Мій шлях до Православної Церкви

Митрополит Діоклійський Калліст (Уер) — один із найвизначніших архієреїв Православної Церкви в Західній Європі. Він народився 1934 року в Англії в заможній англіканській родині, і православ’я було його свідомим вибором. За плечима владики — десятиліття служіння Церкві та викладання в Оксфордському університеті, низка богословських праць і популярних книг про православ’я. Як зауважив один із учнів митрополита, «йому вдається перекладати — у буквальному й переносному розумінні — святоотецьке вчення на мову сучасної людини, представляти його в категоріях, зрозумілих читачеві та слухачеві кінця ХХ століття».

Книга владики «Православна Церква» перевидавалася більше двадцяти разів, була перекладена багатьма мовами й відкрила шлях до православ’я багатьом людям Заходу. Проте й для нас, для яких православ’я є рідним, часом буває не зайвим побачити його «іззовні», немовби здалеку, аби зрозуміти, яким скарбом ми володіємо. Вашій увазі пропонуються фрагменти зі статті митрополита Калліста, в якій він розповідає про свій шлях до Православної Церкви.

Відсутність і присутність

Добре пам’ятаю, з чого почався мій шлях до православ’я. Сталося це, коли мені було сімнадцять, зовсім несподівано, літньої суботньої днини 1952 р. Я йшов по Букінгем Пелес Роуд, що неподалік від станції метро «Вікторія» (це в самому центрі Лондона), повз велику, пошарпану готичну церкву ХІХ століття, якої раніше не помічав. Жодних розпізнавальних знаків на ній не було (громадські зв’язки завжди були слабким місцем православ’я на Заході!), якщо не рахувати мідної таблички, на якій зазначалося: «російська Церква».

Коли я увійшов до храму св. Филиппа* — так називалася церква, — у першу хвилину мені здалося, що він зовсім порожній. Зовні, на вулиці, яскраво світило сонце, але всередині було прохолодно й темно, немов у печері. Коли ж очі звикли до напівтемряви, перше, що я помітив, була саме відсутність — ані лавок, ані розставлених акуратними рядами стільців, лише рівна підлога.

* На жаль, цього храму більше не існує: його знесли через чотири роки після описаної події.

Незабаром я побачив, що церква не зовсім порожня. У центральних і бокових нефах стояло кілька парафіян, в основному, літніх. На стінах висіли ікони, перед ними тьмяно мерехтіли лампадки, а на східному боці горіли свічки перед іконостасом. Співав хор, хоча видно його не було. За якийсь час з вівтаря вийшов диякон і обійшов церкву; він кадив ікони та людей. Я помітив, що його вбрання старе й зношене.

І раптом перше враження відсутності змінилося дивовижним відчуттям присутності. Я відчув, що церква зовсім не порожня, навпаки, з усіх боків мене оточувала величезна кількість віруючих. Я інтуїтивно усвідомлював, що ми, видиме зібрання, — частина набагато більшого цілого й, коли ми молимося, беремо участь у дійстві, що набагато перевищує наші молитви — у загальному, всеохоплюючому святі, в якому з’єднуються час і вічність, світ долішній і світ горній.

Роки потому з радісним відчуттям упізнавання читав я в «Повісті минулих літ» історію навернення св. Володимира... Звичайно, внутрішнє оздоблення було не таким розкішним, як у Візантії Х століття, але, подібно до послів князя Володимира, я також зустрівся з «небом на землі», також відчув, наче стою на небесній літургії і споглядаю Ангелів, святих і нетварну красу Божого Царства. «Нині сили небесні з нами невидимо служать»...

Я вийшов з церкви до завершення служби. Неможливо було сказати, скільки часу я провів у храмі — двадцять хвилин чи дві години: час там значення не мав. На тій всеношній правили службу церковнослов’янською мовою, отож розумом я не збагнув жодного слова. Проте, коли я вийшов з храму, то сказав собі з цілковитою переконаністю: «Ось звідки я родом; я повернувся додому».

Я радий, що моя перша зустріч з православ’ям відбулася не через книги і не завдяки знайомству з православними людьми, а на богослужінні. Церква, за православним уявленням, — це перш за все літургійна громада, чия істинна природа виявляється в молитовному зверненні та славослов’ї. Найголовніше в ній — богослужіння, а вже потім учення й церковна дисципліна. Мені пощастило відкрити для себе Православну Церкву, уперше в житті беручи участь в її спільній молитві. Я зустрівся з православ’ям не як з абстрактним ученням або ідеологією, а як з відчутною, неповторною реальністю постання перед Богом.

«Ось те, у що я вірив завжди...»

Зараз мені зрозуміло, що тієї літньої днини 1952 року моя душа вже була готова прийняти православ’я. Але це сталося пізніше, приблизно шість років потому. В Англії 50-х років бажання стати членом Православної Церкви здавалося надто ексцентричним, і більшість моїх друзів-англійців намагалися мене переконати, що я помиляюсь. «Ти назавжди залишишся чужинцем, — заперечували вони. — Бог улаштував так, що ти народився в західній культурі, тож навіщо бігти від труднощів і проблем своєї історичної спадщини?» Православне богослужіння, можливо, і чудове, але хіба, — питали вони, — не існує сумного розладу між принципами й практикою? А можливо, я ідеалізую православ’я або сприймаю його надто емоційно? Чи не шукаю я заспокоєності й безпеки, яких нам ніхто не обіцяв на землі?

Тим часом я помалу почав знайомитися з православними людьми. Невдовзі після тієї найпам’ятнішої першої служби в лондонській російській церкві я став студентом Оксфорда. Перші чотири роки ми вивчали класику — давньогрецьких і латинських авторів — і небагато — сучасну філософію. Потім я залишився ще на два роки, щоб вивчати богослов’я.

Я зустрів отця (пізніше архієпископа) Василія Кривошеїна, який служив тоді в маленькій церкві в Оксфорді й готував своє класичне видання «Слів» преп. Симеона Нового Богослова. Переді мною відкрився новий світ, коли я вперше почув від нього, як преп. Симеон змальовує свої видіння нетварного Божественного Світу; поволі я починав усвідомлювати, наскільки важливе місце займає в православному богослов’ї таємниця Преображення Христового.

Під час навчання в Оксфорді, під впливом мого близького шкільного товариша Дональда Олчина, я став активно брати участь у житті Братства св. Албанія і преп. Сергія, яке мало сприяти об’єднанню Англіканської і Православної Церков. Вирішальний вплив справила на мене літня конференція Братства. Саме тут я почув, як англіканці говорили про те, що саме Православна Церква зберегла ту всеохоплюючу повноту християнської Традиції, котрої так бракує Англіканській Церкві, і тому ми, члени Братства, покликані допомогти нашим англійським братам відкрити для себе православ’я.

Їхній запал передався й мені, але щось мене, як і раніше, не задовольняло. Я хотів повністю, відчутно брати участь у житті Церкви. Чим більше я дізнавався про православ’я, тим більше розумів: ось чого я в потаємній глибині душі завжди шукав і в що вірив. Я не вважав православ’я застарілим, чужим або екзотичним. Для мене воно було не чим іншим, як просто християнством.

Саме в той час, коли переді мною почало відкриватися руське православ’я (це було в 1954 році), я вперше поїхав до Греції. Мене цілком полонив духовний світ Візантії. Мені, філологу-класику, перш за все кортіло побачити Акрополь, Олімп, Дельфи та Кносс. Тому, коли мої супутники включили до маршруту Спарту, я запротестував: адже спартанці були лише атлетами та воїнами, які не залишили по собі жодного пам’ятника. Чи варто заради них робити такий гак? Але насправді друзі везли мене не до самої Спарти, а до розташованого в трьох милях від неї візантійського міста Містри. Тут, на превелику втіху, я знайшов не жалюгідні рештки колишньої культури, а розкинуте на схилі місто — вулиці, палаци, монастирі, багатокупольні храми, — і все це на чудовому тлі засніженого Тайгетського хребта. Живі лики святих на фресках стали, як писав Йетс, «вчителями співу душі моєї».

Традиція, мучеництво, мовчання

У міру заглиблення в пра­во­слав’я мене особливо зацікавили, більше скажу, вразили, три речі. По-перше, я побачив, що в сучасному православ’ї, попри всі внутрішні труднощі та людські слабкості, продовжує жити справжня, неспотворена Церква апостолів і мучеників, Отців і Вселенських Соборів. Цю живу спадкоємність можна назвати «повнотою» і «цілісністю» або, ще точніше, — «Традицією». православ’я має — не за людські заслуги, а з Божої благодаті — повноту віри й духовного життя, повноту, в якій елементи догматики й молитви, богослов’я і духовного діяння складають органічне ціле.

Мені хотілося б особливо підкреслити слово «повнота». православ’я має саме повноту життя в Христі, але не монополію на істину. Ані тоді, ані зараз я не вважаю, що між «світлом» православ’я і «пітьмою» неправослав’я пролягла нездоланна прірва. Ми не вважаємо, що, якщо Православ’я має повноту Святої Традиції, інші християнські громади не мають нічого. На думку Лосського, яку я повністю поділяю, неправославні громади різною мірою причетні до благодатного життя Церкви. Проте вони мають лише частину спасительної та живоначальної істини; уся повнота її міститься лише в православ’ї.

Особливо вразило мене, що православні мислителі, називаючи свою Церкву «Церквою Святої Традиції», разом із тим твердять, що Традиція не статична, а динамічна, має не апологетичний, а дослідницький характер, не лише звернена до минулого, а й відкрита майбутньому.

Сторонній людині Заходу православ’я може здатися нерухомо застиглою Церквою, зверненою виключно до минулого. Але моє враження, коли на початку п’ятдесятих років я вперше стикнувся з православною традицією, було зовсім іншим; не змінилося воно й після сорокалітнього перебування в ній. Багато сторін православного життя дійсно можуть здатися дещо архаїчними, але вони ще не визначають всієї картини. Навіть навпаки: сказане сером Ернестом Баркером про дванадцять століть візантійської історії цілком може стосуватися й двадцяти століть православного церковного життя: «Протягом дванадцятивікової історії Візантії консерватизм завжди поєднувався зі змінами, а зміни завжди стикалися з консерватизмом; в цьому криється суть і чарівність того часу».

З часом я став розуміти, що Традиція як життя Святого Духа в Церкві — всеосяжна та всеохоплююча. Зокрема, вона включає Біблію, Святе Письмо, тому розриву між Письмом і Тради­цією немає. Письмо існує всередині Традиції, отже лише завдяки їй Церква в кожному поколінні віруючих може розуміти Слово й жити ним. Так я навчився бачити Православну Церкву не лише як «традиційну», але і як біблійну. Не випадково в кожному храмі Євангеліє кладуть у вівтарі на середину Святого Престолу. Бо справжні «євангельські християни» — це православні, а не протестанти. (Якби ж тільки ми насправді вивчали Біблію так само ревно, як вони!)

Хоча період семи Вселенських Соборів винятково важливий для православ’я, не варто думати, що «час Отців» закінчився в VІІІ столітті. Навпаки, патристична епоха не знає кінця. Якщо не рахувати людської гріховності, ми не бачимо ніякої перепони для того, щоб у третьому тисячолітті скликалися Вселенські Собори і з’являлися нові Отці Церкви, рівні за авторитетністю ранньохристиянським, бо Святий Дух сьогодні перебуває і діє в Церкві так само, як і в минулому.

...Я все виразніше бачив, що живий зв’язок, про який свідчило православ’я, було відсутнє в рідній для мене Англіканській Церкві.

Я завжди був щиро вдячний своєму англіканському вихованню і ніколи не зрікався того церковного середовища, в якому вперше пізнав у Христі свого Спасителя. Я завжди вважав свій перехід у православ’я найповнішим здійсненням усього кращого, що дав мені духовний досвід англіканства, підтвердженням, а не відмовою від нього. Разом з тим, за всієї любові й вдячності, залишаючись чесним, не можу промовчати про те, що бентежило мене тоді, у п’ятдесятих, а тепер бентежить ще більше — про варту подиву строкатість переконань і практик, які незрозумілим чином уживаються всередині Англіканської Церкви. Мене дуже непокоїло (і непокоїть), наскільки по-різному англо-католики та євангельська гілка англіканства трактують такі важливі віронавчальні принципи, як присутність Христа в Євхаристії і спілкування святих. Чи слід вшановувати Святі Дари як істинне Тіло й Кров Спасителя? Чи можемо ми молитися за померлих і просити про заступництво Богородицю й святих? Усе це зовсім не частковості, про які можна було б «домовитися», а питання, від вирішення котрих багато в чому буде залежати наше життя в Христі. Чи можу я залишатися в церковній громаді, яка погоджується на такі розбіжності?

Проте ще більше турбувала мене присутність в англіканстві «ліберального» крила, представники якого сумнівалися в Божественній природі Христа, Його непорочному народженні, чудесах і тілесному Воскресінні. Я постійно думками повертався до сповідання апостола Фоми: «Господь мій і Бог мій!» (Ін. 20, 28), чув начебто звернені до мене слова апостола Павла: Якщо Христос не воскрес, то й проповідь наша марна, марна й віра наша (1 Кор. 15, 14). Для спасіння я маю належати до Церкви, яка твердо й непохитно дотримується основоположного християнського вчення про Трійцю і Особу Христа. Але де мені знайти таку громаду? На жаль, англіканська Церква нею бути не може.

Можливо, це Рим? У п’ят­десяті роки, перед Другим Ватиканським Собором, для будь-якого англіканця, який шукає кафоличну Традицію, природніше за все було стати римо-католиком. Ось християнська громада, котра, як і Православна Церква, зберегла апостольську спадкоємність, вірність пам’яті мучеників, ученню давніх Соборів і Отців. Крім того, це Церква західної культури. Справді, навіщо мені православ’я? Хіба не можна знайти повноту живої Традиції значно ближче?

Хоч якийсь час мене тягнуло до католицтва, але все-таки я вагався. Стримувало не «філіокве», хоча завдяки Лосському я усвідомив всю важливість цього додатку до Символу Віри. Заважала, головним чином, претензія пап на вселенську юрисдикцію та безпомилковість. Вивчення раннього християнства переконало мене, що східні Отці — св. Василій Великий та св. Іоанн Златоуст, так само як і західні, взяти хоча б св. Кипріана й бл. Августина, — розуміли сутність Церкви на землі зовсім інакше, ніж Перший Ватиканський Собор. Я бачив, що доктрина про першість Риму просто не відповідала історичній істині. Посилення папської влади, особливо починаючи з ХІ століття, значною мірою порушило спадкоємність Традиції в Римській Церкві.

Переконаність у тому, що лише в Православній Церкві можна знайти повноту й неушкоджену спадкоємність від Церкви апостолів і Отців, зміцнювалася в міру відкриття ще двох вимірів православ’я. По-перше, я дізнавався про гоніння та мучеників Церкви нового часу, які постраждали від турків, а потім, уже в ХХ столітті, — від комуністів. Це безпосередньо пов’язувало сучасне православ’я з доконстантинівською Церквою перших трьох століть. «Сила Моя здійснюється в немочі» (2 Кор. 12, 9). Я побачив, як з часів падіння Візантії в історії Церкви знову й знову стверджуються ці слова.

А поруч з тими, хто явно й зримо свідчив про своє сповідання кров’ю, я побачив безліч інших, хто йшов за Христом, Який принизив Себе, по шляху внутрішнього мучеництва — кенотичних святих, котрі виявляли покірливість, великодушність і співчутливу любов — Ксенію Петербурзьку, Іоанна Кронштадтського, Нектарія Егінського. Ось воно, те самовіддане співчуття, яке зустрічав я в романах Достоєвського й Толстого. Особливо близькі (тим більше, що з сімнадцяти років я був пацифістом) мені стали святі страстотерпці, брати Борис і Гліб, які княжили в Києві в ХІ столітті. Їхня відмова від кровопролиття та насильства навіть заради самозахисту, їхнє невинне страждання стало для мене благою вістю про Хрест Христовий.

А по-друге, я все глибше розумів цінність містичного богослов’я християнського Сходу. Традиція — це передача не лише догматичних формулювань, але й духовного досвіду. Я дізнався, що ісихія — спокій або мовчання — досягається шляхом невпинного повторення Ісусової молитви. Преп. Ісаак Сирін повідав мені, що слово досягає повноти в мовчанні ...

Церква як спілкування

Три згадані риси — Традиція, мучеництво та мовчання — цілком переконали мене в істинності православ’я. Проте слова, почуті на літньому з’їзді Братства св. Албанія і преп. Сергія в серпні 1956 р., розбудили в мені нездоланне бажання не лише споглядати православ’я іззовні, але й увійти в нього. Коли о. Льва (Жилле) попросили визначити, що таке православ’я, він відповів: «Православний — це той, хто приймає апостольську Традицію і перебуває в спілкуванні з єпископами, поставленими навчати Традиції».

Друга частина цього визначення виявилася для мене особливо важливою. Я раптом усвідомив, що православ’я не може бути справою особистої віри; воно передбачає зовнішнє й видиме спілкування в таїнствах з єпископами. І переді мною з усією невмолимістю поставало запитання: якщо православ’я — це спілкування, чи можу я бути справжнім православним, доки залишаюся англіканцем? Прості слова о. Льва не справили особливого враження на учасників з’їзду, але в моєму житті вони означали справжній поворот. З того часу я не переставав думати про те, що православ’я невіддільне від євхаристичного спілкування.

Кілька місяців потому я прочитав у рукопису статтю американського грека о. Іоанна Романідіса про екклезіології св. Ігнатія Антіохійського. Я наче на власні очі побачив намальовану св. Ігнатієм картину Церкви: престол, на ньому — хліб і вино; довкола престолу — єпископ з пресвітерами, дияконами й весь святий народ Божий, об’єднаний у священному дійстві Євхаристії. «Намагайтеся мати одну Євхаристію, — напучує св. Ігнатій. — Бо одна плоть Господа нашого Ісуса Христа й одна Чаша в єдності Крові Його, один жертовник, як і один єпископ...» Це вражаючий хід — нарочите повторення слова «один»: «одна плоть... одна Чаша... один жертовник... один єпископ». Таке Ігнатієве розуміння Церкви та її єдності: Церква помісна — це зібрання всіх віруючих в одному місці; Церква євхаристична, а отже, всі вірні збираються навколо одного жертовника, аби розділити один Хліб і єдину Чашу; нарешті, Церква ієрархічна, — це не будь-яка євхаристична спільнота, а тільки та, яка визнає верховенство одного місцевого архієрея.

Церква — передусім євхаристичний організм, який стає самим собою у справлянні таїнства Вечері Господньої доки Він прийде (1 Кор. 11, 26). Як тільки я усвідомив цей нерозривний зв’язок між церковною єдністю і спілкуванням у таїнствах, усе стало на свої місця.

Але де ж моє місце, якщо досі, будучи людиною «зовнішньою», я не можу брати участь у таїнствах Православної Церкви? На Великдень 1957 р. я вперше побував на православній великодній заутрені. Я збирався причаститися вранці в англіканській церкві (того року Великдень за православним і західним календарем збігався), але після православної святкової служби мені стало зрозуміло, що це неможливо. Я вже зустрів Христове Воскресіння з Православною Церквою, зустрів у повноті радості, неповторно. Долучатися після цього до Святих Таїнств в іншому місці означало для мене погрішити проти істини, сфальшувати.

Після тієї ночі я вже більше не причащався в Англіканській Церкві. Провівши кілька місяців без Причастя, у вересні 1957 р. я поговорив з Мадлен, дружиною Володимира Лосського. Вона пояснила мені, наскільки небезпечно перебувати на нічийній землі. «Так більше не може продовжуватися, — переконувала вона. — Євхаристія — наша таємна їжа: без неї ви загинете».

За кілька днів її слова отримали несподіване підтвердження. Зі мною сталося щось дивне, чого я досі до кінця зрозуміти не можу. Я пішов до храму у Версалі, де тоді служив архієпископ Іоанн (Максимович), нині приєднаний до святих. Він мав звичку служити щоденно, і, оскільки це був будень, на Літургії були присутні лише кілька осіб: один чи два ченці та літня жінка. Я зайшов до храму майже в кінці богослужіння, незадовго перед виходом священика зі Святими Дарами. До причастя не підійшов ніхто, але він продовжував стояти з Чашею в руці і, схиливши голову набік у характерній для нього манері, пильно й навіть якось грізно дивився в мій бік (раніше він мене ніколи не бачив). Лише коли я заперечливо похитав головою, він пішов у вівтар.

Після літургії був молебень святому дня; закінчивши молебень, владика помазував присутніх єлеєм з лампади перед іконою святого. Я залишався на своєму місці, не знаючи, чи можу, будучи неправославним, підійти до помазання. Але цього разу він виявив наполегливість і владним жестом підкликав мене. Я підійшов, прийняв помазання і відразу вийшов, не наважившись залишитися, щоб поговорити з ним (згодом ми не раз зустрічалися й розмовляли).

Я дуже здивувався такій дивній поведінці св. Іоанна під час причастя. Мені було відомо, що практика Російської Зарубіжної Церкви вимагає обов’язкової сповіді перед Причастям. Безумовно, владика мав знати всіх, хто підходить до Чаші. Та й у будь-якому випадку причасник, в усякому разі у Російській Церкві, — не міг прийти на службу так пізно. Але владика мав дар читати в серцях. Чи не натякав він, що я стою на порозі православ’я і більше не варто відкладати вхід?

Як би там не було насправді, але те, що сталося у Версалі, зміцнило мою рішучість. Якщо православ’я є єдиною істинною Церквою і якщо Церква — це спілкування в таїнствах, то перш за все я маю приступити до таїнств.

Не дивіться на видиме

Та залишався ще один сумнів. Якщо православ’я справді — єдина істинна Христова Церква на землі, то чому, запитував я себе, православна громада на Заході здається етнічно та національно обмеженою? Чому вона так мало зацікавлена в місіонерському свідченні, роздрібнена на «юрисдикції», які до того ж нерідко ворогують між собою?

Мені здавалося, що між православним віронавчальними положеннями й практикою церковного життя пролягає нездоланна прірва. Якщо православні справді вірять, що вони складають єдину істинну Церкву, то чому вони створюють стільки перешкод на шляху потенційних новонавернених? В якому розумінні Православна Церква «одна», якщо в Північній Америці, наприклад, існує, щонайменше дев’ятнадцять різних православних «юрисдикцій», а в одному лише Нью-Йорку нараховується не менше тринадцяти єпископів? Дехто з моїх англіканських друзів говорив, що Православна Церква «єдина» не більше, а в деяких відношеннях навіть менше за Англіканську, тож я міняю шило на мило.

Однак, вдивляючись углиб, за всіма немощами можна було побачити також «істинну Церкву в її історичній реальності». Етнічна вузькість і нетерпимість православ’я, нехай навіть так глибоко вкорінені в ньому, все одно не визначають сутності Церкви; це спотворення, підміна її справжньої природи (хоч у православному патріотизмі є, звісно, чимало гідного). Що ж стосується безлічі православних юрисдикцій на Заході, на те були особливі історичні причини, і найбільш проникливі православні мислителі завжди бачили в цьому різноманітті тимчасовий, скороминущий, хоч і «промислительний устрій». Окрім того, існує очевидна різниця між роз’єднаннями в Англіканській Церкві й усередині православ’я. Англіканці більшою мірою єдині в зовнішній організації, але принципово відрізняються один від одного віровченням і богослужбовими практиками. Православні ж, навпаки, належачи до різних юрисдикцій, непохитно єдині у богослужінні та вірі. Попри зовнішні й видимі недоліки православ’я, я вірив у «невидиме» (2 Кор. 4, 18) — у його принципову єдність і цілісність віронавчальної, літургійної та духовної Традиції.

Аби увійти до дому право­слав’я, слід було постукатися в якісь двері. Але яку з «юрисдикцій» обрати?

...За величезної любові до російської духовності я, однак, все гостріше усвідомлював, що найкраще для мене — приєднатися до грецької єпархії Константинопольського Патріархату в Лондоні. Як філолог-класик, я добре знав грецьку мову Нового Завіту й візантійський діалект, а ось з церковнослов’янською знайомий не був. Належність до Вселенського Патріархату <...> відкривала можливість підтримувати стосунки як з членами громад Московського Патріархату, так і з тими, хто належав до Зарубіжної Церкви.

У п’ятницю Світлої Седмиці 1958 р., у свято ікони «Життєдайне Джерело», владика Яков* миропомазав мене в грецькому кафедральному соборі св. Софії в Лондоні. Нарешті я повернувся додому.

* Єпископ Яков (Вірвос) Апамейський, вікарій Екзарха Патріарха Константинопольського в Західній Європі.

Отець Лазар* попереджав, що в Православній Церкві «важко знайти великодушність, героїзм або справжню святість». Тепер, після більш як сорокалітнього перебування в ній, я можу сказати, що він був надто критичним. Без сумніву, мені таланило значно більше, ніж я на те заслуговую, але майже всюди я знаходив у Православній Церкві щиру дружбу й співчутливу любов, а крім того, мені пощастило зустрічати живих святих. Усі грізні попередження щодо відриву у випадку переходу до православ’я від рідного народу та культури виявилися марними. Я переконаний, що у вселенському православ’ї я став не менше, а навіть більше англійцем, бо заново відкрив давні джерела своєї культури, християнська історія якої починається задовго до розділення Церков. Пригадую, як незабаром після мого переходу я розмовляв з двома греками. «Як же, мабуть, тобі важко розлучатися з Церквою твоїх батьків», — зауважив один із них. На що інший заперечив: «Але ж ти не залишив Церкву батьків, навпаки, ти повернувся до неї». Він був правий.

* Архімандрит Лазар (Моор), англійський православний священик.

Сьогодні все чіткіше бачу виключно таємничий і разом з тим парадоксальний характер православ’я. Сутність цього парадоксу в ХХ столітті найкраще визначив о. Лев (Жилле), виходець із західного світу, який обрав для себе важкий шлях православ’я:

«О дивна Православна Церква, така бідна й така слабка... яка дивом пройшла крізь безліч випробувань і тягарів; Церква протилежностей, така традиційна і водночас така вільна, така архаїчна і, проте, жива, така обрядова і, разом з тим, така глибоко особистісно-містична; Церква, де так дбайливо зберігається безцінна євангельська перлина, хоч і нерідко під шаром пилу... Церква, про яку так часто говорили, що вона не здатна до дії, і яка, проте, як жодна інша, уміє оспівувати великодню радість!»