Брати Карамазови ― герої минулого?

Людина повчається життєвими прикладами, житейськими історіями. І тут зовсім незамінною є справжня хороша література, яка нам ці історії розповідає. Те, що написано Федором Михайловичем Достоєвським, є глибоким й багатозначним, як саме життя. І сьогодні ми починаємо розмову про безсмертний роман «Брати Карамазови» не для того, щоб шеренгою крокувати в літературознавці, а для того, щоб у трьох братах ― трьох характерах, долях упізнавати себе й ближнього, розуміти людей. Велика література дає можливість, не пліткуючи про сусідів, набиратися досвіду, ставати мудрішими, вчитися вирішувати складні життєві колізії та змирятися перед тим, що від нас не залежить.

Достоєвський відкриває нам запаморочливі глибини й безодні в людині, і в сьогочасному пластмасовому світі, який намагається розплющити людину до Барбі й Кена, повертатися до Достоєвського важливіше важливого.

Персонаж перший. Митя.

Є в російській мові слова, неможливі в мовах західноєвропейських. Молодецтво, наприклад. Слово це вміщує в себе величезні простори, безмежжя. Сміливим і хоробрим можна бути й в окопах. Молодецьким в окопі бути не можна. Молодецтво ― це хоробрість на просторі, без упину, з ризиком, без розрахунку. І відчайдушна людина ― це не просто та, яка не обмірковує свої вчинки, а та, у якої «душа розгорнулась», несамовита, хвацька, яка зневажає свого розважливого й розсудливого антипода.

Ось чому Митя Карамазов (двадцяти восьми років, один із трьох братів Карамазових) не соромиться того, що прогуляв за одну ніч півтори тисячі рублів, ще й перебільшує: стверджує, що три. А того, що половину з привласнених трьох нареченій не віддав, а приховав, щоб при нагоді її суперницю було на що відвезти ― ось цього соромиться дуже й не каже про це нікому. Це мовчання й брехня в довгому ланцюжку фатальних випадковостей приводить Митю до засудження на двадцять років каторги за вбивство батька, яке він не скоював.

А чому, власне, вкрасти й прогуляти можна, а розсудливо вкрасти не можна? Деякі з тих, хто арештовував Митю, зрозуміти цієї його градації не змогли. Добре було б, щоб не змогли й ми, тому що нічого доброго немає в тому, коли здорове поривання слов’янської душі до безсмертного й вічного дуже часто заміщується такою собі вибуховою (більшою чи меншою мірою) хвацькою ліричною тугою, яку, залежно від смаку, можна матеріалізувати за допомогою «безмірності у світі мір» Цвєтаєвої, або «Російського альбому» Грєбенщикова або за допомогою багатьох інших віршів та пісень, суть яких зводиться до одного: «И-эх, загу-загу-загулял мальчонка, да парень молодой, да молодой!...» При цьому, якщо доречні тут танці з притупуванням канули в минуле, то така складова як напитися завжди можлива. Та й, за великим рахунком, оглушлива міць сучасної, зовсім не слов’янської, музики, від якої грюкотять нутрощі, також може згодитися цілком.

Є у Льюїса чудова іронічна фраза, яка відбиває схильність людей створювати подвійну мораль, виправдовуючи будь-яку ницість любов’ю. Звучить вона так: «Взагалі-то красти не можна, але абрикоси можна». А одного разу почавши, вже важко зупинитися. Кожен шукає свої «абрикоси». Митіни «абрикоси» не тільки в пристрасті до Грушеньки, а ще й у «широті душі», у пориві, у нестримності, у схильності «втрачати розум», у тому, що мріє ж то він про хороше. І коли сидить у кущах, вистежуючи палко кохану Грушеньку, чи не пішла та до його батька за три тисячі, які той обіцяв, Митя читає Шиллера й пояснює себе Альоші так, що краще не скажеш.

«Витерпіти я не можу, що інша, вища навіть серцем людина і з розумом високим, починає з ідеалу Мадонни, а закінчує ідеалом содомським. Ще страшніше, хто вже з ідеалом содомським у душі не заперечує й ідеалу Мадонни, і палає в нього серце його, і воістину, воістину палає, як і в юні невинні роки».

Митя дуже небезпечний тим, що він цілком щирий у взаємовиключних ситуаціях. Розділ про тюремне побачення Миті з Катериною Іванівною Достоєвський називає «На мить брехня стала правдою», і можна тільки дивуватися цій надзвичайній глибині погляду Достоєвського на людей.

Для мене «ціломудріє» ― це ще й позначення цілої людини, яка не розпалася на уламки. Неціломудрений же ― той, у кому за щиросердними личинами особистості не знайдеш, як у дурному сні; і сама себе людина знайти не може. Людини немає, а ілюзій безліч, і без Миті Карамазова, мабуть, не розберешся. «Нехай я проклятий, нехай я ниций та підлий, але нехай і я цілую край тієї ризи, у яку одягається Бог мій; нехай я іду водночас слідом за чортом, але я все ж таки й Твій син, Господи, і люблю Тебе, і відчуваю радість, без якої не можна світу стояти й бути».

Неціломудрена людина, патологічно поєднуючи у своєму житті багатьох коханих замість однієї чи одного (одночасно або послідовно, не важливо) за тією ж схемою починає поєднувати Бога з дияволом, замість того, щоб вибрати між ними, і його власна щирість найфатальнішим чином гіпнотизує його самого. Нищівна сила митіних учинків набагато більш очевидна в романі, ніж здається нам, коли ми закриваємо книгу, приголомшені його бідою. Митя винний у смерті Ілюшеньки. Приниження ним батька Ілюшеньки (Митя в п’яному гніві тягнув його за бороду по вулиці) стало таким нервовим потрясінням для хлопчика, що спровокувало невпинні сухоти.

Митя двічі (одного разу мало не до смерті) бив Григорія, слугу батька, який його, маленького та занедбаного, няньчив та доглядав за ним, як за сином.

І перечитуючи вже не вперше роман, я здивувалася, як непривабливо та страшно описана в Достоєвського ніч гульбощів у селі Мокрому, наскільки вбогий вигляд має п’яна Грушенька, наскільки безсоромні дівки, перевдягнуті ведмедями. Тло великого почуття Миті й Грушеньки ― п’яні танці з розпівуванням нецензурних віршиків.

Але справедливо засудженого Митю настільки шкода, що стає якось уже й не до його гріхів. Він страждалець і мало не герой в очах добрих читачів та деяких персонажів роману. Дами на суді з нетерпінням чекають на його виправдання, бо є тут і любовна інтрига. Коля Красоткін (чотирнадцятирічний хлопчик з величезним самолюбством і жагою подвигу) каже про Митю:

― Хоча він і пропав, але він щасливий! Я ладен йому заздрити! О, якби і я міг хоч коли-небудь принести себе в жертву за правду!

― Але не в такому ж ділі, не з такою ж ганьбою, не з таким же жахом! ― сказав Альоша. І це, мабуть, єдині слова Альоші (брата Миті, про якого мова згодом), про ганьбу й жах. У всіх інших випадках ми бачимо тільки величезне альошине співчуття.

І те, що ми, слідом за Альошею, не засуджуємо Митю, а жаліємо, відбувається тому, що аж занадто дорого він платить та ще й сприймає цю біду як кару собі: «Визнаю себе винним у пияцтві й розпусті, ― вигукнув він майже нестямним голосом, ― у ліні та бешкетництві».

І найбільш спокусливим для піднесення Миті на п’єдестал є те, що без дорікань і повчань у ноги йому вклонився святого життя прозорливий старець Зосима. «Я вчора великому майбутньому його стражданню поклонився», ― каже він Альоші.

Біль зжованої гріхом людини жахливий. Не літературний, а реальний старець Паїсій Афонський, який спочив у 1994 році, казав, що найбільші страждання приносять сьогодні людям аборти, розлучення й рак. Співчуття цієї людини, яка стяжала любов, було настільки великим, що він виявився готовим просити в Бога мученицьку хворобу ― рак, щоб розділити з людьми їхню муку. Але ми розуміємо, що він не поклонився ні абортам, ні розлученням.

Є в Миті два дуже чималих шанси до спасіння. Я вже згадувала їх. Це пам’ять про Бога та здатність звинуватити себе, не драпуючи виправданнями свою совість. Є в нього й поривання до мученицького шляху. Він каже: «Приймаю муку звинувачення та всенародної ганьби моєї, постраждати хочу й стражданням очищуся!» Але (поривання є поривання) хрест каторжника він на себе не бере ― збирається тікати, і йому готують (на гроші Катерини Іванівни й братів) втечу з Грушенькою до Америки.

Самий жах пережитої ганьби й засудження на каторгу ― також шанс спасіння. «Господь завітав», ― здавна казали на Русі про тяжкі біди, тому що саме біди при нашій закостенілості й гріховності пробуджують душу й Бога відкривають. «Розумію зараз, що на таких, як я, потрібен удар долі, щоб захопити його, як в аркан, та скрутити зовнішньою силою. Ніколи, ніколи не піднявся б я самостійно! Алі грім ударив», ― каже Митя в ніч арешту.

Але є в Митіній долі й тонка спокуса для нас, тих, хто читає роман не по гарячих слідах, а сто двадцять п’ять років по тому. На тлі людини, яка жує гумку за комп’ютерною грою, або на тлі кар’єриста, совісті якого давно не чутно в його інтелекті (про душу не йдеться), Митя ― жива (!) людина. Але як тільки ми почнемо милуватися Митею не як людиною, яка має шанси на спасіння, а як людиною заздалегідь кращою, ми непомітно для себе проголосимо якийсь свій симпатичний, рідний протестантизм: увірував ― урятований. Бога згадував? Згадував. Ось і чудово все.

Виправдовуючи Митю, ми виправдовуємо себе: адже набагато легше дається розкаяння ― осудження себе, ніж покаяння ― зміна життя.

Думається, що Митя Карамазов живий, але дещо інший сьогодні. Уявити його таким, що розгулявся в інших декораціях, нескладно. А найбільше лякає те, що сучасний світ забереться-таки безвольному Миті в душу. Митя й так не завжди міг і не завжди хотів зрозуміти, що є добрим, що поганим. У сповіді своїй Альоші він говорить: «Я йду й не знаю: до смороду я потрапив і ганьби чи до світла й радості». Сучасний світ навчить Митю те, що він називав розпустою, називати здоров’ям, повноцінністю, «світлом і радістю», він запропонує йому виправдання, не залишить часу зупинитися й замислитися ― він зведе до мінімуму хвилини його каяття та намагатиметься сточити доброту Миті до безплідної сентиментальності.

А Господь і сьогодні подарує Миті шанс, можливо, страшний, і від Миті буде залежати, використає він його чи ні.

Іван та Альоша.

Якщо Митя, про якого вже йшлося в попередньому номері журналу, засуджений за вбивство батька безневинно, інший із братів Карамазових, Іван двадцяти чотирьох років, ― справжній співучасник убивства батька. Лакей Смердяков зрозумів від’їзд Івана до Чермашні за його, Смердякова, порадою, як згоду на вбивство Федора Павловича, й у нас є підстави вважати, що це не вигадка лакея. Не обдумуючи ситуацію до кінця, Іван ловить себе на якійсь страшній ганебності та дивності своїх учинків, але все ж не зупиняється на них думкою.

Саме Івана робить Достоєвський автором відомої «Легенди про Великого інквізитора», і саме Іван намагається залучити до свого бунту проти Бога Альошу. «Бунт» ― так називається розділ про зустріч двох братів, який містить важку сповідь Івана.

Іван розповідає Альоші моторошні історії знущання над маленькими дітьми й покладає відповідальність за це очевидне зло на Бога. Багато недурних та співчутливих людей потрапляють до цієї пастки. Їхній гордий і нетерплячий розум лютує, чому Бог не створив нас хорошими й добрими зомбі? Вони відкидають страшний дар свободи та звинувачують у недостатності любові розіп’ятого за них на Хресті Господа.

Іван розповідає про семирічного хлопчика, якого поміщик зацькував собаками на очах у матері, й обурюється, що в «майбутній вищий гармонії» «мати обніметься з мучителем, який розтерзав псами сина її».

Іван пропонує Альоші те уявлення про обов’язкове кінцеве помилування всіх без винятку Богом, яке Церква у VI столітті відкинула як «орігенівську єресь». Для мене цей епізод із Достоєвського, мабуть, найпереконливіша ілюстрація правоти Церкви. Мати може обійнятися з поміщиком-злодієм, якщо він покаявся і став іншим, якщо він жахнувся свого звірства не менше самої матері. Мати може пробачити його ще звіром, маючи на увазі можливість для нього в майбутньому покаяння. А обніматися зі звіром, котрий звіром є, був та буде, ― це зовсім не Божа вимога. За образним висловом, «двері пекла зачинені зсередини». Саме тому воно й існує.

Коли преподобномучениця Єлизавета прийшла до тюремної камери до вбивці свого чоловіка терориста Каляєва з Євангелієм і проханням покаятися, його вибором було визнати її безглуздою та відкинути.

Ще в дитинстві та ранній юності Іван, на відміну від Альоші, самолюбно замислювався, на чиї кошти він живе, соромився батька, був замкненим та незалежним. Його вирізняли неабиякі здібності до наук, схильність думати, аналізувати, обґрунтовувати вибір життєвого шляху. Іван пише, розмірковує, але з написаного та сказаного проглядає нетерплячий холодний розум, не зігрітий любов’ю. «Щоб полюбити людину, треба щоб вона заховалася, а тільки покаже своє обличчя ― зникла любов», ― каже він.

Він щиро бажає, щоби брат Митя, якого він ненавидить, убив батька, якого він теж ненавидить, щоб «один гад з’їв іншу гадину», але через респектабельність збирається стати на заваді цьому. Трапилося так, що Смердяков витяг із нього його справжнє бажання.

Більше того, Смердяков реалізував у житті «відкриття» Івана, що «все дозволено». Іван стверджував, що «для кожного... хто не вірить ні в Бога, ні в безсмертя своє... егоїзм навіть до злодійства не тільки повинен бути дозволений... але навіть визнаний необхідним». Власні сумніви в існуванні Бога й кредо «все дозволено» приносять такий відчай і морок у душу Івана, що він зізнається Альоші в думках про самогубство.

Повісився врешті-решт Смердяков. Він стверджував під час останнього побачення з Іваном: «Це ви справді мене вчили-с... бо якщо Бога безкінечного немає, то й немає ніякої доброчесності, та й не треба її тоді зовсім».

Івану, який втрачає глузд, являється чорт. «Безумний говорить у серці своїм: нема Бога!» ― ці слова у житті Івана набувають страшної буквальності: він втрачає розум, і чи то його чорт ― галюцинація хворої людини, чи то реальна погань добирається до нього крізь витончену хворобою та гріхом захисну перепону від невидимого світу.

Мені доводилося читати, що «смиренні люди з розуму не сходять». Крім богоборства до безумства штовхає Івана й те, що він жахнувся себе, перестав бути респектабельним перед собою. Гордий Іван не витримав того, що він батьковбивця.

Молодший із трьох братів двадцятирічний Альоша ― тепла та співчутлива людина. Він знімає рясу монастирського послушника, виконуючи волю старця Зосими, якого він гаряче любить, щоб бути в миру біля людей, які страждають, насамперед ― біля своїх братів. І Митя, й Іван чекають на нього; від зустрічі з Альошею відтанула хижа та жорстока Грушенька; Альоша потрібен Катерині Іванівні, власному батькові, пані Хохлаковій та її дочці, знедоленій родині Снєгірьових, хлопчикам-гімназистам, які завдяки втручанню Альоші від цькування Ілюшеньки переходять до найтеплішої турботи про його життя; його товариства шукає складний хлопчик Коля Красоткін.

«... Альоша був зовсім не фанатик... і не містик зовсім, ― пише Достоєвський про спробу Альоші піти в монастир. ― ...Був він просто ранній людинолюбець, і якщо вдарився на монастирську дорогу, то тому тільки, що на той час вона одна вразила його й показала йому, так би мовити, ідеал виходу душі його, яка рвалася з мороку мирської злоби, до світла любові. <...> Усі цього юнака любили, де б він не з’являвся, і це з малого-малечку його. <...> Він рідко бував жартівливим, навіть рідко веселим, але всі, поглянувши на нього, відразу бачили, що це зовсім не від якоїсь у ньому похмурості, а що, навпаки, він спокійний та ясний. Серед однолітків він ніколи не хотів висуватися. Можливо, саме тому він ніколи й нікого не боявся, а проте хлопчики відразу зрозуміли, що він зовсім не пишається своєю безстрашністю, а дивиться так, ніби й не розуміє, що він сміливий і безстрашний. Обрáзи ніколи не запам’ятовував. <...> ...Він був... зовсім неговірким... від якоїсь ніби внутрішньої турботи, власне особистої, яка інших не стосувалася, але настільки для нього важливої, що він через неї ніби забував інших. Але людей він любив: він, здавалося, все своє життя жив цілком вірячи в людей, а проте ніхто й ніколи не вважав його ні простачком, ні наївною людиною. Щось було в ньому, що говорило та переконувало (та й усе життя потім), що він не хоче бути суддею людей, що він не захоче взяти на себе осуд й ні за що не осудить. Здавалося навіть, що він усе припускав, анітрохи не осуджуючи, хоча часто дуже гірко сумуючи. Навіть більше, у цьому сенсі він до того дійшов, що його ніхто не міг ані здивувати, ані злякати, і це навіть у дуже ранній своїй молодості».

Хочеться звернути увагу на останні два речення з наведеної авторської характеристики цього героя Достоєвського. Альоша дивним чином поєднує віру в людей з найглибшим песимізмом щодо них.

Коли Ракітін підозрює кримінальщину, яка зріє у родині Карамазових, Альоша зізнається, що й він про це думав.

На питання Івана, чи думав він, що Іван бажає смерті батька, Альоша відповідає: «Думав».

На слова Лізи: «...Зараз вашого брата судять за те, що він батька вбив, і всі люблять, що він батька вбив. Я перша люблю», Альоша відгукується: «У ваших словах... є трохи правди».

«Послухайте, Коля, ви, між іншим, будете й дуже нещасливою людиною в житті, ― сказав раптом чомусь Альоша». І ці слова він говорить тринадцятилітньому хлопчику, до якого відчуває прихильність.

І в «промові біля каменя» ― напутньому слові Альоші хлопчикам-гімназистам у високу хвилину після похорон Ілюшечки він каже: «Можливо ми станемо навіть злими потім, навіть перед поганим вчинком устояти не зможемо, над сльозами людськими будемо сміятися... але як згадаємо про те, як ми поховали Ілюшу... і як ось зараз говорили так дружно й так разом біля цього каменя, то найжорстокіша серед нас людина й найіронічніша, якщо ми такими станемо, все ж таки не посміє всередині себе посміятися над тим, якою вона була доброю і хорошою у цю теперішню хвилину!»

І тільки після цих страшних припущень Альоша висловлює надію: «Але для чого нам ставати поганими, чи не так, панове?»

Як і чому поєднується глибоке людинолюбство Альоші з настільки сильним песимізмом? Це може бути незрозумілим й дивним нам, тим, котрі живуть сьогодні між відлуннями «морального кодексу будівника комунізму» та запрошеннями «звільнитися» та «звільнити свою підсвідомість». І в одному й в іншому випадку мається на увазі, що «людина ― це чудово, це звучить гордо». А насправді людина спотворена гріхом, і любити людей ― це ще й смиренно терпіти далеких від сьогоднішньої та завтрашньої святості ближніх і самого себе, не тішачи себе мріями, не шаленіючи й не втрачаючи надії. Православні покаянні молитви містять не метафори, а гірку правду про грішних людей.

Оцінити смиренне терпіння Альоші нам допомагає те, що романи Достоєвського, за чудовим спостереженням корифея літературознавства Михайла Михайловича Бахтіна, «є поліфонічними». Зрозуміти кожного героя до кінця можна лише у зіставленнях, протиставленнях точок зору, характерів, переконань. Ця поліфонічність не візерунок, а поштовх для читацької думки.

 

Протистоять Альоші в романі, як на мене, не Митя і навіть не Іван, а Катерина Іванівна та Коля Красоткін.

Катерина Іванівна, про яку Митя каже, що вона «великого гніву жінка», ― наречена Миті, котру він залишив заради Грушеньки. Катерина Іванівна не любить Митю, вона любить Івана, що сповна й фатальним чином проявилося на суді, але внутрішньо відірватися від Миті вона не хоче. У розділі з дуже точною назвою «Надрив» Катерина Іванівна, відштовхуючи коханого Івана, верзе нісенітницю про те, що якщо навіть Митя одружиться з «тією тварюкою», то вона все ж таки не залишить його! «Тобто не те, щоб я волочилася за ним, мучила його...але я все життя, все життя моє буду слідкувати за ним невтомно. Коли ж він стане з тією нещасливим, а це неодмінно й зараз же буде, то нехай прийде до мене, і він зустріне друга, сестру... <...> Я перетворюся на інструмент, на машину для його щастя, і це на все життя, на все життя, і щоб він бачив це надалі все своє життя!»

Ця благородна нісенітниця замішана на образі, гордині та свавільстві. Катерина Іванівна не може прийняти того, що не вона, а Господь урятує Митю й не у визначені нею терміни, а в інші, і якщо буде на те воля самого Миті. А інакше кого б не врятував Господь?

Благородство Катерини Іванівни ― пекуче полум’я. Серед обставин, через які занапастився Митя, є і її високі почуття й надмірна нищівна довіра. Для чого було спокушати безвольну людину, давати три тисячі з проханням відправити гроші тіткам? Катерина Іванівна робила жест, щоб зупинити Митю: ось, мовляв, як я тобі довіряю, невже ти на «ту тварюку» витратиш?

Витратив.

Якби в романі не було несамовитої Катерини Іванівни, мені було б важче зрозуміти правоту смиренного Альошиного терпіння. Думаю, Катерині Іванівні світ здається набагато більш хорошим і правильним, ніж він є насправді: їй здається, що ще трохи та якщо не завтра, то післязавтра ми самі врятуємо один одного, замість довгого, часом по-житейськи страшного, а часом такого, що й не почався, шляху до Господа.

Таким же нетерпінням і самолюбством вирізняється Коля Красоткін. Мені він бачиться в майбутньому революціонером. Поєднуються в ньому самовіддані та великодушні поривання з дивною глухотою до ближнього, у тому числі до власної матері, яку він дуже любить. Цей хлопчик на спір, аби не уславитися боягузом, пролежав на колії під потягом, що промчав над ним на повних парах.

Завершуючи (але навіть найменшою мірою не вичерпуючи) розмову про братів Карамазових, хочеться ще пограти, нібито ми пишемо сценарій для екранізації роману, але в сучасному антуражі. Мені відомі такі екранізації «Гамлета» та «Ромео і Джульєтти».

Як будуть поводити себе персонажі, якщо зсунути час на 125 років? Чи зачепить час їхні душі, чи тільки одяг?

Іван, як і Митя, зміниться. При його холодному розумі й невимовленому бажанні вигоди для себе він не витратить час на відчайдушні роздуми про те, чи існує Бог. Із життєвим кредо «все дозволено» він, розумний та респектабельний, буде робити собі ім’я та гроші. А якщо засумнівається часом, чи все дозволено, до його послуг будуть численні «тренінги особистісного зростання», які його «все дозволено» зміцнять.

Оскільки холодний розум ― це не мудрість, і він не захищає людину, її бажання жити, «липкі листочки любити» сучасний світ вдало трансформує в бажання престижних машин, престижних супутниць та престижних подорожей. Івана розплющить сучасний світ, як насправді розплющив нігілізм ХІХ століття.

А з Альошею в моєму уявному фільмі легко, тому що він не залежить від декорацій та антуражу, і світ не вкарбовується в нього самовільно; тому що він ― особистість.

Опублiковано: № 8 (19) Дата публiкацiї на сайтi: 10 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 3 з 3
17:37 04.11.2009 | юра геспер
Сколько читал разных статей и реценций и вижу какя глубина сокрыта в страницах этого романа, сколько ещё будет написано и сколько переосмыслен. Спасибо тебе Федор.
17:22 10.06.2009 | ira
Як мудро написано! З великою любов"ю до людей і Бога. Дякую.
11:09 29.05.2009 | gtnz
спосибо

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: