Михайло Булгаков, син викладача Духовної академії міста Києва, якому батьки прагнули прищепити християнське мислення, в дев’ятнадцять років у запеклих суперечках з батьками засвідчив своє безвір’я. Пізніше, переживши Першу світову війну, революцію, громадянську війну, він здобув віру, хочеться сказати, разом із літературним даром, бо про віру його свідчить перший його роман «Біла гвардія», який з’явився з-під пера тридцятитрьохлітнього письменника й побачив світ у 1927 році.
Головні герої роману – Турбіни: Олексій, двадцятивосьмирічний лікар, який недавно повернувся з першої світової війни, двадцятичотирьохлітня Олена, сімнадцятирічний Миколка та люди їм близькі. Всі вони живуть у трьох «світах» одночасно: у Місті 1918-1919 років, яке сповнене політичного безладу, стрілянини, смерті, але й не зводиться до цього безладу – у Місті таємничому, значущому та чудовому, яким його бачить поранений Олексій Турбін, що рятується від переслідувачів у лабіринті запорошених снігом садів: «прекрасними в морозі й тумані на горах», за якими «сиві пороги, і Херсонес, і далеке море».
Усередині Міста родину Турбіних оточує крихкий і затишний світ дому, який їх виростив, де «часто читали біля кахельної пічки, що пашить жаром, «Саардамського Тесляра», годинник грав гавот, і завжди в кінці грудня пахло хвоєю і різнокольоровий парафін горів на зелених гілках». Але хоча недоладний та зворушливий Ларіосик і каже про те, що за кремовими шторами «почуваєш себе відірваним від зовнішнього світу, який брудний і кривавий», це не так. Поранений і в тифу Турбін «став помирати вдень двадцять другого грудня». Блищить натерта до Різдва підлога у вітальні, пахне хвоєю, ноти забуті над відкритими клавішами – і все це, роздираючи душу, підкреслює біду.
Почати, мабуть, варто з того, як Булгаков описує різні політичні сили. Він не ідеалізує жодну з них. Ось біла гвардія, яку добре знає старший Турбін, яка бачиться йому у «віщому» сні: «Йдуть, ідуть мимо закривавлені тіні, біжать видіння, розкуйовджені дівочі коси, в’язниці, стрілянина, і мороз, і опівнічний хрест Володимира».
Правда в романі Михайла Булгакова, де «засікають шомполами до смерті людей» і жертвують собою, рятуючи інших, ідуть добровольцями помирати заради обов’язку кинуті «штабною сволотою» різні люди, об’єднані в одну білу гвардію.
Зовсім без симпатії описані союзники-німці, гетьман, який із ними тікає. Страшно сунеться на Місто Петлюра, який не бере полонених. І ні гетьман, ні Петлюра, ні більшовики – ніякі не визволителі народу. «Були тужливі чутки, що подолати гетьманську й німецьку напасть можуть тільки більшовики, але в більшовиків своя «напасть»: жиди й комісари. От голівонька гірка в українських мужиків! Нізвідки нема спасіння!»
Немає абсолютно бездоганної політичної сили, але в кривавому безладі всі персонажі роману поділяються на шкурників і на людей обов’язку. Негідно перечікувати, як Василь Лисович-Василиса, негідно пронозливо та з готовністю пристосовуватися, як Тальберг.
Чому й Олексій Турбін, і Миколка, і Мишлаєвський, і Карась, і Най-Турс, і Малишев ідуть добровольцями до білої армії у той майже безнадійний час, коли союзники-німці залишають Україну? «Ті, що тікають, помирати не будуть, хто ж буде помирати?» – постає у сні Олексія Турбіна питання. А наступного дня Олексій Турбін, записавшись до добровольчої армії, піде на соборний пункт, який виявиться в приміщенні гімназії, де він навчався. Він «біг плацом достатньо хворий та засмиканий, стискав браунінг у кишені, біг чорт знає куди й для чого. Мабуть, захищати те саме життя – майбутнє, через яке мучився над басейнами й тими проклятими пішоходами, з яких один іде зі станції «А», а інший назустріч йому зі станції «Б». Турбіни йдуть захищати затишний будинок за кремовими шторами, і Місто, «і каштани, і травень» від кривавого безладу. Най-Турс гине, рятуючи хлопчаків-юнкерів, котрих кинули помирати. Полковник Малишев, рятуючи від смерті розгромлених, палить списки добровольців у колишньому магазині мадам Анжу, коли кожна хвилина зволікання може коштувати йому життя. Юлія Рейсс, ризикуючи власним життям, виводить за собою від погоні та ховає в себе пораненого Олексія Турбіна. Врятований Най-Турсом Миколка в надто небезпечний час ходить містом, щоб дізнатися адресу рідних Най-Турса, прийти до них, знайти в переповненому морзі тіло Най-Турса, допомогти його поховати.
І важливіше за будь-яку політичну досвідченість, чи чинить людина по совісті, чи шкурничає ще й тому, що світ у романі Булгакова не сплющується, не зводиться до життя земного. Над героями роману – «важка синява, завіса Бога, яка облягає світ», і це не просто урочистий фінал роману. Господь чує молитви.
Безперечне чудо – повернення Господом до життя Олексія Турбіна молитвою Олени. Лікар сказав, що надії мало. «Всім добре відомо, й Олені також, що це означає, що надії взагалі ніякої немає і, значить, Турбін помирає. Після цього Олена пішла у спальню до брата й довго стояла, дивлячись йому в обличчя, і тут добре й сама зрозуміла, що значить – немає надії… Він лежав, виділяючи ще жар, але жар уже хиткий і нестійкий, який от-от спаде. І обличчя його вже почало пропускати якісь дивні воскові відтінки… Оленині ноги похололи, і стало їй туманно-тужливо в гнійному камфорному, ситному повітрі спальні. Але це швидко минуло».
«Олена, прикривши двері до їдальні, підійшла до тумбочки біля ліжка, взяла з неї сірники, залізла на стілець і запалила вогник у важкій ланцюговій лампаді, яка висіла перед старою іконою у важкій оправі. Коли вогник дозрів, затеплився, вінчик над смуглявим обличчям Богородиці став золотим, очі Її стали привітними. Голова, нахилена набік, дивилася на Олену… Олена злізла зі стільця, скинула з плечей хустку й опустилася на коліна. Вона зсунула край килима, звільнила собі площу глянцевого паркету й, мовчки, поклала перший земний поклон».
Молитва Олени займає півтори сторінки тексту. Відповідь Олена отримує, ще не піднявшись із колін. «Вогонь став дробитися, й один ланцюговий промінь протягнувся довго, довго до самих очей Олени. Тут божевільні її очі розгледіли, що губи на образі, який облямовувала золота хустка, розклеїлися, а очі стали такі небачені, що страх і п’янка радість розірвали їй серце, вона похилилася до долу й більше не підіймалася».
Безперечність чуда, а не збіг, Булгаков підтверджує реакцією лікаря, який перебуває біля помираючого: «Поголений лікар не зовсім певною рукою стиснув у щипок залишки м’яса, вколюючи в руку Турбіну голку маленького шприца. Маленькі краплини виступили в лікаря на лобі. Він був схвильований і вражений».
На питання «Чому вижив Турбін?», дуже вірогідно отримати відповідь: «Молитвою Олени» або «Турбін врятований любов’ю Олени».
У Булгакова написано, що Господь повертає до життя Турбіна у відповідь на молитву Олени. Варто звернути на це увагу, щоб тло сучасного життя не перекрутило сприйняття роману, щоб не підмінити чудо Боже якоюсь містикою добрих почуттів.
У молитві Олени є слова, які викликають здивування: «Всі ми в крові винні, але Ти не карай». Олена нікого не вбивала. Чому «ми»? Молитва Олени смиренна, вона не почуває себе праведницею, вона не підносить себе суддею над сучасниками та співвітчизниками, вона поділяє провину, нікому не докоряючи – і почута її молитва.
Одужання старшого Турбіна не єдине рятівниче втручання Господнє. Ось думки Миколки, якому, всупереч будь-якої вірогідності, вдалося доповзти під кулями з прострілюваного перехрестя до рятівного підворіття. «Дивовижно, страшно дивовижно, що не влучили. Справді чудо. Це ж чудо Господа Бога, – думав Миколка, підіймаючись, – ось так чудо. Щойно сам бачив чудо».
І є ще в «Білій гвардії» історія людини, яку легко загубити в переплетіннях сюжету, тим більше, що сама вона змінюється до невпізнання, і її появи на сторінках роману відірвані одна від одної. Спочатку це «якийсь п’яненький у пальті з козячим хутром», про якого «відомо небагато: по-перше, що він хворіє на сифіліс, по-друге, що він написав богоборницькі вірші, які його знайомець притокмив до одного московського збірника, і, по-третє, що він Русаков, син бібліотекаря».
«Чоловік із сифілісом плакав на своє козяче хутро під електричним ліхтарем Хрещатика», говорив декадентські дурниці про необхідність для людини «благородної червоточини» і очі його «були зовсім скляними».
Потім ми бачимо «власника козячого хутра», «сифілітика» у квартирі бібліотекаря, вночі на Подолі. Він стоїть біля дзеркала оголений по пояс, дивиться на свій сифілічний висип і «губи в нього стрибають, як у дитини», тому що йому двадцять чотири роки, а попереду в нього «різні зіниці, ноги, що гнуться, потім безумні ідіотські промови, а потім він гнилий мокрий труп». Він розкриває футуристичний збірник, у якому його власні вірші, модні, дурні, кощунні. І в «непереборному стражданні» він опускається на коліна й кається, і молиться: «Господи, прости мені, що я написав ці огидні слова… Я вірю в Тебе! Вірю душею, тілом, кожною ниткою мозку. Вірю й звертаюся тільки до Тебе, тому що ніде на світі немає нікого, хто би міг мені допомогти. У мене немає надії ні на кого, крім як на Тебе. Прости мені, що я вирішив, нібито Тебе немає: якби Тебе не було, я був би зараз жалюгідним паршивим собакою без надії. Але я чоловік і сильний тільки тому, що Ти існуєш, і будь-якої хвилини я можу звернутися до Тебе з благанням про допомогу. І я вірю, що Ти почуєш мої благання, пробачиш мені й вилікуєш. Вилікуй мене, о Господи, забудь ту гидоту, яку я написав під час нападу безумства, п’яний, під кокаїном. Не дай мені згнити, і я клянуся, що знову стану людиною. Зміцни мої сили, звільни мене від кокаїну, звільни від слабкості духу…»
Те, що це справжнє покаяння, а не спалах змінного настрою зляканої людини Булгаков підкреслює, зазначаючи тривалість молитви: «Свіча напливала, в кімнаті холоднішало, під ранок шкіра хворого вкрилася дрібними пухирчиками, а на душі у хворого стало значно легше».
А потім ми, читачі, довго будемо зайняті життєвими колізіями, загрозою смертною та порятунком головних героїв. Ми ледве впізнаємо у хворому, який прийшов до вже здорового лікаря Олексія Турбіна, саме того знайомця нашого за тим, що він «у передпокої зняв пальто з козячим хутром». Із його відповідей на запитання Турбіна ми дізнаємося, що він не збирався лікуватися, маючи намір «терпляче знести випробування, яке було послане за страшний гріх», що направив його до лікаря отець Олександр, настоятель церкви Миколи Доброго, який не схвалив його нерозумного поривання, що сповідь і бесіда зі священиком, якого хворий називає святим стареньким, принесла йому душевне полегшення. Ця історія правдоподібна й зрозуміла для будь-якої людини, яка знає православ’я.
А у фіналі роману в квартирі бібліотекаря, у вузенькій кімнаті сидить біля лампи «блакитноокий Русаков» і читає Об’явлення Іоанна Богослова. «У міру того як він читав дивовижну книгу, його розум ставав наче сяючий меч, який заглиблюється в темряву. Хвороби й страждання здавалися йому неважливими, несуттєвими. Недуга відпала, як короста із забутої в лісі відсохлої гілки. Він бачив синю, бездонну млу віків, коридор тисячоліть. І страху не відчував, а мудру покору й благоговіння. Мир приходив до душі, і в мирі він дійшов до слів: «… сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смерті. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося!» (Об’яв. 21:4).
Уже не «власник козячого хутра» й не «сифілітик», а «блакитноокий Русаков» перед нами. Про милосердя Господнє, про преображення людини, про чудо покаяння – ще одне чудо розказав Булгаков. Об’явлення Іоанна Богослова, яке читає блакитноокий Русаков, робить значимими і важливими й Олену з її тривожними снами, і маленького Петьку у флігелі зі снами легкими й радісними. Об’явлення Іоанна Богослова налаштовує нас на те, щоб підняти очі до неба в найостанніших рядках роману.
«Остання ніч розквітла. У другій половині її вся важка синява, завіса Бога, яка оточує світ, вкрилася зірками. Схоже було, що в незмірній висоті за цією синьою завісою біля царських врат служили всенощну. У вівтарі засвітлювали вогники, і вони проступали на завісі цілими хрестами, кущами й квадратами. Над Дніпром з грішної і закривавленої і сніжної землі підіймався в чорну похмуру височінь опівнічний хрест Володимира. Здалеку здавалося, що поперечна перекладина зникла – злилася з вертикаллю, і від цього хрест перетворився на загрозливий гострий меч.
Але він не страшний. Усе мине. Страждання, муки, кров, голод і мор. Меч зникне, а ось зірки залишаться, коли й тіні наших тіл і діл не залишиться на землі. Немає жодної людини, яка б цього не знала. Так чому ж ми не хочемо звернути свій погляд на них? Чому?»
