Мужніх людей бачили всі. Усі бачили пілотів, гонщиків, боксерів, космонавтів, парашутистів. Бачили хоча б по телевізору. В їх справі без мужності ніяк. Але й у звичайному житті мужність — риса корисна. У випадку загрози мужня людина йде на ворога мовчки та спокійно, і за деякого вміння бити в мужньої людини може вийти видовищний нокаут...

Але якщо ворог — не чоловік і вміння бити не врятує? Якщо ворог і не жінка, і до нього не піддобришся квітами й компліментами? Якщо ворог узагалі не людина, але нападає на тебе цілком конкретно і воює без перепочинку? Якщо ворог — хвороба? У цьому разі говорити про мужність важче, ніж у випадку з парашутними стрибками чи спарингами у підворіттях.

Ви бачили мужніх хворих? Я згадую одного.

Я зайшов до нього додому на прохання його дружини. Олексій Петрович — так його звали — лежав на широкому й чистому ліжку у великій і доглянутій львівській квартирі. За вікнами шуміло, смерділо, дзвеніло й гуло клаксонами розжарене літнім сонцем кам’яне місто з дефіцитом зелені й вузькими вулицями. З гарячих дахів злітали голуби. Ріденькі хмарки летіли по небу, наче бажаючи якнайскоріше покинути межі міста. А тут, на другому поверсі кутового будинку, було прохолодно й чисто, сяяв паркет (явно австрійський, а не сучасний), у клітці бурчав і гриз ґрати папуга зі строкатим чубчиком, і на широкому ліжку лежав господар — розбитий паралічем чоловік років сорока п’яти.

Я причащав його під час першого приходу. Потім соборував і знову причащав. Але головне — ми спілкувалися. Петровича паралізувало після автомобільної аварії. Від нього відразу пішла дружина, сказавши, що вона ще молода й хоче «жити, а не доглядати за овочем». Пожити їй Бог судив недовго — розбилася на смерть дуже скоро в іншій автомобільній аварії. З Петровичем тепер жила інша жінка, справжня дружина й подруга, здатна полюбити там, де більшість здатна лише тікати. Коли ми познайомилися, його тіло було мертвим у частині ніг. Руки діяли, і з боку на бік він перевертався ще самостійно.

Олексій Петрович любив порядок, дружина його часто голила, регулярно робила масаж і взагалі тримала в домі якийсь німецький ordnung із нальотом слов’янської душевності. Дивовижним було те, що хворий самостійно заробляв. Він був профі в юридичній сфері, придумував і відшліфовував якісь схеми відправлення людей за кордон, відкриття й закриття бізнесу, чогось іще, чому я назви не знаю. Дім його повнився людом, що приходив і йшов. Нудно не було.

Руки Петровича працювали неоднаково. Права згиналася й слухалась набагато гірше, ніж ліва. Лівою рукою він натискав кнопки телефону й раз у раз переривав наші бесіди прийомом дзвінків і точковою консультацією. Він вразив мене тим, що на його місці тисячі людей здулися б, як повітряна кулька, зморщилися б і полетіли у кватирку, озлобилися б на весь світ. А наш пацієнт був бадьорим, наче «морж» після виходу з ополонки. Я пам’ятаю, як одного разу моя душа перед пробудженням — цей дивний час між сном і неспанням — відчула себе в такому напівпаралізованому тілі. Пам’ятаю, з яким жахом я прокинувся й почав рухати руками, ногами, тулубом і головою.

Проблема ускладнювалась тим, що хвороба погресувала. Параліч розповсюджувався, як чорнильна пляма по промокашці, перетворюючи тіло Петровича сантиметр за сантиметром на подобу дерева. А він був усе таким же веселим і бадьорим. Він був мужнім. По-справжньому.

Я не чудотворець, і від моїх молитов здоров’я до хворого не повернулось. Шкода. Дуже шкода. Щоправда, я знаю причину відсутності чудотворства. Все просто. Якби він зцілився, я б одразу загордився, і приписав би славу собі, а не Богові. Загинув би, словом. Осатанів би. І для чого, скажіть, Святому Богу повертати здатність рухатись одній людині ціною вічної загибелі іншої? Правильно, ні для чого. Тому одні гордуни чудес не чинять, а інші смиряються через хвороби.

Якийсь час ми спілкувались. Потім віддалились і зустрілися знову через кілька років. Він жив уже в іншій квартирі, теж у старій частині міста, теж акуратній і чистій, але меншій. Причини переїзду були прозорими — заробляти, будучи прикованим до ліжка, усе ж нелегко. Вірну дружину біля хворого замінила доглядачка. Дружина не пішла, ні. Не подумайте. Вона просто на якомусь етапі до смерті втомилась, і Петрович, не бажаючи дивитись на в’янення коханої жінки, вмовив її поїхати, здається, до Австралії. Документи, канал міграції, маршрут придумав і оформив сам. Тепер вони щодня зідзвонювались, і вона, кажуть, плакала в трубку.

Про минуле нагадував папуга, який бурчав у клітці й періодично гриз ґрати. У Петровича вже працювала тільки ліва рука і ніс. Носом він іноді натискав кнопки телефонного апарата, що стояв на столику поряд. Телефон усе так само розривався від вхідних дзвінків, у вітальні так само візитери, що йшли, розминалися з новими. Але було дуже сумно.

Ти не бачиш чужих дітей певний час, а потім, зустрівшись, вигукуєш: «Ой, як ви виросли!» Тут було щось схоже, однак у сумному варіанті. Виросли не діти. Виросла й посилилася хвороба, і мертвість ширше розтеклася по тілу.

Переміни не було лише в очах і голосі хворого. Він так само випромінював енергію та оптимізм. Він жадібно вимагав новин, питав, слухав, обговорював почуте. І я любив його, але мені було якось соромно, що я прийшов на своїх ногах і можу під час розмови жестикулювати обома руками. Було якось незручно від того, що я через деякий час устану й зійду по сходах донизу, вийду надвір, вдихну сіру сльоту, завішену в повітрі, й підніму комір пальто. А ось Петрович залишиться на місці, й не встане, й не одягнеться, і не зійде донизу, застібаючи на ходу ґудзики чи закутуючись у шарф.

Всіх, із ким перетинався по життю, пам’ятати неможливо. Але й забути декого теж не можна. Людина може бути дуже красивою, чи дуже багатою, чи дуже потворною, чи дуже бідною. Вона може бути дуже чесною, або, навпаки, дуже підлою. В будь-якому разі, якщо слово «дуже» можна додати до характеристики людини, шанси забути її у вас зменшуються.

Петрович був дуже мужнім. Так я кажу собі через багато років, якщо тема мужності чомусь захоплює мене. Альпіністи, парашутисти, дайвери, байкери та десантники тоді смиренно відсуваються вбік, поступаючись місцем чоловіку, що лежить на чистому ліжку поряд із телефоном. В його очах немає зневіри й голос у нього бадьорий. Навіть на життя він заробляє сам, не полишаючи ліжка, натискаючи кнопки носом і ворушачи звивинами.

Прокинувшись посеред ночі, ворушачи не стільки звивинами, скільки ногами й руками, відчуваючи, що я можу встати з ліжка, я час від часу згадував Петровича. Я дивувався йому і соромився себе. Соромився слабкості, ниття, зневіри, того повного безсилля, яке часто оволодіває здоровими й сильними людьми, яких на одній силі волі обганяють по життю слабкі та хворі. Залишалося тільки питання: ця стійкість і мужність — це вроджені якості чи виховані? Якщо вроджені, я замовкаю. Такого спадку мені не передали. А якщо виховані, то як? Якими вправами, якими думками?

Це питання в повітря. Це питання білій стелі посеред нічної тиші. Навіть самі генії не знають усіх таємниць своєї геніальності. А може, одному лише папузі зі строкатим чубчиком щось відкрито, і ночами він чує жалібні стогони й схлипування?

Під ці думки я іноді засинаю, щоб, прокинувшись уранці, обома руками скинути з себе ковдру й повільно сісти на ліжку. Спочатку сісти, а потім устати на обидві ноги.