З отцем Андрієм вдається за годину обговорити стільки, скільки не прочитаєш і за місяць. Мовби промінь ліхтарика з темряви, увага вихоплює з безодні «невідомого і цікавого» світлі плями готових відповідей та відкриттів. А бажання обкластися книгами тільки посилюється...

Отець Андрій, призначення у житті є в кожної людини чи це доля обраних — талановитих і геніальних?

Я думаю, що у Бога обителей багато і доль, задумів Бога для різних людей теж досить. Питання в тому, як відповідати цьому Божому задуму про тебе, як його дізнатися. До речі, я погоджуюся з Екзюпері, котрий казав, що своє покликання знайдеш дуже легко: не ти його обиратимеш.

Чи є критичний вік, до якого необхідно зрозуміти своє призначення?

Будь-який вік — критичний. Якщо йдеться про ходіння до церкви, то чим пізніше людина туди приходить, тим більше вона обкрадає саму себе. Я не маю на увазі вищий духовний смисл — розбійник міг покаятись у передсмертну хвилину і наслідувати Царство Боже. Я кажу про те, що віра може дати людині тут, на землі. Бо своє переживання віри у дитини, своє — у підлітка, своє — у юнака, своє — у дорослого, своє — у старої людини. І чим пізніше людина входить у цей світ, тим біднішою є емоційна палітра її переживання власної віри. І тим менше в ній буде радості.

Чи відповідають діти за гріхи батьків? Чи ризикує син алкоголіка повторити шлях батька?

У Писанні сказано: Вже не будуть казати: «батьки їли кислий виноград, а у дітей на зубах оскома», та кожен за свою власну провину помре (Єр. 31, 29–31) та син не понесе кари за батькову провину, а батько не понесе за провину синову (Єз. 18, 20). Побоювання тут цілковито природні, але не тому, що Бог буде мститися сину за гріхи батька, а тому, що, по-перше, батько-марнотратник не може заповісти синові те, що він промарнував, розтринькав, по-друге, є певна психологічна атмосфера в родині, є, мабуть, якісь фізіологічні труднощі, травмованість, спадковість... Якщо в долі такого хлопчика не вистачає благодаті й відповідно свободи, котру несе благодать із собою, тоді можуть почати діяти закони занепалої природи, у тому числі закони поганої спадковості. Так що ризик є.

Часто люди плутають поняття Промислу Божого з певним фатумом: так, мовляв, на роду написано...

Ні, Промисл Божий, на відміну від усіляких «фатумів», є зрячим. Він бачить людину, і він діє заради людини, а не просто використовує людину як інструмент.

Якщо Бог заздалегідь знає все, що з нами буде, якщо все передбачено, чи не означає це, що ми позбавлені свободи?

Ні, не позбавлені, тому що Бог знає, що я зроблю той чи інший вчинок як вільно обраний мною. Бог бачить — не передбачає, а бачить — для Нього немає теперішнього та майбутнього, Він всюдисущий не лише у просторі, але й у часі. Ви ж знаєте якийсь свій минулий учинок, та ж це не означає, що ваше знання про нього позбавило вас свободи в ту хвилину, позавчорашню... Це ж стосується не тільки того, що було позавчора, але і того, що буде післязавтра.

Зрозуміти це непросто. Навіть Іов, праведник, проклинав...

Іов чинив абсолютно справедливо і отримав схвалення від Господа за таку свою скандальну поведінку. Ця правильна поведінка сина Божого за благодаттю, котрий капризує і вимагає очної ставки з Батьком. Я до Бога мого хотів би мовити. Іов правий, що він не приймає «дешевих відмазок» своїх благочестивих друзів, котрі готові запропонувати йому розхожі формули катехізису. А йому не потрібний катехізис, йому потрібний Сам Бог, а не єлейні слівця. Так що Іов цілковито правий.

Найвірогідніше, Іов був євреєм, це все ж таки теж важливо. Є деякі риси, вони закладені в Біблії, а потім стали національними, навряд навпаки.

Є чудовий анекдот. В ательє до Рабіновича забігає чоловік і каже: «Рабіновичу, Ви чули, Месія прийшов на землю, Він іде до нашого міста, ходімо Його зустрічати!» Рабінович відгукується: «Так-так, зараз, хвилиночку», — і продовжує пришивати рукав до піджака. Через дві години чоловік знову забігає: «Послухайте, Рабіновичу, Месія вже в нашому місті, Він іде головною вулицею, ходімо Його зустрічати!» — «Так-так, хвилиночку», — каже Рабінович і продовжує пришивати до піджака комірець. Через годину чоловік знову забігає: «Слухайте, Рабіновичу, Месія на головній площі, Він послав за вами, Він чекає на вас!» — «Так, негайно йду», — відповідає Рабінович, дошиває ґудзик, вішає готовий піджак на плічка, одягається і неквапом іде на головну площу, підходить до Месії. Месія каже: «Послухайте, Рабіновичу, скільки можна вас чекати?» — «Гм, і Хто б казав?»

Так от, це правда, ця дуже цікава риса, почасти біблейська, потім стала і національною — якесь відчуття повноважень людини перед лицем Бога. Не просто готовність у поросі розсістися, а розуміння перед лицем Бога своєї значущості, самостійності. У книзі пророка Даниїла є зовсім схожі епізоди. Пророк, перебуваючи у полоні, у важких випробуваннях, у Вавилоні, у Персії, молиться Господу: «Господи, поможи, Господи, порятуй», — і через три тижні приходить до нього Архангел Михаїл допомогти. Абсолютно дивовижною є реакція. Ось наш мужичок, якби молився Богові та йому з’явився Архангел Михаїл через три тижні після його молитви, він би сказав щось таке: «Господи, за що мені така милість, я такий недостойний...» А Даниїл зовсім інакше каже: «Я молився три тижні тому, де ти був?» В інтонації — «я таксі годину тому замовляв, скільки вас можна чекати?»

За євангельською заповіддю, слід возлюбити ближнього, як самого себе. Що це за любов до самого себе?

Любов до себе некорислива, тобто я себе люблю ні за що. Люблю, в значенні піклуюся, шукаю для себе якогось блага, як я його розумію. Іноді, звісно, помиляюсь у визначенні того, що є благом для мене. Так само, вочевидь, мається на увазі, що й іншу людину треба любити просто за те, що вона людина, за те, що вона існує, а не за те, що в неї гарні очі.

А як Ви думаєте, має Бог почуття гумору?

Той, Хто створив жирафа, безсумнівно, має почуття гумору. Це для мене цілком очевидно. Бог жартує на перших же сторінках Біблії. Скажімо, коли говориться Адаму: ти став як один з нас, бо знаєш добро і зло. Єфрем Сірин вважає, що це жарт, тому що цю сцену потрібно уявити собі натуралістично: Адам стоїть в одежі зі звіриних шкур, ці шкури щойно на його очах знято з оббілованих тварин, він у цих кровоточивих шкурах стоїть — авжеж, звісно, став, «як один із нас», став богом... у звіриній шкурі, замість світлоносного вбрання попереднього. Навіть раніше перший біблійний жарт зустрічається,— коли люди побачили, що вони голі й засоромилися. Це теж насправді певна іронія, тому що у єврейській мові тут мається на увазі гра слів: «арум» — мудрий, «ерум» — голий. При консонантному письмі це пишеться однаково: «рм». Тут іронія біблійного автора: хотіли стати «арумім» — стали «ерумім», хотіли стати мудрими — стали оголеними.

Яке місце належить гумору в житті християн? Чи є припустимою іронія, чи можна жартувати один над одним?

І в церковному житті є місце для посмішки. Згадаймо хоча б відомі слова Патріарха Тихона, сказані ним із приводу комунальної аварії на Червоній площі, коли з прорваної каналізації залило яму мавзолею з останками Володимира Ілліча. Тоді святитель Тихон сказав: «По мощах і миро».

До речі, про звірині шкури... Згідно з теорією еволюції, людина не завжди була такою розумною і гарною, як нині. Невже непривабливі та звіроподібні австралопітеки і неандертальці створені за образом Божим?

Не заради згоди, а для розширення ерудиції скажу, що мені подобається думка Честертона з цього приводу. Розумієте, от якщо б Адам увійшов у сучасне місто, то, найвірогідніше, ми визнали б його за дикуна. Адам не мав потреби в культурі. Культура — це щось вторинне, це те, що після гріхопадіння, коли Каїн почав будувати міста, Тувал-Каїн — ковальські міхи винаходити і т.д. А там, де гріх ще не примножився, там не потрібна вся ця штучна ускладненість. Якщо ти розумієш мову тварин, то тобі не потрібні складні гарпуни, тенета, вудки і т.д. Так що дуже навіть можливо, що якраз відсутність культури — це ознака духовної людської досконалості. Культура — це щось вторинне, не потрібне на висотах духу. Не випадково сказано в Апокаліпсисі, що в небесному Єрусалимі храму не буде, там навіть Рубльовська Трійця не буде потрібною. Коли буде можливість бачити Бога віч-на-віч, нам не потрібні будуть ікони. Коли буде можливість розуміти від серця до серця — не потрібним буде Інтернет. Так що ускладнення культури і засобів комунікації не завжди означає, що це і є вдосконалення людини.

А зовнішній вигляд цих... неандертальців? Невже Господь за Своїм образом створив людину у такому вигляді?!

Чим поганий їхній вигляд? Давайте ще про негрів скажемо: Господи, невже Ти міг негрів створити?

Ну гаразд, Церква вчить, що смерть увійшла у світ через гріхопадіння. Як же тоді всі вимерлі види фауни — динозаври та інші, адже вони жили на землі до людини?

Я думаю, що тут просто доведеться поставити завдання вироблення правильної термінології. Коли ми говоримо про смерть тварин, чи не припускаємося надмірного антропоморфізму? Чи припустимо одним і тим же словом описувати смерть людини і тварини? З точки зору богослов’я, смерть — це розлучення душі та тіла. Вже звідси зрозуміло, що це слово в богословському смислі до тварин застосовуватися не може, тому що вони не мають безсмертної душі, й немає чому розлучатися. Окрім того, слід пам’ятати, що коли ми говоримо про смерть людини, ми говоримо про те, що це оброк гріха, це те, чого Бог не сотворив, це порушення Божого задуму. Питання: а хіба безсмертя тварин входило до Божого задуму? Так, безсмертя людини входило до Божого задуму, а безсмертя тварин? Якби Бог задумав тварин безсмертними, то Церква повинна була б ділитися з тваринами своїми благодатними дарами, зокрема, Причастям — ліками безсмертя. Хрестити довелось би кошенят, песиків чи тарганів, щоб убрати їх в одежу безсмертя. Ми цього не робимо, і тим самим засвідчуємо те, що безсмертя уготоване людині, воно не призначене для тварин. Смерть тварин не шокує Бога, тому що не є порушенням Його задуму. Так що смерть тварин не має богословського виміру.

Ви згадували книгу Апокаліпсис. А чому Церква не читає Апокаліпсис за богослужінням?

Особисто мені подобається ідея Льва Тихомирова про те, що Апокаліпсис — це стисла історія всієї Церкви,— від дня Вознесіння і до другого Пришестя. І послання семи Церквам, сім чаш, сім гласів сурмових — це опис семи епох в історії Церкви. У Тихомирова виходить дуже цікаве тлумачення. Церква не читає Апокаліпсис за богослужінням, тому що це дуже «смачна» книга. Дуже кортить її тут-таки перекласти на мову вчорашніх газет, побачити, що ось ці події справджуються конкретно на моїй парафії і в моєму селі. Легко люди травмуються цією книгою, спробами самозваного свого тлумачення, і тому було визнано, що краще людям не пропонувати таку важко перетравлювану страву на наших вечерях.

Як сучасна освічена людина повинна уявляти собі рай і пекло?

Людина з університетською освітою повинна шанувати біблійний текст і відрізняти педагогіку церковну від догматики біблійної. Є певні гносеологічні обмеження, що їх накладає Святе Письмо на наші спроби пофантазувати про наші межові стани. Є слова Христа про пекло: Йдіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, що дияволові та його посланцям приготований (Мф. 25, 41). Це дуже важливо. Пекло — не для людей. Пекло приготоване не для людини, а для бісів. Це означає, що коли людина там опиниться, то вона потрапить у простір абсолютно нелюдський, нелюдський насамперед у гносеологічному розумінні. Жах буде полягати у тому, що вона сама нічого не може пізнати, зрозуміти, поіменувати, змінити. Для людини, можливо, це найстрашніше — коли від неї нічого не залежить, коли вона не може усвідомити собі це за допомогою сковорідок, павуків у бані, цей весь антропоморфізм — усе надто по-нашому, по-людськи, це все полегшує наше завданняу і муки.

Що стосується раю, про це є зовсім уже зрозумілі слова: чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його. Раз не приходило на серце, тоді чого фантазувати? Уяви собі найбільшу радість у твоєму житті, помнож на безкінечність — і отримаєш слабеньке уявлення про те, що Господь тобі приготував.

А загалом я думаю, що християнин мусить спробувати пережити і пекло, і рай тут, на землі. Рай — як віднайдення відчуття Христа у серці своєму, а пекло — як втрату цього почуття, знебоженість, богозалишеність. На цю тему нехай вже наші університетські шукачі Бога почитають «Нудоту» Сартра та й інших французьких екзистенціалістів.

Житія деяких святих звучать дуже «фольклорно», наскільки буквально їх можна розуміти? Чи не дискредитує такий церковний фольклор саму Церкву в очах «освіченого» суспільства?

Ви знаєте, була в мене мрія років 15 тому: я хотів умовити Патріарха оголосити про тотальний мораторій на видання церковних книг. Видавати церковні книги в рік по чайній ложці, але мільйонними тиражами, причому книги якісні: Флоровського, Феофана Затворника... Щоб вони лежали в кожній лавці й щоб ніяких «митарств Феодори» і близько поруч не з’являлося. У нас був абсолютно унікальний шанс: пройшовши крізь чистилище Радянського Союзу, потім відродити нормальне Православ’я без цих фольклорних устриць, що налипли на днище нашого корабля. На жаль, це не було зроблено, і купа всяких напівофіційних і зовсім навіть не офіційних церковних видавництв кинулася заробляти копієчку — а «піпл хаває». Взагалі, чесно кажучи, на пальцях можна перелічити керівників церковних видавництв, котрі мають семінарську освіту. Більшість цим не обтяжена і вважає, що все, що «православненько», є насправді православним.

Існує чимало стереотипів поведінки та навколоцерковних вчень, котрі міцно вкорінилися і часто вважаються обов’язковими. Що робити, якщо багато з них здаються не просто неприпустимими, але навіть і неправославними?

Потрібно вміти йти проти течії. Можу на завершення навести вам таку цікаву думку, автор її Спіноза: «Ми повинні потурати думці натовпу настільки, щоб він не заважав нам робити те, що ми вважаємо за потрібне».