Більшість ікон святої Марії Єгипетської зображують її на молитві. Вона виснажена, надзвичайно суха тілом, неможливо вгадати в ній колишню красуню. Руки її підняті, вона спрямована до Христа. Христос чує її молитви. Його правицю, яка благословляє, видно у верхньому куті, куди спрямований погляд святої. Але є й інші ікони, де Марію причащає Зосима. Надбрамний розпис із таким сюжетом я бачив в Афонському монастирі Дохіар.
Це дуже важливий сюжет житія. Можливо, він ― найважливіший. Світ дізнався про колишню грішницю, яка зійшла на гору святості, завдяки ченцю Зосимі. А той був приведений у пустелю до Марії з подвійною метою. З одного боку, потрібно було вилікувати його душу, в якій уже зародився гордий помисел: я, мовляв, перевершив інших подвижників, і подібних до мене немає. А з іншого боку, він, як священик, міг узяти з собою Святі Тайни і причастити Марію. Що він згодом і зробив.
Марія, коли Зосима вперше побачив її, була вже у благодатному стані. Приносячи Богу тиху молитву за тих, хто живе у світі, вона піднялася перед очима Зосими на лікоть від землі. Вона знала його ім’я перш, ніж він назвався їй. Вона цитувала Святе Письмо, хоча не була навчена грамоті. Йорданська вода була твердою під її стопами, і преподобна йшла по воді після звершення над нею хресного знамення. І все ж їй, тій, котра вже живилася Богом, було необхідно прийняти Причастя.
Вона вже була мертва для гріха й жива для правди. Макарій Великий каже, що душа стосовно гріха має бути заколотою подібно до старозавітних жертв. Там ягня було викупане, і розсічене священиком на частини, і посолене сіллю. І лише потім ― принесене у цілковите спалювання. «Так і наша душа, ― каже Макарій, ― приступаючи до істинного Архієрея ― Христа, повинна бути від Нього заколотою і померти для свого мудрування і для злого життя, яким жила, тобто, для гріха; і як життя залишає жертву, повинне залишити її лукавство пристрастей». Усе це на Марії сповнилося. Але й при цьому потребувала вона Небесного Хліба. Така неминуща потреба у Причасті в людини, що живе на землі.
Якщо й та людина, котра ходить по водах, і знає напам’ять Письмо, і воскрешає мертвих скаже, що не потрібно їй Причастя, то немає в ній істини. А що ж скаже духовний каліка, покритий гріхами, немов коростою? Що він скаже, якщо Бог гримів над його духовним слухом усе життя, кажучи «Прийміть, споживайте Тіло Моє!», «Пийте всі Кров Мою», а він не почув повеління, знехтував подарунком, відкинув покликання?
Марія, безсумнівно, причащалася б часто, якби жила поблизу селищ і церков. Але не можна було їй жити поблизу людей. Її багаторічні гріховні навички вимагали максимального віддалення від усіляких спокус. Не просто явна спокуса, але навіть шум людських жител, погляд на будь-яку особу людську викликав би в ній таку внутрішню пожежу, що вона повернулася б до колишнього життя з його немислимою розпустою. Марія повинна була бігти від людей, бігти далеко, не обертаючись. По суті, вона втекла від себе. Заради Господа Христа й заради своєї безсмертної душі вона бігла від усього, що могло збудити в ній дикого звіра хіті. Тільки тому вона не причащалася часто. Але й піти з цього світу до престолу Спасителя вона без Святих Таїн не хотіла. До цього вона причащалася ще тільки раз, на початку відходу від світу.
Дивовижні стосунки склалися у Марії з Христом та Його пречистими Тайнами. Своє перше Причастя вона отримала в Єрусалимському храмі Воскресіння, отримала наперед, як заставу, оскільки були в неї у той час лише гріхи й нічого доброго. Не було посту, не було молитви, не було жодної благочестивої думки. Але коли Бог зняв з її очей полуду, і вона побачила своє життя, схоже на смердючий труп, який поїдають хробаки, джерело сліз закипіло в неї у грудях. З того часу рясні сльози текли з очей Марії невпинно. І цих сліз вистачило вже першого разу, щоб причаститися.
Осліпла від плачу, розпатлана, з мокрим обличчям, ніби божевільна вона прийняла Причастя. І ніхто не зупинив її, ніхто не запитав, чи читала вона молитви, чи постилася, чи була на сповіді. Дух Святий, який почав здійснювати в її душі спасенну дію, дав відчути всім, що ця жінка повинна причаститися.
Сорок сім років пустельного житія і два прийняття Тіла й Крові Христових, одного разу ― на початку пустельних трудів, удруге ― перед смертю. Не було би Причастя ― не було б сил перенести майже піввіковий пустельний подвиг. Не було би Причастя ― Зосима не прийшов би до неї, ми би про неї не дізналися.
Нам не потрібно грішити так, як грішила вона, живучи у світі. Не потрібно, тому що ми не зможемо подібно до неї каятися. Але нам потрібно приймати Святі Тайни, без яких, як бачимо, найсвятіші ― не до кінця святі.
