Дорога Додому

Я хотіла написати про це давно, в період, який можна означити словом «Зустріч». Тоді ботсадівські ялинки пахли наближенням Різдва, а сніг при світлі ліхтарів сяяв, наче дорогоцінні камінці, розсипані Срібним Копитцем. Сад усім своїм виглядом обіцяв казку — і не обманув. Сад був одним великим притвором, порогом храму. В храмі жило Диво.

Я не написала одразу тоді, напевно, тому, що надто все було живим і наповненим, і внутрішній трепет заважав це життя хоч якось «фіксувати». Потім стало складніше. Здавалося, що треба спершу розібратися, розкласти все по поличках, і вже тоді «ділитись». А пізніше зрозуміла, що ніколи не буде «по поличках». Ніколи не буде повної ясності та завершеності. І слава Богу.

Я народилася в СРСР, цій країні парадоксів, де в Бога не вірили, але дітей хрестили. Хрестили і мене, а потім сказали, що Бога немає, що все це — бабусині казки. Правда, «бабусі» тоді справді перестаралися. В семилітньому віці я гостювала в селі у далеких родичів, і баба Оля вказала мені на ікони і пояснила, що там намальований Бог. Що Він живе на небі і все бачить. І як раптом щось — обов’язково покарає. Але мама звеліла забути ці дурниці. В хід пішов відомий аргумент про славного Юрія Гагаріна, який літав-літав, а Бога не бачив. Заперечити було нічим, та й не хотілося. Думка про Бога-Наглядача зовсім не тішила — і я про Нього забула. На час.

До підліткового віку я добре вчилася, багато читала, але потім усе змінилось. Якось дуже різко відбувся розрив із дитинством і відкрився новий світ, де нічим не могли допомогти улюблені казки, куди батькам в основному доступу не було. Серед моїх однокласників добре вчитися стало чи не дурним тоном. Звісно, були друзі-винятки, що й з навчанням справлялися, і позиціонували себе як «нормальних людей», котрі регулярно відвідують дискотеки, не проти випити і покурити, і не гидують брати участь у «розборках». Але, як правило, вибирати доводилося щось одне. І цей вибір робив людину або «лохом», або «нормальним». В більшості своїй «нормальні люди» навчанням не цікавились і про вищу освіту не думали. Мені дуже хотілося бути «своєю» в цьому світі, й хоча в глибині душі я почувалася білою вороною, довелося пофарбувати пір’я і мовчати в товаристві, щоб не впізнали за голосом. Називаючи речі своїми іменами, я дозволила собі стати повною дурепою. Без цікавих занять, серйозних захоплень, без будь-якої мети. Училище (ближче до дому), неулюблена спеціальність (приймали майже без конкурсу), робота на місцевому заводі.

Що стосується віри, то пам’ятаю, що коли нам, восьмикласникам, протестанти подарували Новий Завіт, я намагалася читати. Євангельські слова викликали в мене почуття вини і радості. Я знала, що, відповідно до критерію, який дається у цій Книзі, я — грішниця. Але мені було радісно від того, що цей критерій існує. Дуже зворушували слова Христа в Нагорній проповіді й сам Його образ. Часом пробирало до сліз. Але євангельські рядки здавалися недосяжним ідеалом, неможливим тут і зараз.

Першою повірила мама. Спочатку вона була «віруючою у душі». А коли прийшли великі проблеми, душевний біль, виснаження, випадково познайомилася з жінкою, яка розповіла їй про Бога і відвела на «зібрання». Жінка була баптисткою. Вона пояснила мамі, що душа облегшується покаянням, коли Бог прощає гріхи. Покаяння в баптистській громаді дійсно принесло мамі полегшення. Вона знову могла радіти життю, і я також тішилася, дивлячись на неї: Бог є, саме Він допоміг мамі. Сама я не хотіла занурюватися в жодне віровчення; в мамину громаду сходила кілька разів із цікавості. Познайомилася з місцевою молоддю. Вони мені сподобалися, хоча здалися наївними — співають пісні, грають у дитячі ігри. Я почувалася дуже дорослою порівняно з ними. Але не ходити туди більше я вирішила з іншої причини. Не хотілося обманювати себе та інших, створюючи образ «віруючої». Я не бажала змінюватися зараз. Подумки я призначала Богу зустріч «колись потім».

Чому віра асоціювалася в мене саме з тією баптистською громадою? Справа в тому, що Православ’я ми зовсім не знали. Доносився відголос якихось свят, опис обрядів — але це нічого не говорило мені про Бога. Сприйняття Православної Церкви в мене, швидше за все, перегукувалося з тими жахами, якими мене налякали в дитинстві, з тією вибуховою сумішшю містики і магії, від якої хотілося триматися подалі.

Мама ходила до баптистів регулярно і почала заговорювати з нами про Бога. Я намагалася не вникати. Мені було вісімнадцять, і свої взаємини з Богом я збиралася будувати ближче до старості. Але всередині наче оселився хробачок, який підточував мій спокій, не дозволяв, як раніше, радіти життю. Я знала, що за мене помер Ісус Христос, і я маю на це якось реагувати — пізнавати Божу волю, коритися їй. А я живу, як до того, і вдаю, що нічого про це не знаю. Бог пропонує мені найдорожче, що в Нього є, — Свого Сина, — а я ніби кажу у відповідь: «Дякую, не зараз. Якось іншим разом».

Ці думки підштовхували мене щось змінити в своєму житті. Хотілося хоч якось догодити Богу, підлеститися до Нього, чи що, — аби не так сильно на душі скребло. Я наважилася на подвиг: кинути курити і вживати спиртні напої — навіть у свята.

Цілий день я ходила окрилена, твердо впевнена, що виконую свій обов’язок перед Богом. А наступного дня порушила обидва своїх «табу» — на черговому дні народження. Просто не змогла сказати «ні». Замість самовпевненості того вечора прийшло гостре відчуття сорому і безсилля. Пам’ятаю, як зачинилась у ванній кімнаті, встала на коліна на холодну підлогу і довго плакала. Я плакала перед Богом — це була моя перша молитва. І саме тоді зрозуміла, що не хочу більше жити по-своєму — хочу за Божою волею. Для цього треба було знайти Церкву. І я пішла до тієї єдиної, яку знала, — до церкви моєї мами, до євангельських християн-баптистів.

Незабаром я стала членом громади, до того ж, дуже активним. Давно приглушений інтерес до навчання пробудився з новою силою. Я пішла з неприємної роботи, почала шукати заняття до душі та скоро поїхала до Києва, вступила в християнський університет, заснований баптистським братством. Закінчивши його «бакалавром богослов’я», там і лишилася працювати, вступивши паралельно в звичайний державний навчальний заклад вивчати релігієзнавство і філософію. Спершу мені запропонували посаду чергового адміністратора — на час, а пізніше я могла б викладати.

Я раділа цій роботі. За час навчання університет став мені рідним домом, подарував багато гарних друзів. Я з вдячністю згадую викладачів, які намагалися нас навчити думати самостійно, а не задовольнятися простенькими готовими схемами. Викладацький склад був на диво різношерстий у конфесійному плані: історію християнства нам читав православний, а патристику — католик. Психологія, педагогіка, мови читалися викладачами, запрошеними з інших вузів. У бібліотеці вистачало літератури не лише протестантської, а й православної, і католицької. Словом, це було не «натаскування», а справді навчання. Викладачів-американців ми рідко сприймали всерйоз. Там майже не доводилося думати, треба було просто запам’ятати. Коли долала нудьга, ми ставили провокаційні запитання і заводили у глухий кут здивованих дядечок, які приїхали з щирим бажанням нас «просвітити».

Під час навчання дізналася про Православ’я багато нового — багато в чому завдяки вивченню історії християнства, а також щирим і глибоким викладачам, яких я поважала, а вони, як виявилося, поважали Православ’я. Тоді й ми, студенти, звернули увагу на традиційні церкви, спробували розібратися. Нам було цікаво все: питання Причастя, апостольської спадковості, традиції... Адже ми в основному приїхали з невеликих міст, нашими громадами керували пастори, з яких мало хто був дійсно освічений (зрозуміло, що в радянські часи віруючій молоді не давали вчитися). Часто історію Церкви і догматів вони не знали, в православне вчення не занурювалися та інших вчили тому, в що вірили самі: Православ’я — це мертва релігія (слова «релігія» і «традиція» були в нас ледве не лайками, бо вони протистояли «живій вірі»). Ми слухали і погоджувались — а як було не погоджуватися, коли православними вважали себе ті, хто Біблії до рук не брав і в церкві, крім як на Великдень, не бував. Але тут, в університеті, Православ’я почало для нас «оживати». Більше того, воно ставало для нас, студентів-протестантів, цікавим.

Одного разу на міжконфесійній конференції я познайомилася з православним хлопцем із Москви. Ми почали листуватися. Мені було цікаво дізнаватися відповіді на свої запитання «з позиції Православ’я». Це був перший для мене приклад справжньої, глибокої церковності. Він говорив зі мною як рівний із рівною, і я не відчувала в його тоні зверхності «правильної віри». Завдяки цьому спілкуванню в мене виникало все більше довіри до Православ’я. Але чомусь було страшно занурюватися в нього занадто глибоко.

Коли я залишилася жити і працювати в Києві, важливо було визначитися зі «своєю» церквою. За роки навчання в мене не з’явилося тут постійної громади, де б я почувалася «вдома». Громад християн-баптистів у Києві багато — великі та маленькі, «сучасні» та «традиційні», з різними видами діяльності — вибирай будь-яку. На другому році роботи в університеті я нарешті знайшла. Моя громада була невелика, але жива і діяльна, туди ходило багато молоді. Мені вже запропонували там заняття до душі — співати в місцевому молодіжному хорі. Я б згодилась...

...Якби незадовго до цього не знайшла на столі в одному протестантському офісі журнал. Він був яскравим, приємним на вигляд і називався «Отрок.ua». Раніше я ніколи не бачила молодіжних православних журналів і дуже зраділа, коли зрозуміла, що зміст не поступається зовнішньому вигляду, що ось він, спосіб дізнатися про життя православної молоді «зсередини». Захотілося дістати побільше цих «Отроків». У Центрі православної книги мені пояснили, що «Отрок» видається в Іонінському монастирі. Я докладно розпитала, де це і коли можна приходити, і найближчої суботи вирушила в Іонінський.

Це були дні Різдвяного посту. Ботанічний пустував. Ранні сутінки і сяючий сніг створювали атмосферу таємничу, майже казкову. Пухнасті ялинки пахнули дитинством. А я йшла назустріч красивому співу і не знала, що прийде час — і я буду приходити сюди часто. Приходити сюди як у свій Дім.

Того вечора я купила кілька «Отроків» і ще придивилася книжку одного колишнього баптиста. Книга називалася «Чому я не хочу бути баптистом і взагалі протестантом», але її я купила пізніше. А тоді я не могла збагнути, що зі мною відбувається. Чому мені тут так добре і не хочеться нікуди йти? Тоді саме правилось, і я залишилася — просто так, постояти... Простояла до кінця служби. Відчуття Дому, відчуття Зустрічі було дуже сильним. Я зрозуміла, що хочу прийти сюди ще, і почала приходити регулярно.

Щонеділі вранці я ходила на богослужіння до баптистів, а ввечері йшла до православного храму. Баптистське життя давно стало рідним, там усе було просто, зрозуміло, звично. Але були сумніви, було головне запитання: чи дійсно я в тій Церкві, де Бог діє в усій повноті? Я не могла чесно відповісти «так». Я вже знала, що в Православ’ї центром усього життя, всієї віри є Причастя. В нас, протестантів, було «переломлення хлібів». Так, читалися місця зі Святого Письма про Таємну Вечерю, але розуміти це треба було символічно. В деяких громадах це також могли назвати «таїнством», але чи відбувалося Таїнство насправді? А якщо я не впевнена в правильності вчення моєї громади, як же я тоді можу запрошувати сюди людей? Адже це смішно — самій лишатися тут, а друзів скеровувати до православного храму...

В Православ’ї для мене також багато питань залишилися невирішеними. Молитви до святих, поклоніння мощам — все в мені поставало: а раптом це і справді перед Богом гріховно? Раптом це і є ідолопоклонство? Крім того, мені здавалося жахливо несправедливим, що Православ’я категорично називає себе Церквою, відмежовуючись від усіх інших християнських конфесій. Невже весь мій досвід молитов, вся радість життя з Богом були оманою? Я ніколи б у це не повірила. Визнати це хибним — все одно, що відмовитися від Бога, сказати, що відповіді на молитви були випадковістю, а всі розради в часи труднощів — самозаспокоєнням.

Але Православ’я полонило мене не логікою, не переконаннями, не добрим ставленням — спершу я нікого в храмі й не знала. Головне було в іншому. В моїй душі щось відбувалось, і я намагалася розібратися в цьому. Весь мій світ, все моє спілкування було там, в колі протестантів. Мої друзі, мої батьки — всі були протестантами. Я не могла не бачити, не пам’ятати і не цінувати все гарне і справжнє, що було в мене «там». А «тут» — не було практично нічого. Крім одного друга, та й то далекого, і одного храму в саду, який я раптом відчула своїм Домом. Туди ж я приходила шукати відповідь на своє головне запитання: що робити? Приходила просто постояти, помовчати перед Богом, відпочити від важких думок.

Одного разу я вирішила: піду на ранкову службу до Іонінського, а там — що буде, те буде. І під час літургії з’явилася впевненість, що ось він, мій Дім, тут моє місце, нікуди я більше не хочу. Крапка. Стало легко і спокійно, по-дитячому радісно. Попереду були пояснення перед батьками, друзями і на роботі. Мені тоді не раз ставили запитання: а що, коли я передумаю, пожалкую, розчаруюсь і в Православ’ї? Я розуміла: це не дрібниці, не дурниці. Але всі запитання відійшли на інший план. Була впевненість у головному: ось вона — Церква, в якій живе Правда, в якій живе Диво. Нехай мені багато що незрозуміло, нехай мені все ще страшно — але я хочу бути в Церкві, жити її життям, брати участь у її Таїнствах.

Ну, а далі почалося «життя після Зустрічі». Зі сповіддю і Причастям. З відвідуванням «молодіжки» і богословського клубу, спробами брати участь у церковному житті...

Пізніше, коли я дізналася історію Іонінського монастиря, прочитала про його першого настоятеля, трошки зрозуміла, звідки це сильне відчуття Дому. Адже слова Богородиці до преподобного Іони «приймати всіх, хто прийде сюди», — це і про мене також! Я на собі відчула гостинність преподобного...

Минуло рівно два роки. Чи легко жити в Церкві колишній протестантці? І так, і ні. Легко, мабуть, лише «віруючим у душі». Плоть не завжди в захваті від того, що треба стояти на богослужінні, адже раніше можна було спокійно сидіти. Це жарт, звісно... Виникають серйозніші проблеми. Наприклад, коли підкрадаються старі сумніви. Або, буває, згадуєш у спілкуванні про своє протестантське минуле і бачиш, як в очах співрозмовника з’являється страх: це ж треба, як це ти примудрилася, в секту?.. А в мене і зараз язик не повертається назвати свою попередню громаду сектою. Адже це була моя перша сходинка до Церкви, витягни її — і вся драбина розпадеться... Стало у нагоді регулярне читання Біблії в минулому. Зараз, соромно зізнатися, далеко не так часто беру в руки Святе Письмо. Але знання біблійних історій допомагає розуміти службу. Крім того, допомагає звична настроєність, що в Церкві не можна бути просто «парафіянином». Нас так виховували в баптистській громаді, що всі ми несемо відповідальність за Церкву. Кожен має брати участь у міру сил і здібностей. Для кожного знайдеться своя справа в одній Спільній Справі.

От і все. Я хотіла розповісти про Зустріч. Розповісти саме «Отроку». В цій історії він відіграв свою роль. Що, якби його не занесло тоді якимось вітром у протестантський офіс? Що, якби він не потрапив мені в руки? А якби не виявився таким барвистим, і головне — живим та щирим? Не знаю. Може, я все одно колись прийшла б до Церкви. Але Бог влаштував так, що саме «Отрок» привітно зустрів мене на порозі та провів Додому. Спасибі.

Опублiковано: № 1 (31) Дата публiкацiї на сайтi: 03 January 2008

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237254938.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 24 з 24
12:34 08.05.2014 | Человек
Они баптистов называют просто общиной,а себя Церковью.Неуважение к чужим верованием еще один минус в пользу православия.Еще один ответ на вопрос-Почему я не стану исповедовать православную веру. Ведь человек всегда стремится быть рядом с теми кто как минимум уважает окружающих. А от православных людей только и слышно как они христиан называют сектантами . Обидно что не исправляются православные люди.
20:37 15.03.2011 | Василина
..дякую за статтю..!
вона дуже глибоко торкається серця!!..в мене є друзі протестанти,які навіть і чути нічого не хочуть про Православія...і якшо вони заходять до церкви,то тільки щоб переконатися що всі на службі "ідолам поклоняються"...це дуже боляче чути наклеп на Святу Віру...а також те,як протестанти вважать,що мироточення,благодатний вогонь та безліч інших чуд-справа рук диявола...
Дай Боже,щоб таких історій спасіння,як у Віти було по-більше!!!
..Щиро рада за тебе,Віта! Будь благословенна!!!
10:23 17.02.2011 | Галина
Когда я была в общинах - почему-то читались только "нужные" слова из Священного Писания, и что интересно - что они использовались там не для просвещения души, а наоборот чтобы затянуть человека под рамки, убить сознание, волю...
Но начав читать Его более внимательно - я раскрыла для себя, что в Библии описаны все традиции Православия! - есть слова про святую воду, каждение, мощи святых нетленные!!!Это все есть!И тогда именно я нашла истинную церковь - о которой пишется в Писании! И куда денуться все остальные религиозные общины, которые отрицают святую воду, каждение, мощи...Вот и ответ на наш вопрос - поклоняться иконам, мощам или ... предать Бога и Его Слова.
10:15 17.02.2011 | Галина
Дорогие все!
Смотрю статья каснулась сердец тех, кто тоже пережил подобное....и я в том числе.
История жизни каждого преднаписана - и наш жизненный опыт должен был случится. Истерзание души христианскими вероучениями мучит её, изматывает, делает большую рану...
В своей истории я пережила немного "памятней" свое беспечное пребывание в общинах - и рана эта очень долго заживала, и до сих пор заживает, уже 4 года...И я могу сказать одно - да, оно не сразу полегчает, не сразу снимутся все сомнения, прошлые воспоминания,мысли.
Это не помыть руки после грязи. Это очищение души - долгое, но на всю жизнь...
00:33 30.10.2010 | Марина
Спасибо огромное за статью,она сейчас так в тему!!! 2 года назад я открыла для себя христианство -полноценное христианство,с регулярными хождениями на службы,исполнениями таинств, с радостью,которую выносиш из храма с собой после службы...К этому всему меня случайным образом привел мальчик,который поступал в Семинарию.У меня обрелся смысл жизни, я была богата,богата душевно...!!!
Прошло время,я разочаровалась в мальчике,и на уровне подсознания начала отдаляться от церкви..это продолжалось до той поры,пока из постоянной прихожанки я превратилась в человека,который не был в церкви уже 2 месяца..Жизнь стала серой и унылой,появилась неуверенность во всем ,что я делаю,все потеряло смысл...
А главное внутри чувствовался духовный голод.Я поняла что дальше откладывать нельзя.Зашла на сайт Отрока,как когда то)..Наткнулась на эту статью..И очень благодарна автору! А теперь ложусь спать - завтра в храм утром идти!!))
16:04 25.11.2009 | Ирина
Очень тяжело переубедить протестантов, что их учение ложно. Действительно, Господь должен коснуться их сердец Своей Благодатью, как это произошло в случае Виты. Она искла - и Господь ей открыл.А тот, кто еще сомневается по разным поводам (поклоняться ли иконам, мощам и пр.) пусть ответит для себя на вопрос: ПОЧЕМУ ЧУДО СХОЖДЕНИЯ БЛАГОДАТНОГО ОГНЯ ПРОИСХОДИТ ТОЛЬКО ПО МОЛИТВЕ ПРАВОСЛАВНОГО АРХИЕРЕЯ И НА ПРАВОСЛАВНУЮ ПАСХУ, ПОЧЕМУ МИРОТОЧАТ ИКОНЫ И МОЩИ СВЯТЫХ НЕ ТЛЕЮТ?
14:53 16.10.2009 | Enya
Alex, ви неправі! Віту я знаю особисто, декілька раз зустрічала її в колі друзів з того державного вузу, про який вона згадує, теж там навчаюсь. І історія її ніяка не "подсадная утка"... справжня! А щодо того, що "Уж очень мягко автор подходит к проблеме конфессий", то не це булоголовною метою статті. Тут явний приклад того, як Господь призиває душу, ф зрозуміти це може той, хто вже відчув це на собі... пережив... просто в кожного свій час. Жаль, що ви цього не зрозуміли!
І з якою вдячністю і теплотою Віта говорить про свої перші духовні кроки і про общину, де ви там побачили "низший сорт", незрозуміло.
22:31 04.09.2009 | Alex
Как по мне, все это специально написанная статья, для создания в сознании людей определенный взгляд на протестантизм. Уж очень мягко автор подходит к проблеме конфессий. И в этой проблематике протестанты "низший сорт", первая ступень к истине! Какая нелепость.
В общем статья - подсадная утка.
П.С. Бить прошу не сильно :)
17:30 14.08.2009 | Настя
:) Я тоже пришла в Православие через протестантов. Очень хорошо помню свои мучения-сомнения по поводу иконопочитания))... А сейчас даже недоумеваю - как я могла этого раньше не понимать - это же 2 РАЗНЫХ ПОЧИТАНИЯ:))) Просто в русском языке слово одно и то же))) Напр.: МОЙ утюг, МОЙ город, МОЙ муж, МОЙ Бог - слово МОЙ одно и то же, но смыслы - совершенно разные...
Думаю, подобные сомнения в сердце происходят из любви к Богу и нежелания Его огорчить, ну и от незнания и отсутствия определенного духовного опыта.

"Почитание образа восходит к первообразу", по-этому фраза про "кости и доски" явно несостоятельна. Перед иконами со стершимися ликами не моляться, их сжигают. И не к костям обращаются, а к брату или сестре во Христе, достигшей совершенства (Еф.4:13), с просьбой "Моли Бога о нас!" "Много может молитва праведного"(Иак.5:16) И не забывайте, что Господь - Бог живых, а не мертвых! Так что все упирается в "а есть ли в твоем сердце любовь"... Если есть, то одинаково чувствуешь родственную связь во Христе и с родной сестрой, живущей с тобой в одной квартире, и с преподобным Ионой:)И обоих равно можешь попросить молитвенной поддержки, без страха "идолопоклончества"...
17:32 14.07.2009 | Александр
Молодец Вита,я за тебя рад,что ты на правильном пути,а у протестантов-сектантов кроме десятины ничего святого нет.Людей там много хороших,но обманутых.А вот пастыри или пресвитера есть волки в овечьей шкуре.
17:16 14.07.2009 | Александр
ЗАЧЕМ ИЗ БИБЛИИ УБРАЛИ ПРОРОКА ТОВИТА или ТРИ БИБЛИИ.


У нас в мире существует три Библии.
Первая, это священные книги, входящие в состав Библии, употреблялись христианами с самого начала церкви, они были окончательно утверждены Церковью в 51 Ом году Апостольского собора. Читается она только православными христианами и в ней содержится семьдесят семь книг посланий пророков.
Вторая Библия для католиков после раскола их от православия приблизительно в 10 веке. Очень сложный вопрос, что-то они прибавили, подробности знает только высшее духовенство.
Третья, библия для протестантов, и предназначена для чтения только сектантами. Обычно на лицевой обложке книги нет изображения креста. Так же не указывается ее количества тиража, дата печати и вообще нет полных данных. И самое главное, нет благословения Митрополита. Печатается она в основном в Америке и в Европе, а также в небольших количествах в странах ближнего зарубежья, и содержит шестьдесят шесть пророческих книг, из которой убрано более десятка пророков.
11:18 28.09.2008 | Света
Да, статья очень хорошая. Напоминает мне саму себя.Когда-то я жила как заблукавшая овца,но теперь и я нашла свой дом!
15:23 05.08.2008 | roman
http://iona.kiev.ua/download/icon.pdf.
ссилка непрацює, а інформацію мати невідмовлюсь про ікони, (сусіди протестанти)

Коментар:
Исправил. Файл снова доступен.
Иеродиакон Савва

22:39 09.07.2008 | Таня
Мы с мужем перешли из баптистов.Считаем это чудом: нас вразумляли, уговаривали...После баптиского опыта остались рубцы(страх знакомиться и быть зависимым от людей).Благодарна автору за статью, рада за неёю


21:29 29.04.2008 | Наташа
Разве спасает принадлежность к какой-нибудь деноминация или церкви? Хотите ли вы сказать, что окончательный путь познания Христа возможен только в православьи? Статья "Дорога домой" говорит, что человек, в данном случаи Вита, спустя многие годы скитаний наконец-то находит Церковь. Стало быть, всем или хотя бы некоторым, ищущим протестантам еще предстоит подобный путь озарения? Я согласна, что некоторым ближе литургия, но разве форма поклонения имеет значение? Разве не поклонников в духе и истине ищет Себе Господь...? В ответ замечательному православному святому я бы сказала, что погибну, не тогда, когда оставлю православье или протестантизм, но погибну, если оставлю Бога.
17:43 28.04.2008 | Наташа
Вита, так что же ты только православную церковь Церковью считаешь? Зачем перечеркиваешь веру твоих друзей? Ведь многие, в том числе и я, нашли Бога и в протестантской церкви. Просто, не мне тебе говорить: "Бог в нерукотворных храмах живет..."

Коментар:
Наташа, ну разве из самого текста не видно, что автор делится своим сокровенным опытом, вот и все. Вита ни одного обидного слова не сказала в адрес протестантов. Один замечательный православный святой сказал: "я не знаю спасутся ли инославные, но если я оставлю Православие - я погибну". Именно в таком духе рассказ Виты. Не нужно обвинять ее в том, чего она не говорила и не делала.
Иеродиакон Савва

21:16 15.04.2008 | Евгений
Я по рождению православный. Сейчас хожу в протестантский Дом Молитвы. Скажу так - не спасуться ни протестанты, ни православные. Спасётся тот, кто следует Христу. Много духовного и там, и там. А поклонение святым, мощам и иконам - ересь! Поклоняться можно только Богу! А не костям и доскам. Только Богу!

Коментар:
Евгений, мне кажется, что та смелость, с которой Вы бездоказательно вешаете ярлык ереси на поклонение святым, мощам и иконам, выдает, что Вы лично не разобрались в этом вопросе, а просто повторяете неглубокие эмоциональные обвинения в адрес Православия.
Вряд ли Вам знаком тот факт, что в Православии различается поклонению Богу и поклонение святым. Богу подобает всецелое служение - λατρεία. Святым же подобает почтительное поклонение - προσκύνησις. Мы почитаем святых, как людей угодивших Богу. Понимаете, если нельзя почитать людей, которые достойны уважения по какой-либо причине, то и отдание чести в армии - ересь, вежливое приветствие - тоже ересь. К чему эти знаки почтения, если почитать можно лишь одного Бога?
На указанный Вами адрес высылаю подробнейший ответ на вопросы протестантов о почитании святых и икон. Другие читатели могут загрузить этот ответ с адреса: http://iona.kiev.ua/download/icon.pdf.
Иеродиакон Савва

17:05 27.03.2008 | Степан
"Трезвитесь, бодрствуйте, потому что противник ваш диавол ходит, как рыкающий лев, ища кого поглотить. Противостойте ему твердою верою, зная, что такие же страдания случаются и с братьями вашими в мире" (1 Петр 5:8-9).
Слава Богу!
Очень знакомо...
Вита, понимаю твои страдания и молюсь за тебя.
Нуждаюсь и в ваших молитвах, братья...
С Богом!
Ваш брат во Христе.
15:11 03.03.2008 | Александр
Я вот тоже не могу решиться, сам бывший адвентист, очень давят сомнения на счёт поклонение иконам и святым.В Ионинский хожу иногда с женой, но только потому что она ходит.
21:03 23.01.2008 | Ольга
Настоящий православный никого не будет осуждать. Только порадуется и поможет! Это уж точно. А страх, он, наверно, должен быть, это, скорее, естественное чувство стыда перед Богом за грехи. А людей не надо боятся. Я пришла совсем недавно к вере и нашла такую поддержку среди верующих! А батюшки, они же только безмерно рады будут, что вот еще одна заблудшая овца нашлась, еще один блудный сын вернулся. Главное, верить!
19:11 23.01.2008 | Лена
А я пока сомневаюсь,боюсь,что в церкви меня будут осуждать и не поймут,слишком строго там
15:13 22.01.2008 | Ольга
Да... спасибо за рассказ. Как всётаки чудно осознавать на собственной судьбе, на собственной жизни существование Бога. Как Он терпелив к нам, глупым и гордым, как Он ведет нас за руку к себе, чтоб мы спаслись.
03:11 10.01.2008 | Света
Спасибо за такой искренний рассказ...Мне так это близко. Я совсем недавно пришла в Православие из церкви протестантов-пятидесятников. И пережила что-то подобное. Помню, когда шла с первой службы(тогда было Всенощное бдение), что-то внутри меня переменилось и потекли слезы. Не те, которые были раньше(у протестантов все как-то на внешних эмоциях), а как будто из глубины души. И стало так радостно и спокойно. Господь все предусмотрел, а я даже подумать не могла...
21:37 08.01.2008 | Алина
По смыслу подобное было и у меня. Только у меня первой ступенькой Домой было межконфессиональное радио "Теос". В православный храм я тоже пришла постоять, побыть с Богом. И почувствовала, что здесь хорошо, что Он есть. И всякий раз, когда выходила из храма, чувствовала в своей душе какую-то радость, которую я унесла с собой.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: