«Я сумніваюся, що без нього зберіг би віру», — писав про Паскаля Франсуа Моріак, і навряд чи він самотній у цьому своєму зізнанні. Блискучий учений, чиї відкриття у сфері точних наук багато в чому випереджали його час, Паскаль виявився не менш блискучим апологетом християнства. Він був одним із перших людей своєї епохи, хто відчув обмеженість раціонального способу пізнання світу, і заговорив про «докази серця», яке одне лише здатне відчувати Бога.
Хоча Паскаль був хрещений у дитинстві й ріс у віруючій сім’ї, справжню віру він знайшов у 31 рік, коли одного разу пережив, за його словами, певне «осяяння згори». Цей досвід особистої зустрічі з Христом змусив його покинути наукові експерименти й звернутися до пошуків вищого сенсу людського буття. «Куди не гляну, бачу звідусіль самі нескінченності, які замикають мене, ніби атом і ніби тінь, і це триває одну незворотну мить... Людина для себе самої — найзагадковіше поняття у світі», — як схожі ці терзання французького мислителя з лейтмотивом «Філософських безодень» преподобного Іустина (Поповича), які близькі вони кожній мислячій людині... Можливо, саме завдяки цій суголосності Паскалеві «Думки» ось уже більше трьох століть не втрачають своєї актуальності, надихаючи читачів на пошуки Істини.
Блез Паскаль (1623–1662) — французький релігійний філософ, письменник, математик і фізик. Один із засновників математичного аналізу, теорії ймовірності і проективної геометрії, автор «Листів до провінціала», які свого часу викликали чималий скандал, оскільки викривали лицемірну казуїстику єзуїтів. Основна філософська праця Паскаля — це посмертно видані «Думки», начерки до незавершеної книги «Апологія християнської релігії». Антропологія Паскаля багато в чому передчуває розуміння християнства у С. К’єркегора та Ф. М. Достоєвського.
1. Ті, хто пізнають Бога, не пізнаючи своєї мізерності, славлять не Бога, а самих себе. Велич людини тим і велика, що людина знає себе мізерною. Дерево себе мізерним не знає.
2. Як так виходить, що кульгава людина не дратує нас, а кульгавий розум — дратує? З тієї причини, що кульгавий визнає, що ми йдемо рівно, а кульгавий розумом каже, що це ми кульгаємо. Інакше він будив би в нас жалість, а не гнів.
3. Ми долаємо перешкоди, щоб віднайти спокій, але, ледь упоравшись із ними, починаємо обтяжуватися цим самим спокоєм, бо відразу потрапляємо під владу думок про біди, які вже сталися або мають статися. І навіть якби ми були захищені від будь-яких лих, болісна нудьга, що споконвіку коріниться в нашому серці, проб’ється назовні й наситить отрутою наш розум. Людина така нещасна, що нудьгує навіть без жодної причини для нудьги, через сам стан її темпераменту, і водночас така марнотна, що навіть маючи тисячу істотних причин для нудьги, вона знатна розважитися такою дрібницею, як гра у більярд або м’яч.
4. Усе нещастя людей лише від того, що вони не вміють спокійно сидіти у своїй кімнаті.
5. Коли всі предмети рівномірно рухаються в одному напрямку, нам здається, що вони нерухомі, наприклад, коли ми перебуваємо на борту корабля. Коли всі спрямовуються до нечестивої цілі, ніхто цього не помічає. І лише якщо хтось зупиняється, уподібнившись до нерухомої точки, то в нас відкриваються очі на одержимий біг усіх інших.
6. Уява вміє так перебільшити будь-яку дрібницю і надати їй такої важливості, що ця дрібниця заповнює нам душу; з іншого боку, вона у своїй безсоромній зухвалості зменшує до власних розмірів справді велике — наприклад, образ Бога.
7. Про моральні якості людини треба судити не за окремими її зусиллями, а за повсякденним життям.
8. Нехай людина знає справжню ціну собі. Нехай любить себе, бо ж у ній закладена здатність до добра, але нехай не проймається любов’ю до притаманної їй мізерності. Нехай вона зневажає себе за те, що ця здатність дармується нею, але не зневажає на цій підставі притаманну їй здатність до добра. Нехай ненавидить себе і нехай любить: вона здатна пізнати істину й стати щасливою; але її знання завжди хиткі, завжди неповні.
9. Поза всіляким сумнівом, людина створена для того, щоб думати: це і її головне достоїнство, і головна справа всього життя, а головний обов’язок — думати, як їй належить. Що стосується порядку, то починати слід із роздумів про себе самого, про свого Творця і про свій кінець. А про що думають люди? Зовсім не про ці матерії, а про те, як би потанцювати, побрязкати на лютні, заспівати пісеньку, вигадати віршика, пограти в кільце тощо, повоювати, добитися королівського престолу, ні на хвилину не задумуючись над тим, що ж це значить — бути королем, бути людиною.
10. Людина — всього лише очеретина, найслабкіше з творінь природи, але вона — очеретина мисляча. Щоб її знищити, зовсім не треба, щоб повстав на неї увесь Всесвіт: досить подуву вітру, краплі води. Але нехай би навіть знищив її Всесвіт — людина все одно вище за свого губителя, бо усвідомлює, що прощається з життям і що вона слабкіша за Всесвіт, а він нічого не усвідомлює. Таким чином, уся наша гідність — у здатності мислити. Лише думка підносить нас, а зовсім не простір і час, в яких ми — ніщо. Постараємося ж мислити благопристойно, в цьому — основа моральності.
Наша гідність — не в оволодінні простором, а в умінні розсудливо мислити. Я нічого не здобуваю, скільки б не здобував земель: з допомогою простору Всесвіт охоплює і поглинає мене як певну точку; з допомогою думки я охоплюю весь Всесвіт.
Використано уривки з книги «Думки».
