Непомітно вичерпалася Пісна Тріодь, весна вступила у свої права, і через розчинені двері Вербної неділі увійшла Страсна седмиця. Кожен крок назустріч Великодню став відчутний. Чітко розмірений і яскраво освічений церковними піснеспівами шлях, що наближає нас до світлого свята. «Чертог Твій вижду, Спасе мій, украшений...», трохи вперед і — «Тайній трапезі в страсі приближившеся всі...»; ще вперед і — «Вечері Твоєя тайния днесь...»
Ось уже храм наповнений учасниками Святої Трапези, ось розтікається по землі четверговий вогонь, ось могильна тиша сковує землю, все завмирає, і лише голос Спасителя розриває безмовність Великої п’ятниці: «Не ридай Мене, Мати... востану бо і прославлюся...»
Не поспішаючи, завчасно стікається народ до храму під вечір.
За годину до опівночі дзвін кличе всіх на службу. Скрізь очікування. Нарешті виголос священика сповіщає про початок полуношниці. Ще тоне в голосних розмовах схвильована мова чтеця, ненав’язливо закликаючи всіх до тиші, але ось хор починає канон — Великої суботи і першим же ірмосом, ніби морською хвилею, накриває людську балаканину своїм наспівом, позбавляє її останньої зухвалості й сили. Все в єдиному пориві спрямовується назустріч великодній утрені. Очікування і передчуття радості сковує всі члени людей, і лише очі, залишившись рухомими, спрямовуються до царських врат. І ось тихий вівтарний спів неначе неймовірним зусиллям відсуває завісу, царські врата розкриваються, і потік світла й звуку спрямовується з вівтаря у храм, з храму в нічну пітьму і владно розтікається по всій землі. Отець намісник з кліром, блиском святкових облачень примножуючи пасхальне сяйво, ідучи прокладеним шляхом, виходить із церкви. І здається, що за цією процесією, як за кометою, тягнеться блискотливий шлейф. Хресний хід вогненним кільцем оперізує храм і завмирає лише перед його зачиненими дверима. І ніби зривається з вуст вигук: «Да воскреснет Бог і расточатся врази Єго!» Що за великі й таємничі слова! Як тріпоче й радіє душа, чуючи їх! Якої вогненної благодаті сповнені вони у великодню ніч! Вони неосяжні як небо і близькі як дихання. У них довге очікування, перетворене у мить зустрічі, житейські негаразди, поглинені вічністю життя, вікові томління немічної людської душі, що зникли в радості володіння істиною. Ніч розступається перед світлом цих слів, час біжить від їхнього обличчя. Здається, що храм здвигається, його двері розчиняються самі, не стримавши могутнього потоку людської радості, що ринув на них. Луна порожнього храму підхоплює пасхальний тропар, але скоро, сторонячись багатолюдності, ховається в куполі храму і зникає у його білих склепіннях. Храм стає подібним до наповненого заздоровного келиха. «Приідіте, пиво пієм новоє». Шлюбний бенкет приготований Самим Христом, запрошення звучить із вуст Самого Бога. Вже не пасхальна служба йде у храмі, а пасхальний бенкет. «Христос воскресе — Воістину воскресе», — дзвенять вигуки, і вино радості й веселощів бризкає через край, оновлюючи душі для вічного життя.
Серце як ніколи розуміє, що все, що ми отримуємо від Бога, отримане задарма. Наші недосконалі приношення меркнуть перед щедрістю Божою і стають невидними, як не видний вогонь при сліпучому сяйві сонця.
Як описати великодню ніч? Як висловити її велич, славу й красу? Лише переписавши від початку до кінця чин пасхального богослужіння, можна зробити це. Жодні інші слова для цього не годяться. Як передати на папері пасхальну мить? Що сказати, щоб вона стала зрозумілою і відчутною? Можна лише здивовано розвести руками і показати на святково вбрану церкву: «Приідіте і насладитеся...»
Світла седмиця проходить одним днем. І був вечір, і був ранок, день перший (Бут. 1, 5). Хто прожив цей день, тому не потрібні докази існування вічного життя, не потрібне тлумачення слів Святого Письма: І вже часу не буде (Об’яв. 10, 6). Час повертається лише у Світлу суботу, коли за святковим обідом отець намісник, вітаючи братію з Христовим Воскресінням, бажає всім берегти у своїх серцях пасхальну радість.
Джерело:
Щоденник оптинського ієромонаха Василія (Рослякова), вбитого на Святу Пасху 1993 року.
