Є в мові, в уявленнях людей поняття, породжені життям, але закріплені в мові завдяки літературі. Серед них не лише « плюшкін; або «маніловщина», серед них «тургенєвська дівчина». Всі хоча б приблизно уявляють, що це таке. Щоб знати це напевне, треба читати не «Батьків і дітей», яких вчили в радянській школі, а романи «Дворянське гніздо», «Рудін», «Напередодні». Тепер Тургенєв із програми вигнаний зовсім, а дарма.
Ось що кажуть автор і персонажі роману про Лізу Калітіну з «Дворянського гнізда»: «Вона і з себе гарна. Бліде свіже обличчя і погляд чистий, невинний». «Вона може любити лише прекрасне». «Вона так мило, так уважно його слухала. Її рідкісні зауваги і заперечення були такими простими і мудрими». «Із зосередженого виразу її обличчя можна було здогадатися, що вона пильно і гаряче молилась». «Вона вітала його з веселою і ласкавою важливістю». «Лізі й на думку не спадало, що вона патріотка, але російські люди припадали їй до душі». «Слово не передасть того, що відбувалося в чистій душі дівчини: воно було таємницею для неї самої». «Вона вагалася, поки сама себе не розуміла, але тепер уже вагатися не могла; вона знала, що кохає, і покохала чесно, не жартома, прив’язалася міцно на все життя».
Той, хто не читав Тургенєва, але знає Пушкіна, вже правильно зрозумів: «Та це ж те саме, що і Тетяна Ларіна!» Правильно, те ж саме, що Тетяна Ларіна Пушкіна, і княжна Мар’я Толстого, і дружини декабристів із поеми Некрасова «Російські жінки», і Ярославна зі «Слова о полку Ігоревім», і дівчата з повісті Бориса Васильєва «А зорі тут тихі». Це той російський жіночий характер, який щасливо і повно представлений не лише в літературі, але й у житті, і є неодмінною складовою таких понять як народ, менталітет, головні життєві орієнтири.
Хочеться поділитися рецептом краси від Пушкіна і Лермонтова. Великі російські поети, на подив, однодушні:
Она была нетороплива,
Не холодна, не говорлива,
Без взора наглого для всех,
Без притязаний на успех,
Без этих маленьких ужимок,
Без подражательных затей...
Все тихо, просто было в ней...
Це Тетяна Ларіна, якою її побачив Онєгін уже в Петербурзі.
А ось вірші Лермонтова, про Варю Лопухіну, яку він кохав:
Она не гордой красотою
Прельщает юношей живых,
Она не водит за собою
Толпу вздыхателей немых.
И стан ее не стан богини,
И грудь волною не встает,
И в ней никто своей святыни,
Припав к земле, не признает.
Однако все ее движенья,
Улыбки, речи и черты
Так полны жизни, вдохновенья,
Так полны чудной простоты.
А ось уривки з листів Пушкіна дружині, які доводять, що література правдиво відтворює життя.
«Вчора одержав я, мій друже, два від тебе листа, спасибі, але я хочу трошки тебе покартати. Ти, здається, занадто вже зкокетувалася. Гляди: недаремно кокетування не в моді й вважається ознакою поганого тону. В ньому користі мало. Ти радієш, що за тобою, як за сукою, бігають пси... Є чому радіти! Не лише тобі, але й Парасковії Петрівні легко за собою привчити бігати нежонатих пройдисвітів; варто розголосити, що я, мовляв, дуже охоча. Оце й уся таємниця кокетства. Було б корито, а свині будуть...
Тепер, мій Ангеле, цілую тебе, наче і не було нічого, і дякую за те, що ти докладно і відверто описуєш мені своє непутяще життя. Гуляй, дружинонько; тільки не загулюйся і мене не забувай... І, Янголе мій, будь ласка, не кокетуй. Я не ревнивий, та й знаю, що ти на всі заставки не пустишся; але ти знаєш, як я не люблю все, що пахне московською панянкою, все, що не comme il faut, все, що vulgar... Якщо за мого повернення я побачу, що твій милий, простий, аристократичний тон змінився, розлучуся, Христом присягаю, і піду в солдати з горя».
І в наступному листі до дружини Пушкін пише:
«Друг мій дружинонько, минулої пошти я не дуже пам’ятаю, що я тобі писав. Пригадую, я був трошки сердитий — і здається, лист дещо жорсткий. — Повторю тобі м’якше, що кокетування ні до чого доброго не призводить; і хоч воно має свої приємності, але ніщо так скоро не позбавляє молоду жінку того, без чого немає ні родинного добробуту, ні спокою в стосунках зі світом: поваги. Радіти зі своїх перемог тобі нічого. На серці всякого чоловіка написано: „Найдоступнішій“. Після цього прошу пишатися викраденням чоловічих сердець. Подумай про це гарненько і не тривож мене даремно».
Повчання Пушкіна звучать тим більш значимо, що він життям заплатив за цілком невинне кокетування дружини.
Наскільки протилежний російський ідеал жінки до того, про що щебечуть глянцеві журнали. Втім, нічого принципово нового вони не повідомляють. В російській літературі є і їхні персонажі. Це чарівна Елен Курагіна, це Варвара Павлівна, дружина Лаврецького з «Дворянського гнізда», в якої «було багато смаку і дуже багато любові до комфорту, багато вміння робити собі цей комфорт». «Не минуло й тижня, як уже вона переселялася через вулицю, носила шаль, розкривала парасолю і надягала рукавички не гірше найчистокровнішої парижанки». Скандальні історії її паризьких походеньок та зрад зробили її печально відомою, і Лаврецький мимохіть зрадів звістці про її смерть. Теперішні глянцеві журнали, втім, і скандальні походеньки класифікують як шарм.
Стара Ларіна, головна риса молодості якої в тому, що «вона була вдягнена завжди за модою і до лиця», і її донька Ольга були цілком у свій час гламурні. Про це треба пам’ятати, щоб стало зрозуміло, чому Тетяна «в сім’ї своїй рідній здавалася дівчинкою чужою». Бо мені доводилося чути в класі, що «Тетяна була дещо депресивною». Це саме думка людини, котра визирнула зі світу глянцевих журналів.
З одного боку, все набагато ближче і зрозуміліше, ніж здається на перший погляд, з іншого боку, світ змінився порівняно з дев’ятнадцятим століттям. Щоб сформулювати це точно і коротко, скористаюся цитатою з «Листів Баламута» Клайва Стейплза Льюїса, невеликої книги, де наші вади і слабкості викриваються в дуже незвичний спосіб. Книжка написана у формі листів-повчань старого чорта до юного племінника. Старий чорт пише: «Тут одна дівчина недавно молилася: «Допоможи мені стати нормальною і сучасною!» Нашими зусиллями це значить: «Допоможи мені стати шльондрою, споживачкою і дурепою».
У шкільній програмі немає Тургенєва, але є «Ляльковий дім» Ібсена. Я дуже люблю ібсенівського «Пера Гюнта», а «Ляльковий дім» здається мені п’єсою нежиттєвою, надуманою і дивною.
Живе собі ідилічна родина: адвокат Хельмер, його дружина Нора, їхні маленькі дітки. Чоловік обожнює свою дружину, доходить до деталей її вбрання і появи на карнавалі, що от-от наблизиться, але над родиною висить хмара: Нора підробила підпис батька на векселі, аби отримати гроші на лікування чоловіка, коли той був хворий, а тепер її шантажують. Нора зі страхом, але і з надією чекає на момент викриття: вона не сумнівається, що люблячий чоловік візьме вину на себе, і в цій біді ще яскравіше засяє світло їхнього взаємного почуття.
Все вийшло зовсім не так: чоловік обурений, більше за все він боїться того, що скандал зламає його кар’єру, а коли шантажист у пориві великодушності віддає документ, чоловік миттєво пробачає Нору і стає знову милим. Але Нора не може лишатися в будинку, де все виявилося ляльковим і несправжнім. Вона йде, незважаючи на прохання Хельмера залишитись і почати все спочатку. Глядачі-читачі аплодують рішучості Нори і її безкомпромісному виклику фальші.
Скільки я не намагаюся довести, що цей вчинок Нори ляльковіший і безвідповідальніший за все, що відбулося раніше, що вона в цій ситуації гірша за вовчицю або ведмедицю, які не кидають своїх дитинчат, у мене завжди залишаються палкі опоненти. Читачі Ібсена не помічають покинутих дітей Нори і радіють, що вона вирушила шукати свій шлях, дорослішати, самостверджуватися, позбуватися ролі чоловікової ляльки.
Лише в світі, який стоїть на голові, можна зовсім забути, що головна праця жінки — материнство. Якщо фінал «Лялькового дому» надуманий і малоймовірний, то найрізноманітніші форми обмеження материнства від усіх можливих способів не народжувати до нянь і дитячих садочків дуже поширені. Жінці здається, що вона вибирає те, що важче, відмовляючись від легкого сидіння вдома. Насправді все навпаки.
«Все навпаки». Так називається есе Честертона, якого мені хочеться взяти до спільників або поквапитися спільником до нього самого.
«Прогресивні люди вічно стверджують, що наша надія у вихованні. Виховання — це все. Але якщо виховання невимірно важливе, невимірно важливе і домашнє життя. Все веде до тієї простої істини, що домашня робота — величезна, а громадська — дрібна. Мати справу з одним набагато важче, ніж із тисячами. От від цього і втікають, коли кидають дім заради служби. Великий масштаб створює ілюзію успіху. Втеча від приватного життя до громадського — це завжди і неодмінно перехід від важкої роботи до легшої, від великої до дрібнішої. Легше виписати квитанції або видати листи сотні людей, ніж забезпечити одного їжею, бесідою і підтримкою. Легше викладати історію чи географію сотні дітей, ніж боротися з норовом одного.
Є й інша ілюзорність, я б навіть сказав — інша безвідповідальність в чисто громадських справах, особливо у викладанні. Вчитель сіє зерно, мати не лише сіє, але й жне. Вчитель нечасто бачить час біди. Але все це — одна з багатьох граней тієї ж істини. Громадське життя не ширше, а вужче за приватне. Те, що ми називаємо громадським життям, складено зі шматочків — із зустрічей, вражень, справ; і лише приватне життя поглинає нас цілком».
Ті жінки, які змушені заробляти, просто не маючи можливості присвятити себе родині, сприймуть написане з гіркою іронією. Йдеться, на жаль, не про загальне правило, а про життєві пріоритети і більш-менш здоровий глузд. Не можна аплодувати вигаданій жінці, яка кидає власних дітей, як кидають фантик. Це вже нелюдяність, це зведення ідеалу абсолютно безвідповідального індивіда, який носиться з собою, як із писаною торбою. Страшні мірила, які сучасний читач прикладає до героїні. Материнство, відповідальність, обов’язок, милосердя, довіра і надія зовсім не є головними. З сучасного світу йде здатність бачити і розуміти інших не як тло власного життя, а як тих, хто важливіший або хоча б не менш важливий, ніж ти.
На завершення хочеться дещо розширити тему нашої розмови і зачепити не лише жінок, а й родини в цілому, людини в родині.
Еней Вергілія покидав Трою у вогні, тримаючи за руку сина і несучи на плечах старого немічного батька. Саме він цілком людина, втілення тієї єдиної і тому, здавалося б, неважкої любові й відповідальності, втрачаючи яку, ми стаємо без перебільшення гіршими за тварин.
Нам здається, що проблема батьків і дітей, іншими словами, нерозуміння, протистояння, конфлікти, в кращому разі, мирне відокремлене існування — це норма, інакше не буває і бути не може. І, очевидно, тому я почала звертати увагу на ситуації, коли цієї проблеми не існує.
В романі Достоєвського «Ідіот» Єлизавета Прокопівна, яку геніально зіграла в екранізації роману Інна Чурикова, живе в оточенні своїх доньок — дівчат на виданні, і якось навіть на думку не спадає, що її доньки чемно чекають можливості лишитися без неї. Її думки, її судження нікому не здаються «несучасними», існує лише сімейно-дружнє коло, і річ не лише в етикеті, а в щирому інтересі одне до одного.
В «Дворянському гнізді» Тургенєва закоханий у Лізу Лаврецький не із ввічливості, а з сердечного бажання заходить поговорити з сімдесятилітньою Марфою Тимофіївною і запрошує до себе для довгого задушевного спілкування старого німця-вчителя музики в домі Калітіних.
Наташа Ростова вийшла з відчаю, з власної глибокої печалі за померлим князем Андрієм, доглядаючи матір, всіма силами душі переключившись з себе на неї.
Я можу знайти силу-силенну цитат із літератури аж до діккенсової зворушливо смішної глухенької бабусі, яка найнеобхіднішим чином вплітається в різдвяну ідилію і згадує свою молодість напередодні весілля онуки. А можу звернутися до життєвих прикладів. Двадцятип’ятилітній Пушкін під час заслання в Михайлівське бував у сусідів Осипових-Вульф і приятелював не лише з молоддю цього дому, але й із їхньою матір’ю.
Проблема батьків і дітей зовсім необов’язкова, і виникає вона в тих випадках, коли ламаються традиції, змінюється устрій життя, життєві пріоритети. В «Батьках і дітях» Тургенєва з’являється «нігіліст» Базаров, який заперечує цінності батьків, звідси і йде конфлікт. Так само може виникнути протистояння між братами і сестрами, співробітниками, товаришами.
Ми звикли до конфлікту батьків і дітей, тому що наше життя і в оглядовому, і в історичному минулому весь час розламується взаємовиключними пріоритетами. Сьогодні підміна ідеї служіння респектабельною «самореалізацією» або пошуками «драйву» в молодіжній субкультурі небачено посилює конфлікт поколінь, а тургенєвську дівчину і багатодітну турботливу матір робить білими воронами.
На щастя, печальні тенденції нашого життя, по-перше, не всеохоплюючі, а по-друге, не владні порушити нашу свободу. «Кожен вибирає для себе&raqu
