Особливий покупець

Новорічна метушня і різдвяні розпродажі швидко й майстерно затягують нас у вир, з якого на берег ми виходимо ледь живими, міцно і дбайливо притискаючи до грудей згортки, пакунки та коробки… Десь серед усіх цих покупок — одна, найважливіша. Десь, у глибині нашого серця — той єдиний, кому призначений цей дарунок.

У кінці листопада Ельвіра, дружина Владика Русанова, власника нашого магазину, знову привезла з Польщі на продаж новорічні прикраси. Звичайно ж, запечатані пакунки розкривав увесь наш відділ, ми тішились та захоплено зітхали щоразу, коли з-під стружки та зім’ятих паперових обгорток одна за одною на світ з’являлися святкові сяючі цікавинки: скляна куля, всередині якої у віхолі блискіток мчав маленький білий коник, розкішно вдягнені в пурпур та золото білокрилі ангели зі скрипками й арфами в тонесеньких рученятах, балерини, що виписували піруети на дзеркальному льоду, леви зі срібними гривами, зірки з прозоро-тендітними променями…

Але апофеозом усієї цієї розкоші, звичайно ж, була різьблена хатинка, на диво ювелірної роботи. Вона була поза конкуренцією. Чорне дерево, чотири вишукані емальовані мініатюри на крихітних дверцятах. Зображені на них люди у старовинному одязі займалися кожен своїм ремеслом: крамарі вихваляли товар, жінки намагалися збити ціну, погоничі верблюдів поважно вели свої каравани, царі віддавали накази покірним рабам…

— А як же вона відчиняється? — запитав хтось.

— Хіба вона повинна відчинятися? Це ж просто декоративна річ, — відповіла господиня.

— Страшенно дорога іграшка! Хіба таке хтось купить? — засумнівалися продавщиці.

— Звичайно. На такі речі завжди знаходиться особливий покупець. — У голосі Ельвіри не чутно було й тіні сумніву, хоча мені здалося, що слово «особливий» вона промовила тихіше й серйозніше.

 

У грудні в нашому магазині все перебуває під владою нових законів. Звичайні канцелярські товари та білизна сором’язливо ховалися в тінь — усім володіли іграшки. Розкуповувати їх починали відразу ж: багато хто приходив до нас, пам’ятаючи про великий новорічний розпродаж минулого року, постійні відвідувачі купували кулі й гірлянди наввипередки, бо знали, що аналогів у місті не знайдеш. Маленькі діти, як і передбачалося, стали нашими найвірнішими союзниками: їхні прохання, усмішки і навіть вимоги пом’якшували податливі батьківські серця. Діти, що залишилися вдома і яких ми навіть не бачили, теж були за нас — це саме їм зараз моя напарниця загортала у яскравий подарунковий папір єдинорогів та ведмедів. Це для них я майже годину бігала від однієї полички до іншої, намагаючись догодити вередливій пані в норковій шубі. Це для них готують це веселе і яскраве свято, приберігають дарунки, прикрашають домівки і вітрини.

Серед усієї цієї метушні поважно і спокійно зберігала таємниче мовчання лише наша візерунчаста хатинка. Захоплені покупці, розглядаючи її з усіх боків, питали про ціну і, почувши відповідь, обережно повертали на вітрину. Маю зізнатися, що ми вже навіть трохи побоювалися: ніякого «особливого» покупця може так і не бути; і тоді Ельвіра, зітхнувши, забере хатинку додому і поповнить свою колекцію чудових, але непотрібних речей.

28 грудня, нарешті, зателефонував мій брат, який вірно служив Вітчизні в одному з далеких гарнізонів. Його відпускали з війська на 5 днів. Отож, ми все-таки зможемо поїхати з ним на Різдво до мами в Херсон — тільки для цього мені доведеться відпроситися з роботи…

Мій бос Владик вважав, що зарплата працівника прямо залежить від кількості того часу, який він проводить за прилавком. Відпочивати всі 10 днів, що їх надає держава, він навіть для себе вважав недозволеною розкішшю, тому й від підлеглих вимагав того ж. Випросити кілька зайвих вихідних у святкові дні, коли кожному з безлічі причин треба кудись їхати, можна було лише дивом. Однак щастя усміхнулося мені: моя напарниця Лариса легко погодилась підмінити мене на цілих два дні.

 

 

Новий рік я збиралася зустрічати в гурті таких, як і я, самотніх і не пов’язаних святим таїнством шлюбу студентів-заочників. 31 числа радісне відчуття охопило мене з самого ранку: щось тепле, що піднімалось із найпотаємніших глибин серця, змушувало мене посміхатися навіть у переповненому автобусі, вікна якого вкривали дивовижні хвости павичів і пальмові гілки паморозі. Намацавши в кишені ключ, я піднялася сходами на ґанок крамниці і, хукаючи на пальці, насилу відімкнула замок. Підвівши голову, я натрапила поглядом на хатинку Ельвіри і з сумом визнала: «Ну от, вона все-таки помилилась».

Покупці не змусили на себе чекати. Майже ніхто не готовий до Нового року на всі 100 процентів. 31 грудня ви обов’язково згадаєте про кількох людей, яким просто необхідно подарувати хоч крихітний, але обв’язаний стрічкою згорточок.

І от десь перед обідом до нас забрів представник найбільш неприємного для мене типу покупців. Шкіряне пальто, дорогі парфуми й годинник, а також… триденна щетина, покуйовджене волосся, мутний погляд. Побачивши його, Лариса презирливо фиркнула і відвернулася до двох симпатичних бабусь, які з’ясовували довжину відрізу із залишків мережива.

Пан-Господар-Життя тим часом з розгубленим обличчям розглядав наш, здебільшого жіночий, товар і про щось напружено міркував. Зовсім несподівано його обличчя наче просвітліло — і він цілеспрямовано попростував до мене. Налякавшись, я позадкувала, та враз зрозуміла, що потрібна йому не я, а те, що над моєю головою. І раптом я захвилювалася ще більше, бо зрозуміла: цей неприємний вискочка зараз вимагатиме в мене не що інше, як нашу дорогоцінну хатинку! Невже він і є наш «особливий» покупець?! Та я швидше примирюся з тим, що наш скарб буде вкриватися пилюкою в серванті Ельвіри, аніж у донжуанівському притоні цього пройдисвіта!

— Дівчино, скільки коштує ця річ? Ота, згори.

— Пробачте, але вона не продається, — самі по собі зірвалися з моїх вуст слова, та я про це навіть не пошкодувала.

— Але ж вона стоїть на вітрині, я навіть цінник бачу! — продовжував наполягати Містер Всесвіт.

— Цей товар відкладено. По обіді прийде жінка, щоб забрати свою покупку, — відрізала я і кинула благальний погляд на Ларису.

Оцінивши розташування сил, вона швидко вручила пакунок з мереживом пенсіонеркам і рішуче оголосила: «Пані й панове, магазин зачиняється на перерву. Будь ласка, не забувайте свої покупки, ми будемо раді бачити вас знову!»

— Ви відчиняли її? — тремтячим голосом запитав наш невдаха. Ви розумієте, що це таке? Не продавайте, дочекайтесь мене, я все владнаю, я дуже вас прошу! — в його голосі чувся відчай, але ми вже зачиняли двері і, нарешті, змогли перевести подих.

 

— Що робитимемо, коли він повернеться? — запитала Лариса.

— Можемо заховати хатинку і сказати, що її забрав інший покупець, — я зняла її з полиці і почала озиратися в пошуках надійної схованки.

— Звідки він знає, що хатка відчиняється? — задумалась нараз Лариса.

— Не маю й гадки. Навіть Ельвіра про це нічого не знає.

— Давай спробуємо подивитися: може, ми щось не зрозуміли?

Ми поставили хатинку на прилавок і почали розглядати її зі всіх боків, аж раптом зрозуміли, що в залі є ще хтось. Підвівши голову, я побачила чарівну жінку. Променисті очі, ніжний овал обличчя, пасма світло-русого волосся, що розсипалося по відкинутому капюшону. Легку шубку вкривали сніжинки, які танули від тепла й виблискували, мов діаманти.

«Ох, яка краса!» — скрикнула вона, побачивши, що ми тримаємо в руках. Найдивовижніше, що ми навіть забули обуритися, що під час нашої обідньої перерви так безцеремонно вдерся непроханий гість. «Може, це вона?» — шепнула мені Лариса, і я подумки захотіла, щоб ця чудесна дівчина стала саме тим «особливим» покупцем, про якого говорила Ельвіра.

— Вона ще відчиняється, — для чогось додала я.

— Це ж чудово! Давайте відчинимо.

Ми втрьох заметушилися навколо хатинки, і (о диво!) раптом якась пружина клацнула, відкривши перед нами вміст хатки.

Усю її внутрішню поверхню вгорі вкривало темне нічне небо, всіяне зорями. Над зірками окреслювалися ледь помітні крилаті створіння, а нижче, витончено вписана у півкруг печери, сяяла неземним світлом фігурка Матері, яка тримає на руках новонароджене Дитя. Перед ними вклонялися вирізані з дерева постаті волхвів у східних халатах і пастухів в оточенні крихітної отари, — усі вони якимось дивом вмістилися за дверцятами чарівної хатинки.

— Це ж вертеп, — здогадалась я.

Справді, за зовнішньою красою талановитий майстер приховав дивовижну таємницю Різдва так, як приховує людська тілесна оболонка безсмертну душу.

Коли дивовижна дівчина, яка розкрила нам таємницю вертепу, пішла, забравши з собою свою покупку, ми зітхнули з полегшенням — певно, нам її послало Небо, щоб позбавити нас від труднощів.

Але виявилося, що труднощі тільки починаються. Двері знову відчинилися, але тепер уже навстіж, і в магазин зайшло двоє: наш старий знайомий Містер-Подивіться-На-Мене і… Владик Русанов. Останній запрошував жестами і радісно посміхався. Обидва зупинилися навпроти нашого прилавку і одночасно подивилися вгору.

— Де вона? — запитав Владик, який ще нічого не підозрював.

— Ми її продали.

— Як продали?! Ви ж обіцяли почекати! — супутник нашого господаря зовсім розгубився.

— Вам ми нічого не обіцяли, — гордо відповіла я і відразу ж пошкодувала про це.

Бо Владик швидко і популярно пояснив, що в даній ситуації він — на боці свого кращого друга Анатолія, а не своїх підлеглих, які дозволяють собі занадто багато, і, оскільки саме я винна в усьому, що трапилось, різдвяних вихідних мені не бачити, як своїх власних вух, якщо я ще взагалі залишуся працювати в цьому магазині, бо особисто він, Владик, у цьому зовсім не впевнений.

Так безславно закінчувався день, місяць і цілий рік.

 

На роботу я вийшла третього січня, не знаючи вже, що казати братові, а головне, як виправдатися перед мамою, якій так хотілося нарешті зібрати всю сім’ю під дахом рідного дому.

Задзвенів дзвінок, і, струшуючи з коміра сніг, у ще порожній магазин зайшов Владик. Він був задуманий і трохи знічений. Сівши верхи на стілець, повернутий до мене спинкою, промовив:

— Цікава ти людина, Таню. Дивлюсь на тебе і дивуюся, — він трохи помовчав і продовжив. — Я Анатолія знаю з дитинства. Він дуже добра і талановита людина, тому й піднявся високо. Справи, бізнес, контракти, постійні поїздки по країні та за кордон… Сама розумієш. Почав рідко бувати вдома, а коли два тижні тому повернувся з чергового відрядження, знайшов на холодильнику записку від дружини: «Пішла, шукати не треба».

Толик просто зламався. Коли я дістався до нього, на людину страшно було дивитися. Того дня Толик нарешті вперше вийшов з дому; ми домовилися з ним зустрітися тут, у магазині. І коли він побачив цю іграшку, то чомусь вирішив, що, коли подарує її своїй дружині, то зможе все виправити. А тут ви йому кажете, що все, вже продано.

Я повіз його додому, і, уяви, раптом він різко просить мене загальмувати і вискакує мало не на ходу. Дивлюся у вікно — і що я бачу: Анатолія і його дружину, а в руках у неї — та сама хатинка…

Найдивніше, що вони справді помирилися. Ось. Тобі передали — на згадку, — і він вклав у мою долоню маленьку дерев’яну фігурку. — Їдь у свій Херсон».

 

Увечері 6 січня я останньою підійшла до сповіді і розповіла все, як було. Світло у нашому храмі вже загасили, лише мерехтіли де-не-де вогники догораючих свічок. Вони сяяли і біля маленького вертепу, який, як розповіла мені мама, змайстрував власноручно сам отець Павло. «Отче, благословіть», — попросила я. І коли він, усміхаючись, дозволив, поставила серед духмяних соснових гілок і свого маленького баранчика.

Опублiковано: № 1 (37) Дата публiкацiї на сайтi: 03 January 2012

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 5 з 5
11:36 16.01.2012 | Елена
Очень тронула меня эта история! Спасибо автору. Я из Херсона и тоже знаю отца Павла, и поэтому этот рассказ приняла близко к сердцу, даже прослезилась. Спаси, Господи, всех участников этой истории!
23:36 14.01.2012 | Влада
Пару лет назад читала эту замечательную статью. Запомнилась она мне. С огромным удовольствием еще раз пережила эту историю!
15:05 04.01.2012 | Анна
Спасибо!
11:13 04.01.2012 | Галина
"наш давешний Мистер-Посмотрите-На-Меня"... :-)))

Очень интересно написано!
02:19 04.01.2012 | Саша
Очень трогательно и мило. Рождественская сказка. Спасибо, очень понравилось!!!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: