Вічне кохання

Я вже старий. Мабуть, мені вже недовго лишилось. У моєму житті було багато захоплень і навіть, гадаю, кохання. Та все минає, і все минуло, і життя моє добігає кінця. Одна, лише одна любов зосталася в мене.

Тепер, коли вона — єдина, її краса лише яскравіша. Кохання моє, ти засліплюєш своїм сяйвом у порожнечі, що нині оточує мене. Нікого немає в моєму житті, тільки ти.

Ця порожнеча і це кохання — останнє, що я побачу. Я вже такий старий.

Зараз, коли я, нарешті, зрозумів головне, я маю сумнів, чи в моєму житті було щось, окрім цієї любові. Було, звичайно, було, та ця любов спіткала мене не наприкінці моїх днів. Вона була зі мною завжди. Інші йшли геть, зникали і зраджували, та вона не залишала мене ніколи, вибачала все, зберігала вірність, нічого не вимагаючи натомість. Це я зраджував її, це я забув її. Тим гострішим було каяття, тим пекучішим сором, тим глибшою радість повернення до неї, мого вічного, єдиного, мого останнього кохання.

Що, кого я згадаю тепер, коли мені відкрилася істина?

Я завжди захоплювався дуже легко. Симпатії дитинства спалахували часто, яскраво і згасали швидко. Їх кіски, ластовиння і чілки миттєво полонили мою уяву і так само стрімко її полишали. Це був час радісних закоханостей та безжурних розставань. Тепер мені здається, що зі своєю останньою любов’ю я зустрівся ще тоді. Інакше, чому я не можу пригадати жодного імені, жодної постаті, а її пригадую так само ясно, як бачу тепер? Можливо, усіх цих дівчаток взагалі ніколи не існувало, можливо, я лише визнаю, що їм належало бути в моєму дитинстві?

Юність, молодість, зрілість. Мабуть, у мене, як у будь-якої людини, були друзі, подруги, кохані. Повинні були бути — адже мої фотоальбоми повні зображень людей, яких я не пам’ятаю. Їх обличчя на чорно-білих світлинах викликають у мене невиразне роздратування і страх: вони всі мені незнайомі. Може це роки і хвороби зруйнували мою пам’ять і послабили розум? Та її, мою вічну любов, я пізнаю на кожному фото, я пам’ятаю про неї все. Я знаю усі її риси, як свої власні, я можу докладно розповісти, як вони змінювалися з роками. Отже, я не збожеволів і не впав у маразм. Не має значення, звідки в моєму домі усі ці фото.

Були в мене і тварини. Я не можу пригадати види, породи, імена. Бачу якийсь розпливчастий неохайний колаж, ніби вивіску провінційного зоомагазину. Та я надзвичайно ясркаво пам’ятаю своїх екзотичних улюбленців: степову гадюку і величезного тарантула. Їх лякалися усі, кому я з гордістю їх демонстрував, хизуючись безстрашністю і відсутністю гидливості. Та я сам їх боявся, мені самому вони були огидні. Але я б ніколи не виказав свого страху і відрази. Адже вона, моя непозбутня любов, з таким захопленням дивилася на тих потворних істот у моїх руках. Можливо, саме тому вони закарбувалися у моїй пам’яті?

Усі захоплення мого довгого життя, крім одного, усі кохані, крім однієї, усі і усе, крім неї, зникли, наче дим, віднесений поривом вітру.

Усі ці люди та істоти і були димом, що заступав погляд, їв очі, змушуючи проливати сльози фальшивої радості та позірного горя, аби я не побачив і не збагнув, хто — моє справжнє, єдине та вічне кохання.

Та тепер — все. Дим розсіявся. Мій погляд ясний та спрямований тільки на неї.

Мені не шкода, що майже усе моє життя витрачене на спроби та помилки, адже я знайшов її.

Мені не гірко, що в нас маже не залишилось часу, адже він цілком належить нам.

Мені не страшно вмирати, адже я вмираю поруч із нею, вічі у вічі, подих у подих.

І я з радістю вмру просто зараз і просто тут.

Тут, біля дзеркала.

Дата публiкацiї на сайтi: 22 December 2011

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 16 з 16
16:47 24.09.2012 | максим
"Черный человек!
Ты прескверный гость!
Это слава давно
Про тебя разносится".
Я взбешен, разъярен,
И летит моя трость
Прямо к морде его,
В переносицу...

...Месяц умер,
Синеет в окошко рассвет.
Ах ты, ночь!
Что ты, ночь, наковеркала?
Я в цилиндре стою.
Никого со мной нет.
Я один...
И - разбитое зеркало...

С.Есенин. Черный человек
21:44 23.01.2012 | Аліна
Я думаю, що в цьому оповіданні автор намагався переконати себе в тому, що він насправді не самотній, що в нього є спогади, люди, яких він пам"ятає і яких давно забув. І невідомо яка в нього доля. Може в нього нікого не було, нікого хто б міг піклуватися про нього, розділяти з ним радість і горе.
Не даремно кажуть: "Старі як діти". Як діти придумують собі уявних друзів, так і цей чоловік придумав для себе людину, яка залишиться з ним в його останні хвилини.
Але чи можна всю свою любов спрямовувати лише на себе? Навіть в останні хвилини життя, я думаю, кожен християнин буде пребувати в молитві.
11:18 20.01.2012 | Максим
А еще было Зеркало Сердца в Хогвартсе (Гарри Поттер и Философский камень), тоже показывало самое сокровенное желание. Некоторые умирали или сходили с ума возле него, не в силах оторваться от созерцания своей главной мечты, "воплощенной" в Зеркале.
00:39 20.01.2012 | Еременко
Сталкер тоже себя в зеркале увидел. И испугался. Это - правда жизни.
23:48 06.01.2012 | Евгений
Мне кажется, что любовь там, где есть двое: мужчина и женщина, Бог и человек и т.д. Любовь всегда имеет какой-то "предмет" любви. А тут все сводиться к самому себе. Наверное это все таки эгоизм, ведь каждый христианин ,в своем сердце, должен говорить слова "Я тебя люблю" в первую очередь Богу. А здесь на первом месте совсем другое. Не такой любви нас учит Христос...
23:09 26.12.2011 | Андрей
Каждый умирает в одиночку. Даже если вокруг близкие и родные люди, уходит человек сам, оставляя всех и вся. Автор, как мне кажется, пишет не об эгоизме, не о самовлюбленности. Какое может быть раскаяние от преодоления этого чувства и какая радость от жизни, зацикленной на себе? А статья светит тихим светом. По образу и подобию Божию был создан человек ...
15:33 26.12.2011 | Любовь
Я не верю автору. Мне 57 лет. С годами нравишься себе все меньше. Все больше осознаешь свою грешность, ущербность. Все больше замечаешь и во внешнем облике дефектов и несуразностей. Особенно надевши очки и видя себя достаточно хорошо. Я думаю, что не зря господь дает нам в утешение к старости ослабление зрения, чтобы не видели мы все свое уродство и дает ослабление памяти, чтобы не помнили подробностей своих ошибок и суетной нескладности прошедшей жизни.
15:07 25.12.2011 | Хикари
Здорово! Такой конец неожиданный! Казалось, что мужчина потерял любимого человека и поздно это осознал. А оказалось...Убедительно, правдиво! Поменьше бы такой любви в нашем мире!
16:00 24.12.2011 | АндрейК
Действительно, если согласовывать с названием статьи, то выходит прямо по Оскару Уайльду : " Любовь к себе - это начало романа на всю жизнь!"
11:12 24.12.2011 | АндрейК
Странная статья, вначале всё идёт хорошо, хорошо, а потом всё становится скользким, из-за последней фразы разумеется.
Может быть, я чего-то не понял?
00:14 24.12.2011 | Влада
Эссе следует прочесть дважды. Совершенно иное виденье. Уже со взглядом внутрь себя.
Поразительно !
00:08 24.12.2011 | Влада
До последней секунды, до последнего слова надеялась, что речь идет о жене...
Есть над чем призадуматься
22:01 23.12.2011 | ксения
ДА УЖ,ВОИСТИНУ ПОЩЕЧИНА,УШАТ ВОДЫ ХОЛОДНОЙ -ОТРЕЗВЛЯЕТ И СПУСКАЕТ НА ЗЕМЛЮ ,РАЗТЕРЗАЛО МЫСЛИ О СВОЕМ БЛАГОЧЕСТИИ И МОЛИТВЕННОСТИ И ПОДВИЖНИЧЕСТВЕ.СПАСИБО
17:06 23.12.2011 | Катя
страшная концовка, на самом деле. Но хотя бы перед смертью честно признался...сохрани нас Бог от такого!!!
вот что бывает когда нет жертвенной любви.
16:01 23.12.2011 | Ольга
Эссе замечательное. Концовка, точнее последнее предложение, потрясающе переварачивает ощущение читателя, как будто дали пощечину, но... но оно оставляет печальный след безнадежности и безысходности. Мораль, безусловно, вырисовывается, но не возрождающая (извините за пафос), а вязкая и болотистая. Получилось почти по Сартровски (Ж.П. Сартр)с привкусом Кафки (ф. Кафка).
14:53 23.12.2011 | Татиaна
Не совсем поняла автора статьи. Вечная любовь - это я сам? То есть, всю жизнь я люблю только себя самого?

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: