Еріх Марія Ремарк. Повернення
Ремарк простий, як двері. В його арсеналі немає ні глибинного психоаналізу, ані складних сюжетних вивертів. Більше того, через тематичну спорідненість прочитані романи дуже скоро стають у голові єдиним цілим. Із книги в книгу мандрують імена та події; той самий дух відчувається і в описах фронтових буднів, і в оповідях про дружні пиятики через десяток років опісля. Ремарк, по суті, писав лише про війну — різні її грані й відтінки. Це можна вважати недоліком, а можна сприймати як своєрідну авторську атмосферу.
«Повернення», — мабуть, найжорсткіша ремарківська книга: зокрема через те, що майже не розбавлена екшном. Бої вже скінчилися, а веселі пригоди «трьох товаришів» іще не почалися. Учорашні солдати (позавчорашні школярі) опиняються в порожнечі: сам на сам зі своїми травмами та зі світом, який чекав з війни не скалічених солдафонів, а тих же милих хлопчаків — і тепер не розуміє, що з ними не так. «Ми впали у відчай, коли побачили, що могутній потік нашої спільної волі до максимально простого, відвойованого у смерті життя, не може змести геть віджилі форми, половинчасті істини й порожнє марнославство, а загруз у трясовині забуття, розлився у болотах гучних фраз, у пастках умовностей, турбот і буденних занять».
«Повітря» роману задушливе: повоєнна розруха, особисті трагедії, божевілля; оптимістичних нот зовсім мало. Разом із тим, «Повернення» не можна назвати гімном безнадії — від цього його рятує все та ж авторська простота й душевність.
Брати Стругацькі. Хижі речі віку
Письменників-фантастів часто «ловлять» на пророцтвах. Задовго до своєї появи були описані роботи, космічні апарати, лазер, сонячна батарея, мобільний телефон, GPS... Деяким письменникам — як, наприклад, братам Стругацьким — вдавалося побачити наперед не лише «технологічний бік», а й «моральне обличчя» майбутнього. Зокрема це стосується повісті «Хижі речі віку», написаній іще 1964-го року.
Поверхня історії детективна. Представник спецслужби приїжджає в курортне містечко для розслідування справи про новий невідомий наркотик. Там він знаходить справжній споживацький рай: предмети споживання — від білизни до найкращих книг — роздають безкоштовно; більшим попитом, звісно, користується білизна. Від пересиченості й нудьги люди шукають собі різні розваги. Сьогоднішній читач упізнає в цих описах і трансові вечірки, і екстремальний спорт, і багато чого іншого, аж до натяків на сучасні мистецькі тенденції. Новий наркотик теж виявиться не зовсім наркотиком...
Цікаво, що ставлення авторів до описаного в повісті світу, яке спершу було однозначно негативним, із часом змінилося. Так, Борис Стругацький пише: «Людина в цьому світі — вільна. Хочеш — обжирайся й напивайся, хочеш — розважай себе нейростимуляторами. <...> Але з іншого ж боку: хочеш учитися — вчися, хочеш читати — читай, усе, що завгодно й скільки завгодно; хочеш самовдосконалюватись — будь ласка. <...> Ти вільний у цьому світі стати таким, яким зможеш і захочеш. Вибір за тобою. Дій».
...А може, так воно і є?
Сергій Турович
Бел Кауфман. Вгору сходами, що ведуть униз
«Був затриманий за порушення правил: ішов угору сходами, що ведуть униз, і на зауваження відповів зухвало»... Усім нам відоме значення слів «справжній педагог», «істинний учитель»: коли такий був у твоїй школі, то запам’ятовується він на все життя.
Саме про такого вчителя — а точніше, учительку — і йдеться в романі Бел Кауфман. Уся книга — це гомін голосів, котрі то зливаються у загальну какофонію, то розділяються й лунають поодинці — у листах, записках, творах, наказах і знову листах.
Це історія про молоду вчительку англійської літератури Сільвію Баррет, якій доручають клас, у документах акуратно позначений абревіатурою «ОВ» — «особливо відсталі». Діти, які категорично не налаштовані на навчання, дирекція школи, що тоннами видає геть непотрібні, але обов’язкові для виконання накази— ось ті реалії, з якими зіштовхується міс Баррет і які до болю знайомі практично всім школярам світу. Саме тому роман так тепло прийняли фактично скрізь: від Америки до України, від Фінляндії до Японії.
Міс Баррет робить правильний, хоча й дуже важкий вибір: вона вирішує протистояти шкільній системі, а замість звичної нечулості до внутрішнього світу учнів намагається почути й зрозуміти в них якомога більше.
Джеймс Боуен. Вуличний кіт на ім’я Боб
Ця книга хоч і не претендує на звання літературного шедевру, але все ж варта уваги. Хоча б тому, що в ній дуже щиро й просто змальовані буденність і диво у винятковий момент їхнього зіткнення; а ще тому, що описана історія направду реальна. Її автор і її ж головний герой — англієць Джеймс Боуен, чоловік, з яким ми знайомимося у найскладніший момент його життя. Після низки труднощів і випробувань Джеймса виганяють з дому, він знаходить розраду в наркотиках і незабаром уже міцно сидить «на голці». Здавалося б, це все: як сюжет розгортатиметься далі, усім нам добре відомо. Та випадок Джеймса таки не схожий на інші: Джеймс зустрічає кота.
Звичайний, рудий, такий же безхатько і такий же побитий. Дві змучені істоти раптом віднаходять один в одному те, чого їм обом так не вистачало: дружбу, підтримку, розуміння. І ще — сили почати нове життя. Звичайне диво — як завжди, в останній момент.
Історія Джеймса та його кота Боба зайвий раз примушує замислитись про справжні цінності, милосердя й доброту. А ще про те, що дива часом можуть набувати найнесподіваніших форм, аж до рудого кота.
Тим, кому ця історія припаде до душі, буде цікаво прочитати і її продовження: другу книгу Джеймса «Світ очима кота Боба».
Ірина Звездовська
!???