Спочатку я намагалась вирахувати точний час, коли мироточать мощі. «Це — диво, — ласкаво пояснили мені, — його неможливо передбачити». Почаївська Лавра, здавалось, мала бути просто переповненою біснуватими. На превелике моє здивування, її наповнювали звичайні паломники. Я гадала, що духівник — це такий собі старець, який сидить у келії з вивіскою «Духовні поради. Цілодобово». А батюшка виявився незвично молодим і зайнятим різними справами. Я була впевнена, що монахи живуть лише в печерах, а побачила звичайну двоповерхову будівлю. Дуже скоро я помітила, що вони користуються мобілками, всміхаються і навіть вирощують кактуси...
Я з’ясувала, що подвижництво — це не завжди замкнений спосіб життя, а монастир — далеко не «тиха обитель», особливо в вихідні дні. Що батюшки люблять тварин, мають права водія і можуть служити в армії, і взагалі вони не такі, як у книжках. Я чекала на диво і щоранку напружено згадувала сни, намагаючись відшукати в них відповіді святих на молитви; гарячково ревізувала власний гардероб, обклалась духовною літературою та, врешті-решт, обросла церковними забобонами і зневірилась.
Кажуть, що кожен, хто приходить до Церкви, рано чи пізно переживає такий час. Господь випробовує наші сили і відступає, даючи можливість самому відчути благодать істинної Церкви... В якийсь момент я помітила, що заворожено спостерігаю за причастям малюків, — і це було перше несподіване Диво, яке відкрило мені Таїнство Євхаристії. Коли в черговий раз я потрапила в паломницьку поїздку, всерйоз замислилась про Божий промисел. Дива траплялись всупереч моєму розкладу — швидко, в найважчі для мене моменти, і не там, де я очікувала. Дивом виявилось ні з чим не порівнюване відчуття полегшення після сповіді. Як іще можна було пояснити підбадьорливе слово чи дзвінок у хвилини душевної порожнечі і небажання молитись; як пояснити стан, коли напівпорожній вагон метро везе тебе на ранню Літургію...
Абсолютно несподівано Церква відкрилась мені не строкатим бестселером, де з перших сторінок автор захоплює тебе пригодами, а Таємницею, яка вабить до Вічності. Всьому свій час, — сказано в Писанні. І Господь відкриває мені це кожного разу, потрошки показуючи зовнішнє та внутрішнє, мирське та духовне. Завтра — знову Неділя. Я заплющую очі і бачу людей. Стіни. Звички. Розплющую — і бачу Образ Божий.
Как поразительно. Ко многим статьям просто нет комментариев. Но это не значит, что их не читают или не воспринимают. Просто статьи настолько емкие, настолько полно раскрытые, что просто ничего не хочется добавлять или комментировать. Сказано уже все.