Дива в колесі

З дитинства нам відсікають віру в диво від сприйняття реальності: ось зараз почитаємо казку. А всі казки починаюься однаково: жили собі. Жили, отже, вже померли? І все дивовижне, чарівне та миле стає чимось віддаленим і нереальним. Мертвим.

А життя сповнене чудес. Як результат цілеспрямованої діяльності дива вищого порядку життя саме складається з див. Питання тільки в тому, щоб їх помітити. Цьому доводиться навчатися.

Вони стаються на кожному кроці. Але можна довго відмахуватися від дива: подумаєш, випадковість... Випадковість, як відомо, — це непізнана необхідність. Зверни увагу — з тобою сталося диво, і, повір, сталося невипадково. Зроби це, і життя твоє переміниться — переміниться на краще.

Тепер, коли мені 32 роки, коли в мене є діти і я навчився помічати — поки ще не цілковито розуміти — дива, я впевнений, що диво — не лише подія. Воно — ключик до людської душі. Ключик дуже тонкий, підібраний з любов’ю та вмінням, він не просто відкриває цю душу. Він відкриває її вчасно і для певної мети. Мета ця стає цілком зрозумілою лише тоді, коли ти її досягаєш, коли душа твоя повністю розкриється назустріч диву.

Інший цікавий аспект дива — точна, прицільна адресність: кесарю дістається кесареве диво, слюсарю — слюсареве. З кожним стаються дива, призначені, помітні й доступні лиш йому одному. Для кожної унікальної душі — свій унікальний ключ. Несучасно, нераціонально, невигідно — у глобальному стандартизованому світі, сповненому універсальних штампованих виробів, 3 в 1, платиш за 5 — і 2 безкоштовно, таке диво виглядає таким, що віджило свій вік... А чи давно цей світ став глобальним і стандартизованим? Чи не рано з такою міркою підходити до того, що було завжди?

Дива, що підштовхнули мене до розуміння їхнього джерела, були пов’язані з автомобілями. Ключик виявився дібраним винятково вміло — за кермом я не без задоволення перебуваю досить багато часу, а мій перший автомобіль вирізнявся таким норовом, що мої думки повсякчас були зайняті його приборканням. Тут я розповім про два такі дива.

Це була одна з моїх перших самостійних поїздок. Я їхав із Запоріжжя в аеропорт Дніпропетровська, це поруч. Мало хто з водіїв-початківців пам’ятає, що впродовж перших двох років після отримання прав не можна перевищувати швидкість 70 км/г. Я пам’ятав, та поспіх, новий автомобіль, білий лляний костюм, літо... Інспектор ДАІ, котрий вискочив на дорогу з чимось смугастим у руці, посміхався дуже життєрадісно. Його широка посмішка і ще швидкість гальмування — 150 км/г — оце все, що я встиг помітити. Наступний кадр у моїй пам’яті — машина стрімко ковзає на череві по розкислому після дощів полю. Зупинилася. У люстерко бачу звивистий слід поперек ріллі. Хтось проїхав у вузьку щілину між опорою мосту, за якою ховався «даішник», і вантажівкою на узбіччі, потім між «ногами» опори ЛЕП (пам’ятаю, тоді найбільше вразила карикатурна схожість опори з Ейфелевою вежею). Слід тягнеться до моєї машини... Як не дивно, з родючої багнюки я вибрався без сторонньої допомоги. Інспектор ДАІ зі зблідлим обличчям та тремтячими руками хрипко спитав мене: «Вам що, жити набридло?» Втім, колір обличчя та кінцівки інспектора швидко прийшли до норми, потім включилися й професійні інстинкти; прийнявши від мене невелике підношення, він повернув мені права...

Про це диво я згадував часто, але великого значення йому не надавав. Тоді я ще був сліпий — багато чого просто не вмів побачити. Мої стосунки з усім дивовижним будувалися відповідно до ситуації, і головним фактором був дух протиріччя. У школі в часи офіційно проголошеного атеїзму та безбожжя я цитував Біблію у творах і суперечках з учителями, завучами та комсоргом. Вони починали заїкатись і викликали до школи батьків. Приваблювало не лише безсилля школи — приваблювала сила простих слів: Не збирайте собі скарбів на землі, де міль та іржа нищать і злодії підкопують і крадуть, але збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ні ржа не нищать і де злодії не підкопують і не крадуть, бо де скарб ваш, там буде і серце ваше (Мф. 6, 19-21.) Масова євангелізація школи наприкінці 80-х штовхнула мене в інші крайнощі — я вимагав свободи совісті, посилаючись на Загальну декларацію прав людини. Надто грубим був цей ключ, душа не відкривалася такою відмичкою... Через кілька років, в університеті, я помітив, що віра і релігія так само, як інші дивовижні категорії, стали виходити з ужитку; на поверхні погойдувалося лише те, до чого можна було прикріпити ціну. Але цього душа теж не сприймала. Бродячі протестантські «ловці людей» на вулицях відлякували своєю нав’язливістю, а скляний погляд і рекламний стиль їхніх розмов рішуче не викликав довіри.

Потім були й інші «дива в колесі», але розповім про одне.

Вироби радянського автопрому не вирізнялися довговічністю, як пострадянський автосервіс не вирізняється добросовісністю. Майже все я звик робити своїми руками, тому що майже все, зроблене чужими і за платню, було відвертою халтурою. Але самому поміняти прогнилі за 14 років частини кузова мені було не під силу. Коли донька стала казати: «У нас машина вся в дірочку», — я перейнявся пошуками майстра. Мені порекомендували одного «кришталевого старигана», який в найстисліший термін за помірковану платню і якісно міг усе зробити. Ми вдарили по руках, і робота закипіла... Лише через два місяці я розшукав майстра, який з товаришами по чарці насолоджувався заміськими пейзажами — пив оковиту. Ледве-ледве, але все ж таки він згадав мене; спогади про мій автомобіль і отриманий аванс далися йому набагато важче. Під вечір ми відшукали і машину. Впізнати її можна було лише за номером кузова. Під навісом стояв обдертий корпус на колесах, без двигуна, дверей, капота і всього, що зазвичай до корпуса кріпиться. Із повільністю, що краяла серце, механіки розшукували відсутні (загублені й покрадені) частини та абияк кріпили їх до кузова. Багато чого довелося докупити; над тим, що залишилося, ґрунтовно потрудилися чиїсь несумлінні руки. Викрали навіть дешеві свічі запалювання. Як з’ясувалося пізніше, підмінили карбюратор і коробку передач. Ні часу, ні грошей на відновлення машини не залишилось. І ось на цьому автомобілі мені, моїй дружині та трирічній дочці треба було здійснити автопробіг Херсон — Запоріжжя — Київ. Тисяча кілометрів. На першій же сотні кілометрів під капотом завівся якийсь дятел, що розмірено довбав металевим дзьобом металеве дерево на 4-й передачі. Часом щось вищало так, що нили зуби, а доця питала: «Тато, ти що — переїхав кішку?» У Запоріжжі нам освятили машину, проте дятел став стукати і на другій, і на третій передачах. Під Полтавою дятел кудись полетів; вочевидь, його сполохали божевільні ковалі, що влаштували професійний турнір під капотом. З кожним кілометром ми рухалися все повільніше. Стемніло, пішов дощ. Донька голосно нудилася на задньому сидінні. Останні 200 кілометрів до Києва ми «проповзли» зі швидкістю черепахи, що страждала на артрит колінних суглобів. Вже в Києві у нас зовсім зникла друга передача, а від грохоту під капотом спрацьовували сигналізації інших автомобілів. Але ми доїхали! Коли на СТО розтяли коробку передач, з неї посипалися деталі підшипників: кульки були розрубані надвоє, багато з них мали явно квадратний розтин і більше скидалися на кубики. Майстри не вірили, що на цьому можна було доїхати із Запоріжжя.

А ми не на цьому доїхали!

Шлях від Запоріжжя до Києва перетворився для мене в 600-кілометрову молитву — першу в моєму житті, плутану, незв’язну, несподівано уривчасту і повну повторів. Ніколи я не молився до цього, і ніколи після цього я не молився так гаряче. Інакше я не можу сказати — саме гаряче, тому що я фізично відчував жар, що йшов від молитви (можна було б сказати, що молитва має високу моральну температуру, та я відчував цей жар як цілком матеріальний, і мені було не до гарних зворотів). Ось тоді я по-справжньому відчув силу віри і силу молитви. Нині, згадуючи цю історію, щиро кажу: на ангельській тязі доїхали!

Ані читання Біблії, ні роздуми про Бога і смисл життя, ні розмови з уже воцерковленими друзями не мали такого впливу на мою душу, як ці дива. Спроби раціоналізувати, пояснити чи організувати диво приречені на провал — плануємо дива не ми.

От і перше Причастя не пішло за моїм планом. Я зрозумів, що настав мій час прийняти це Таїнство. Мені порадили священика, досить популярного серед тих, хто вперше йде до сповіді. Я довго збирався з ним зв’язатись, і весь час щось перешкоджало. Навряд чи це були ворожі підступи. Мене мучила аналогія: є модні стилісти, дантисти, а тут модний лікар душ. Мабуть, з таким тягарем не можна наближатися до таїнств. Нарешті по телефону ми домовилися про зустріч, проте цифровий зв’язок має одну... дивовижну особливість: при перешкодах слова зникають з розмови повністю, а не частково. У результаті ми чекали один одного в різних місцях. Була зима, і через годину на легкому вітерці при дванадцятиградусному морозі я так змерз, що не міг навіть говорити (на щастя для нього, священик, що мимохіть став жертвою турботливого до мене Провидіння, чекав на мене всередині храму). Зате наступного дня я з легким серцем і великим бажанням вирушив у найближчу церкву, покаявся в накопичених за тридцять років гріхах, і батюшка допустив мене до Причастя... Як усе виявилося просто: відчув таку потребу — йди просто до церкви, не мудруй! Коли душі треба починати свою рятівну працю, допоможи їй — почни з найпростішого.

Підібраний до моєї душі ключ спрацював — тепер я один із багатьох, хто сподівається воскресіння. Я усвідомив, скільки чудес зі мною вже відбулося, став помічати їх ще більше. Життя стало іншим — точніше, я побачив, що життя — інше.

Дива — немовби дбайливо розставлені уздовж нашого шляху дорожні знаки: попереджувальні, інформаційні, заборонні. Досвідчений водій не буде їх ігнорувати, він знає, що знаки встановлено для його блага. Ми ігноруємо дива, тому що бачимо в них обмеження нашої свободи волі (теж, до речі, дивовижний дар). А диво — ніяке не обмеження, це пропозиція зробити вибір. Інакше навіщо нам свобода волі? Мабуть, смисл свободи волі в тому і полягає, що нам пропонується вибір, а робимо його ми самі. І поки людина жива, вибір робити не пізно, ніколи не пізно. Той, Хто пропонує нам робити вибір, 2000 років тому вибору не мав. Він це знав і приреченості цієї страшився... Тому нам даровано свободу волі та можливість робити свій вибір.

Наш головний вибір — повірити, і він нас теж лякає, він болісний. Увірувавши, я зрозумів, що біль спричиняється не вибором, а невір’ям. Душа наче зробила свій перший радісний і глибокий вдих — так вдихає потопаючий, вириваючись із обіймів темних, холодних вод, ще не усвідомивши, але вже відчувши свій порятунок.

У Києві дуже складно знайти місце для паркування, особливо в центрі. Ось нещодавно на Васильківській намагався встати вздовж узбіччя між двома машинами. Наче і місця досить, і машина маленька, а ніяк не можу притиснутися до бордюру. І так пробував, і отак — ну ніяк! Гаразд, думаю, я ненадовго, вулиця широка — нікому не заважатиму. Виявилося, що всі ці маневри здійснювалися на краю відкритого стоку дощової каналізації — його чавунна решітка обвалилася всередину, — ще б трохи — і...

Тож дива тривають. До чого б це?

Опублiковано: № 4 (28) Дата публiкацiї на сайтi: 26 November 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
20:28 27.09.2011 | Антонина
Хороший у автора ангел-хранитель.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: