В одній із проповідей Іоанна Златоуста я натрапив на такі слова про Страшний Суд: людина судитиметься, по-перше, як людина, тобто чи була вона милосердною, уважною, чутливою, працьовитою... Чи було в ній те, що має бути природнім для людини, те, що відрізняє її від тварини. Потім кожного судитимуть як християнина — за заповідями Євангелія. Про це говорить Христос у Євангелії такими словами: Слово, яке Я сказав вам, воно буде вас судити. Тут ідеться про прощення ворогів, про милосердя, незлобивість, чистоту тілесну і все те, чого не було б у світі, якби не було Євангелія. І потім, нарешті, нас судитимуть як синів Церкви — в тому званні, яке ми в Церкві носимо — єпископа як єпископа, священика як священика, монаха як монаха, мирянина як мирянина. Якщо людина була єпископом, але не витримала іспиту загальнолюдського, тоді до єпископського суду їй не дійти — вона буде відкинута раніше.
Це стосується всіх. Перш ніж нас судитимуть як християн, нас судитимуть просто як людей. У відомому місці Євангелія, де йдеться про Страшний Суд, Христос перераховує низку добрих справ, якими вирізняються праведні, а саме: нагодувати голодного, вдягти роздягненого, відвідати хворого тощо. Кожному має бути зрозуміло, що це не власне християнські чесноти — такі як молитися за ворогів чи роздавати майно, а чесноти саме загальнолюдські. Оскільки і мусульманам, і іудеям, і атеїстам зрозуміло, що треба співчувати ближньому в його скорботах з любов’ю та чуйністю. Можливо, Христос у словах про Страшний Суд навмисно мінімізує вимоги до людини. Якщо ти не був вірним у малому, то, звичайно ж, і в більшому ти вірним не був. От на цьому найменшому рівні мені б хотілося зупинитись.
Святоотцівська думка чітко та правильно розрізняє в людині сфери тілесного, душевного та духовного. До душевного отці відносили літературу, музику, поезію, тобто сферу витонченого в усіх її проявах. Ну а духовне — це віра, покаяння, молитва, піст і решта християнських подвигів. Християнські вчителі зазначають, що душевне робить людину естетично чутливою, витонченішою, і розпушує, мов ґрунт, її душу, але саме по собі не спасає. В цьому значенні справедливо дорікнути діячам культури в натяжці, коли вони свою роботу називають «духовною». Поет, художник, режисер, сценарист — це не люди духовної праці. Це люди праці душевної. Але зворотнім боком медалі є також і те, що неможливо дати людині духовне, не давши перед тим душевного. Про це пише апостол Павло, кажучи, що «спершу душевне, а потім — духовне».
З уст однієї церковної людини мені довелося чути гіркі слова про те, що культура розцерковлена, а Церква — обезкультурена. Праведний гнів викликає існування поетів і письменників, які ніколи не читали Євангелія, а також існування християн, які зневажають усіляку поезію та літературу. І те, й інше — нонсенс, тобто явище безглузде, явище потворне.
Мовою Нового Заповіту є мова грецька. Це не випадково. До тих пір, як на землю грецької ментальності були посіяні зерна Євангелія, вона була зорана і розпушена працями сотень філософів та народжених ними філософських шкіл. Греки щиро та гаряче шукали істину. В пошуках її створювали філософські системи, робили внески в облаштування громадянського суспільства, займалися наукою, вивчали себе. Коли на цей плодючий ґрунт впало зерно Сіяча, він породив видатних вселенських учителів, святителів, найвитонченіших богословів. Такого розквіту богослов’я, який був на грецькому ґрунті, ми більше не бачимо ніде. І це яскравий доказ того, яку користь у Христі приносять дохристиянські праці та зусилля. Ми ж — пізні роди, які прийшли до Христа за тисячоліття після першої проповіді Євангелія — не знаємо подібної майстерності в галузях філософії, поезії, державотворення... Ми як володарі істини схильні зневажати той колосальний спадок дохристиянського і нехристиянського людства, який веде до Христа чи допомагає глибше усвідомити Христове Євангеліє. Нам треба ніби постфактум, вже ставши християнами, відчути як знемагає душа людська, яка потребує Бога, і її прагнення шукати істину. Нам потрібно також відчувати і стан тих наших сучасників, які й зараз живуть поза Христом, шукають Його, хай навіть несвідомо. Весь цей комплекс відчуттів дається нам у світовій літературі та мистецтві, які ми не маємо права зневажливо обминати.
У православному середовищі нерідко можна почути голоси, що суворо проголошують моралі типу: «Серафим Саровський Шекспіра не читав, Сергій Радонезький Платона не цитував». Такі люди несвідомо підіймають планку вимог до маленької людини на рівень життя найбільших святих. Ми повинні чітко розуміти, що образ життя великих подвижників — це не норма для мільйонів, а лише привід здивуватися, прославити Христа і покаятись.
У повсякденному житті небезпечно керуватися тільки аскетичним ідеалом Святих отців. На істинне наслідування їх подвигів здатні далеко не всі. Якщо ж більшість слабких та немічних тягтимуться в житті до надміру високих ідеалів, то ми ризикуємо отримати в результаті тисячі зламаних життів і крах цих самих ідеалів. Православна віра монахолюбива. Кращі наші вчителі — це аскети. Незаймані, подвижники. Але в цій нашій перевазі ховається причина наших недоліків. Нерозбірливо пропонуючи всім підряд високі аскетичні ідеали, ми ризикуємо травмувати душі більшості тих, хто нас слухає. Мені здається, не варто забороняти сучасній людині ходити в басейн, бути уважною до своєї зовнішності, слухати нецерковну музику на підставі лише того, що цього не робили святі. Ми не маємо права зневажати душевне і одразу говорити людині тільки про духовне.
Людина — істота динамічна. Вона може бути рівною ангелам, може бути подібною Христу, а може деградувати до стану скотини чи тварини, а то й демона. Між цими полюсами кожна людина протягом життя здійснює вільні пересування. Колізією, що стоїть перед лицем Церкви, є те, що покликана до проповіді рівноангельської чистоти, христонаслідувального смирення, дитячої незлобивості, Церква сьогодні звертається до людей, які все більше і більше не здатні її слухати, оскільки втрачають не тільки Боже в собі, але навіть людське. Сім’я та школа вже давно майже нічому не вчать. Можливо, крім Церкви, більше ніхто не пояснить людині, що треба вітатися першим, поступатися старшому місцем, не кидати фантик повз смітник... Ці речі ми повинні пояснювати до того, як почнемо розмову про блаженства євангельські. Ми не маємо права говорити з людьми про речі високі, не навчивши їх перед тим речей малих та елементарних. Сучасну молоду людину, наздогад висмикнуту з дискотеки, що звикла лише «відриватися», потрібно спочатку навчити говорити мовою зрозумілою і близькою до літературної, перш ніж розповідати їй що-небудь про Царство Небесне. В цьому протиріччі я бачу одну з хворобливих проблем церковного життя. Покликана вести людей на небо, Церква сьогодні вимушена спочатку робити людей людьми, не давати їм демонізуватися чи ставати скотоподібними.
Сказане стосується в основному молоді. Та бабця, яка працює десятиліттями на городі та кожної неділі поспішає до церкви, не потребує для спасіння прилучення до світової культури. А от молодь, включно з сільською, потребує. По-перше, світ безповоротно урбанізується. Сучасна світова культура — це культура великих міст. Навіть селянин завдяки телевізору, радіо, дискотеці втягнений в коло сучасних колокультурних течій. Ось такій людині неминуче необхідна протиотрута від вульгарності сучасної поп-культури, і як альтернатива — сходинка нагору — культура вищої проби, що рано чи пізно могла б привести людину до думки про Христа.
В ставленні до загальнолюдських культурних цінностей для християнина повинні існувати такі собі ієрархічні сходинки. Наприклад, людина, яка любить літургію, коло спілкування якої поширюється на людей церковних та освічених, може не потребувати відвідування театру (хоча й не зобов’язана ним гидувати). А от людині, яка загрузла в земних турботах, давно не читала ніяких книг, ні про що, крім життєвих справ, не думає, може бути корисно піти на гарну виставу і, вилізши зі шкаралупи особистих проблем, долучитися до загальнолюдського болю чи радості. Молода людина, яка не знає про життя Церкви, в силу властивої вікові гарячковості, нонконформізму, може захоплюватися рок-музикою, рухом хіпі тощо. Ми не повинні суворо засуджувати її за це. Гірше, якщо людина, вже ставши церковною, повертається назад і захоплюється тим, що властиво людям, які ще шукають, але не знайшли. Така людина є неблагонадійною для Царства Небесного (Лк. 9, 62).
