что это с иронией...
09:20 15.07.2008 | Лина
Читаешь это и видишь себя... Да, как часто такое бывает. Каждый раз Господь нам дает шанс исправить себя, но мы все тянем время, всегда чего-то у нас не хватает, хотя душа в это время переполнена добром, милостыню и любовью к ближним. Интересно, а что будет твориться в душе, если все же мы успеем сделать добро, о котором мы только думаем...
09:16 15.07.2008 | Мария
Спасибо! За взгляд на себя со стороны.
21:23 14.07.2008 | Константин
Ну? И что єто бало..?

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: