Біла Справа: схід

Говорити про східний, волзько-сибірський, фронт Громадянської війни 1918-22 років навряд чи варто з точки зору воєнних стратегій. Море несподіванок, що буквально падали на звиклих до крові людей, укупі з їхніми власними ненормальними озвірілими діями — усе це важко розкласти по полицях у сучасній гуманістичній свідомості. Про ці події не скласти навіть приблизну строкату інформаційну мозаїку, яку неважко сформувати з базової історії Громадянської війни в донсько-кубансько-українських степах.


Середня Волга, Урал, Сибір — це хоч і Росія, але зі своїми особливостями. Уся ця колишня фіно-угорська, місцями тюркська територія не та Європа, до якої ми звикли (а за Уралом це й фактично вже Азія). Починаючи з Волги, і на схід від неї, життя рухається помітно інакше, ірраціональніше, розбиваючи наші східноєвропейські стереотипи. І Громадянська війна — тому приклад.

Ось травень 1918-го. Радянська влада вже більше як півроку формально керує всією волго-урало-сибірською територією. Реальний спротив у листопаді 1917-го чинило лише оренбурзьке козацтво — але червоні війська Блюхера виявилися сильнішими і там.

При цьому весною 1918-го есери ненавидять більшовиків уже не менше, ніж вони раніше ненавиділи царську владу. Есери утворюють підпільні уряди і навіть формують таємні війська. Тим не менше, поки що есери «начебто теж управляють» і «начебто разом з більшовиками». А населення невдоволене і тими, й іншими та щиро бажає відсутності всякої влади.

Зброї маса. Невикористовуваного золота маса — золотий запас імперії зберігався в Казані. Але війни немає. Справжнього миру, втім, теж немає. На Дону й Кубані вже півроку воює Добровольча армія, у Середній Азії, у Помор’ї ведеться боротьба. А на сході — довге тягуче затишшя перед бурею.

І коли ж там «вибухнуло»? Коли в масу дивних терплячих волго-урало-сибірських людей устромили тоненький стрижень із європейців. На непризвичаєну людину ця деталь справляє враження неприродної фантазії поганого письменника.

Якісь чехи і словаки, держави яких ще на карті не було (а була Австро-Угорщина), були покликані воювати проти Росії. Але добровільно цьому ворогові здалися і почали воювати на його боці (!). Після революції вони виявилися добре озброєним сорокатисячним корпусом (!), що вважався частиною французької армії (!). Корпус цей весною 1918-го їхав на поїздах через усю цілком більшовицьку Росію до Владивостока (!). Звідти чехи мали пливти в Європу (!) воювати з Німеччиною (!), хоча з останньою більшовики щойно уклали мирний договір (!).

При цьому чехи і словаки у нетрях чужої країни випадково розтяглися на залізниці від волзької Самари до Владивостока. Звична справа — один вагон тут, інший за п’ять тисяч кілометрів, останні посередині: що там, всього півглобуса. І ось за логічної спроби роззброєння з боку більшовиків ця купка розкиданих по тайзі солдатів Швейків просто взяла і з легкістю захопила ВСЮ КРАЇНУ, усі згадані п’ять тисяч кілометрів від Волги до Східного Сибіру. Після чого замість евакуації до Європи вони продовжували там перебувати ще півтора року.

Захопили чехословаки, звісно, переважно міста вздовж Транссибірської залізниці. Але більшого для захоплення Сибіру тоді й не вимагалося. Після цього, літом-восени 1918-го року вся величезна територія вже «посипалася» й сама. Есери нарешті повстали проти більшовиків; козаки потроху теж розвоювалися; селяни повстали проти всіх. І навіть любі соціалістам робітники, наприклад, в Іжевську, однаково намагались розбити і більшовиків, і есерів. З’явилися есерівські уряди в Самарі, потім усі різнорідні сили зібралися на загальний з’їзд в Уфі.

Почався набір тутешніх «білих» добровольців до армії — яка в перші ж дні свого існування (червень 1918-го) під керівництвом талановитого Володимира Каппеля била червоних у волго-уральському регіоні. Червона влада втрачала «кілометри» сотнями на тиждень; жертвою цієї поспішної втечі більшовиків з Уралу стала сім’я святих царствених страстотерпців і ще цілий ряд новомучеників. Нарешті, узявши Казань, білі одержали незліченні багатства як військового, так і матеріального характеру. Утім, все це лише мала часточка в океані тодішнього тамтешнього хаосу...

А тепер вернімося до чехів і словаків. Чому ці dei ex machina, що впали на величезні простори невідомо звідки, посіяні тонкою «доріжкою» в зовсім невеликій кількості посеред стократно більшого числа місцевих озброєних людей, так глибоко переорали політичний ландшафт від Волги до Амура? Чи були серед них стратеги, генії війни, значні імена, чи були вони просто надсміливі «варяги», яких варто сюди покликати заради порядку? Швидше, ні. І хоча такого офіцера Чехословацького корпусу, як майбутній президент Чехословаччини Людвіг Свобода, не змалюєш як «незначне ім’я» — але ж тоді він був лише двадцятитрирічним комбатом і важливих власних рішень не приймав.

Розгадка, мабуть, така: чехословаки вчинили прагматично й раціонально. Вловили найвигідніше за їхніх можливостей рішення — і, користуючись найпростішим військовим досвідом, втілили його. Вони вчинили по-європейськи — але зробили це там, де ніхто не очікував дій по-європейськи. І це дало неймовірний результат.

До речі, на Південному фронті були також дії по-європейськи — і їх досі не можуть пробачити Європі численні фанати Білої Справи. Англійці та французи при наближенні величезних сил червоних отримали наказ залишити Одесу, Севастополь та інші порти — й одразу ж зникли звідти. Це було прагматично, зберегло тисячі життів європейських військових. Але цей стиль «місія невиконувана» сприймається нами як стиль зовсім неросійський — тим більше, не волго-урало-сибірський.

Гонитва, гонитва, гонитва в гарячій крові

Уся подальша, після літа 1918 року, історія Східного фронту є історією відступу. Сильнішим за білих генералів тут виявився і молодий червоний комдив Василь Чапаєв, і ще молодший командарм Тухачевський та інші їхні колеги.

Власне, вже місце вересневої Державної наради 1918 року — Уфа — означало, що Волга білими втрачена. Місяць по тому обрана в Уфі Директорія опинилася в Омську — що означало вже втрату Уралу. Ще через місяць, у листопаді 1918-го, замість Директорії сформувалася влада верховного правителя адмірала Олександра Колчака (до речі, церемонія його присяги, всупереч фільму «Адмірал» («Адмиралъ»), відбувалася в омському Успенському соборі, а не на вулиці), з яким і пов’язана вся історія Східного фронту 1919 року.

При цьому весь час боротьби на Сході величезну кількість білих політиків та військових (тих, хто не походив з уральців і сибіряків) вабило «до Москви» — військові та життєві плани надто міцно пов’язувалися з наступом у московському напрямку. Якщо аналогічне прагнення командира білого Південного фронту Денікіна ще можна якось обґрунтувати стратегічно — то набагато важче зрозуміти магнетичні чари першопрестольної, що полонили білих полководців, яких тіснили з Волги. Цей «символізм Москви» та ідея «єдиної і неподільної Росії», що стояла за цим символом, змушували білих на Сході іноді втрачати час, діяти всупереч здоровому глузду — жертвувати малими можливостями (у вигляді сепаратистського відділення своєї білої території від червоної Росії) заради ідеї перемогти всюди. Але ж населення від Казані до Москви не збиралося масово підтримувати білих, наступ на Москву став би «сусанінським» варіантом для Східного фронту — що було цілком очевидним для самих білогвардійців.

Як наслідок, східнофронтівці не розгледіли, що їхньою «Москвою» якраз є здобута ними Казань, де є все для багаторічної оборони і забезпечення життєдіяльності величезних територій. Їм би тут зупинитися, зібрати тут усе в кулак, зробити кордон, відкидати всі хвилі червоних наступів одну за іншою, про Москву ж і забути. Але ні, білим потрібна була Росія вся, неподільна. І тому утримати окремо взяту волзьку столицю вони не надто й постаралися. Потім білі не зачепились і за уральські заводи, які цікавили їх з точки зору боєприпасів, а не державотворення. Аналогічно й у іншому.

Навіть якщо говорити лише про військові стратегії — влітку 1918-го східнофронтівці прогледіли унікальну можливість об’єднання із силами Денікіна. Варто було незначним підрозділам піти до Царицина (Волгограда) і допомогти донським козакам узяти його (водночас відволікаючи червоні війська від Казані) — як шальки терезів захиталися б досить відчутно. У цьому випадку до Москви теж, звісно, не дійшли б. Але окрему Донсько-Урало-Сибірську державу обидві половини білих сил могли б і відстояти.

Усе ж головною причиною поразки білого Східного фронту та інших волго-урало-сибірських антибільшовицьких сил — як і на Південному фронті — було дивне недбання про нормальну життєдіяльність втомлених від війни людей на зайнятих територіях. Недбання й про мирну економіку, і про культуру. Перші літні перемоги давали можливість широкого «запуску» господарства від Волги до Сибіру: тут були заводи, сюди з’їхалися мільйонери, можна було вирішити селянське питання, терміново слід було підтримати освіту й науку — але нічого подібного зроблено не було. А вже масові розстріли білими селян і міщан, які не хотіли мобілізовуватися, підірвали й ту мінімальну довіру, що була до нової влади.

Нарешті, на захоплений золотий запас можна було купити за кордоном хліба, посівного зерна, станків, будматеріалів, речей — усього. І не на один рік вистачило б. Люди потяглися б за білою владою впевненими мільйонними рядами. Але ні правитель Микола Авксентьєв (вересень-листопад 1918-го), ні Олександр Колчак (листопад 1918-го — січень 1920-го) не вважали для себе можливим розпорядитися золотим запасом імперії (за винятком закупівлі зброї).

Багато хто вважає це подвигом честі й відповідальності. Але чи так це?

Олександр Васильович

Голова білого Східного фронту сорокачотирирічний Олександр Колчак був Особистістю. В епоху занепаду імперії — на тлі особистих якостей його соратників і супротивників — цей античний, «плутархівський» рівень людини був особливо помітний. Та й зараз героїзм без жодних хитрощів і водночас освіченість без млявості й депресивності — бадьорий розум і сильна воля в одній людині — залишаються украй рідкісним поєднанням.

У 1900-х роках молодий капітан Колчак здійснив багатолітній науковий подвиг як океанограф і гляціолог російських полярних морів, звівши отримані експедиційні дані в монографії та статті. У проміжках «між Північчю» він устиг: вдало повоювати на морі з японцями (розставляючи мінні загорожі), але все ж потім відсидіти не один місяць у японському полоні; організувати Морський генштаб, скласти суднобудівну стратегію імперії, пробити у влади виділення значних коштів на будівництво новітніх величезних кораблів; спроектувати берегові батареї та місця мінних загороджень у Балтійському морі на випадок війни; нарешті, взяти участь у проектуванні самих кораблів.

На початку Першої світової війни капітан Колчак, як відомо всім глядачам фільму «Адмірал» («Адмиралъ»), успішно розставляв мінні загородження на Балтиці. А з літа 1916-го він, уже віце-адмірал, протягом року очолював Чорноморський флот. І навіть радянський письменник (з чорноморських мічманів) Олександр Малишкін у чудовому автобіографічному романі «Севастополь», який був написаний у сталінські часи, згадує про комфлота Колчака із симпатією.

Після лютневої революції 1917 року Колчак опиняється у відставці та виїжджає до США. Але вже через рік він з’являється в охопленому повстанням і війною Сибіру, стає військовим міністром сформованого в Уфі уряду. А два місяці по тому його висувають і у верховні «білі» правителі.

На жаль, доведеться визнати, що такий цікавий і перспективний флотоводець і вчений виявився не дуже вмілим адміністратором-менеджером. А головне, на посаді верховного правителя він не відзначався вмінням підбирати собі правлячу команду (і як тут не згадати святого царственого страстотерпця Миколу ІІ, більшість рішень котрого в політиці й кадрових призначеннях навіть найлояльніші до нього історики не вважають вдалими). Уже прихід до влади Колчака в листопаді 1918-го супроводжувався висланням за кордон верхівки попереднього уряду, в якому ще були професійні економісти (Зензінов) і сибірські управлінці з менеджерською хваткою (Роговський).

У власному ж уряді Колчака літній прем’єр-міністр Вологодський більше досягав успіхів як спікер-парламентарій — господарювати і реформувати господарство він, очевидно, не вмів. А молодий Віктор Пепеляєв, який замінив його, був на своєму місці лише як любий учень доброго викладача історії Сибіру. Від економіки залишилися катастрофічно далекими не лише верховний правитель і обидва його прем’єри, але й усі підлеглі йому міністри.

Навіть у фільмі «Адмірал» («Адмиралъ») наївний добряга Пепеляєв-старший, який загинув разом із Колчаком, зовсім не мав вигляду реального голови виконавчої влади, який міг би господарювати — керуючи потоками, вводячи в дію реформи, будуючи на руїнах удень і вночі.

Звісно, нам зараз усе це легко говорити. А в тих надривних безглуздо-м’ясорубочних умовах розгубився б, мабуть, і автор цих рядків. Однак не розгубився того ж 1918 року в Києві гетьман Скоропадський — а запропонував і почав здійснювати глибоку державотворчу програму: зрушили з місця економічні реформи, вищі заклади відкрили навчальний рік, сформувалася українська Академія наук (перераховувати можна ще довго). Правда, Скоропадський, на відміну від Колчака і Денікіна, мав «тепличні умови» — під захистом німецької армії. Але для порівняння зауважимо, що отаман Краснов під тими ж німцями такої економічної і культурної програми в Ростові й Новочеркаську не запропонував (хоча до війни літератором-інтелігентом був Краснов, а не Скоропадський).

Не розгубився, уже без військового захисту німців, і кримський Соломон Крим, який зумів за півроку правління зробити чимало корисного, і це під постійним дамокловим мечем захоплення будь-якою зі сторін. Не розгубилися зовсім новенькі уряди Литви, Латвії, Естонії попри загрозу вторгнення червоних (а у випадку Литви — і поляків), що відбирало в них надзвичайно багато сил. Нарешті, у тому ж Криму 1920 року в тих самих білих за Врангеля успішно державотворчо працював його уряд — хоча військова загроза швидкого захоплення півострова червоними була, як-то кажуть, сто проти одного.

Таким чином, у хаосі були різні шляхи. Але найочевиднішим із них — забезпечити працю із заробітком і культурний розвиток захопленої землі — мало хто і мало де пішов. На Східному фронті Громадянської війни цим шляхом не пішов ніхто, крім червоних.

Три помилки

У фільмі «Адмірал» («Адмиралъ») — за всіх його «ляпів» — є три характерні епізоди, що вказують на головні помилки Білої Справи на Сході.

По-перше, знаменита «психологічна атака» беззбройних каппелівців проти станкових кулеметів. Втім, це лише «білогвардійський» римейк такої ж атаки того ж генерала в ранньорадянському фільмі «Чапаєв». Правда, у бестселері 1934 року каппелівці чомусь ішли у формі марківців під прапором корнілівців — а дивізія Чапаєва з загонами Каппеля в реальності не перетиналася.

З точки зору європейця — не росіянина і не уральця-сибіряка — сам факт атаки без боєприпасів (не важливо, реальної чи вигаданої) уже трохи натякає на недоробки начальства відносно промисловості або зовнішньої торгівлі. Але припустимо — раз на сто років на фронті всяке буває й у надзабезпечених арміях. А ось вкладені перед атакою у вуста Каппеля хвацькі слова «Патронів немає — та хай їм грець!» виявляють уже не випадковість епізоду, а деякі особливі російсько-сибірські підходи, з якими ця війна білими гралася і програлася.

А другим «лакмусовим» епізодом (знову-таки, байдуже, чи було таке в дійсності: надто вже закономірний учинок) є висадка Колчаком при евакуації з Омську промисловців і купців, які заплатили за вагон, — на користь тяжкопоранених. Сентиментальні глядачі захоплюються: молодець, Олександр Васильович! Не довелося навіть і просити про поранених Ганні Василівні (втім, у реальності Ганна Тимірьова сестрою милосердя в Омську не працювала).

Але тут слід сказати жорстокі слова: на війні людина не лише може вбивати ворогів — вона ще й покликана іноді вибирати, кого зі своїх врятувати потрібніше, якщо не можна врятувати всіх. І рятують у такій ситуації життя того, від кого залежить доля більшої кількості людей. Можливо, це теж прозвучить надто по-європейськи, не по-російськи. Але для правителя, який відповідає за багатомільйонне населення, має бути зрозумілим, що евакуйовані промисловці й купці можуть дати те, що полегшить життя десятків тисяч, сотень тисяч людей. І це не тільки гроші — але й досвід, зв’язки, ці люди можуть і вміють створити тисячі робочих місць у відвойованих регіонах. А вагон без них дасть порятунок максимум п’ятдесятьом пораненим. Замість яких червоні неодмінно розстріляють у повному складі тих самих неевакуйованих промисловців і купців.

Нарешті, третій момент фільму «Адмірал» («Адмиралъ») не найближчий до правди історичної, але цілком близький до правди життя. Офіцери, відпущені Колчаком, усі як один покидають його. А командир чехословаків, французький генерал Моріс Жанен, потім видає Колчака і його прем’єра Пепеляєва іркутській есерівській владі, Політцентру, яка пізніше передасть і свою владу, і заарештованих білих правителів (на неминучу їхню смерть) більшовикам. При цьому Колчак у фільмі довго і впевнено несеться Транссибом у цю пастку — і зрозуміло, що він її передбачає, але від неї не відвертається.

Насправді це було не зовсім так. Але в цілому прописаний сценаристом і режисером вузол емоцій, волі, вчинків — цілком «білогвардійський», цілком східнофронтовий. І тут уже коментарі зайві. Не лише по відношенню до згаданих офіцерів — але й по відношенню до самої трагічної фігури верховного правителя Олександра Колчака і всіх його армій.

Опублiковано: № 5 (53) Дата публiкацiї на сайтi: 10 October 2011

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: