Два шляхи спасіння

Хтось із отців сказав, що якщо в юнака ніколи не виникало думки піти в монастир, то в його духовному житті щось не так. У певний момент у будь-якого молодого християнина виникають думки про вибір життєвого шляху. І навіть якщо ти вже визначив, що твоє покликання — створити сім’ю, і монастир не для тебе, трапляється, що дні та роки минають в очікуванні тієї єдиної, а нічого не змінюється... І ти розгублено думаєш, чи не помилився у своїх очікуваннях, сумніваючись, боячись «не впізнати» свою справжню любов, переплутати її з якимсь тимчасовим захопленням...

Про свої сумніви наш журналіст поговорив із двома батюшками — протоієреєм Костянтином Курбановим та архімандритом Іоною (Черепановим).

— Отче Костянтине, чи є «критичний» вік, коли людина повинна остаточно визначитися з вибором життєвого шляху — одружуватись їй чи піти в монастир? Чи визначатися можна все життя?

— В юності кожна людина намагається осмислити життя, зрозуміти, яке воно. Початком християнського осмислення життя є розуміння того, що життя — невпинний подвиг. Що б ти не вибрав, чернецтво чи шлюб, важливе розуміння того, що це життєвий подвиг, через який ти служиш Богу, від початку й до кінця. Лише усвідомивши це, варто роздумувати про вибір життєвого шляху.

Чернецтво — шлях обраних. Якщо в юному віці людина замислюється про чернецький подвиг, то, звісно, вона має до цього особливий нахил. Порядок чернецького життя обов’язково передбачає «іскус», коли духівник слідкує за корисністю аскетичного життя для юнака. Усі знають, як трагічно закінчується життя тих людей, які йдуть у монастир, керуючись певним романтичним поривом, і потім не витримують видимої жорсткості тих абсолютних вимог, які ставляться до чернецького життя. Перші християни були дуже відданими Богу, але згодом, коли Церква стала приймати в себе усе більше й більше людей, такого суворого ставлення до життя вже не було. Церква стала Церквою людей, які прагнуть до святості, а не Церквою святих, як по праву говорили про себе християни перших віків. Господь так улаштував, щоб монастирі стали світочами досконалого способу життя й були орієнтирами для людей, які ще тільки стають на шлях святості. Від розуміння великого значення чернецтва у багатьох серцях, у яких є любов до Бога, загорається бажання служити Христу, але насправді дуже небагато людей дійсно духовно схильні до того, щоби стати на цей досконалий шлях. Як правило, духівник не відмовляє людині, яка прагне до чернецтва, але досліджує, чи дійсно від Бога її прагнення і чи готова вона йти по цьому шляху — а чи, побувши певний час на вихованні в монастирі, юнак піде й виконає свій християнський обов’язок іншим чином. А «інший чин» — це сімейне життя.

— А коли ти маєш право вибирати цей шлях?

— Тут річ не у віці. Я вже казав, що головне — усвідомлювати серйозність християнського життя, розуміти, що в ньому не може бути компромісів і зрад. Неправильний приклад миру показує нам легковажне ставлення до шлюбу, коли люди, йдучи за своїми емоціями, не хочуть нести ніякої відповідальності. Для того, щоб будувати сім’ю, християнин повинен мати досвід перемоги над своїми пристрастями. Коли людина вміє володіти собою, тоді можна подумати і про створення сім’ї. Зараз дуже важко визначити вік духовної зрілості. Є досить осмислені шлюби, уклададені у віці 18 років, але з іншого боку є люди, які до 25 років лишаються цілком інфантильними, абсолютно не готовими до шлюбного життя. Про зрілість свідчать учинки людини, її готовність нести відповідальність, виконувати свої обіцянки, як би важко це не було. Якщо подібний досвід є, то, звісно, ця людина здатна до розвитку такої надскладної структури, як сім’я.

Багатьом юнакам приходить час одружуватись, і вони не мають сили стримувати свої емоції. Розчарувавшись у шлюбі, люди шукають причину руйнування стосунків у «розбіжності характерів», але насправді відбувається розчарування не в конкретній людині, а у ставленні до справи, за яку ти взявся. Чи можна братися за побудову сім’ї, якщо ти не знаєш законів шлюбу, які спрямовані на дбайливе збереження взаємної любові?

Життя людини, яка стає на цей шлях подвижництва, докорінно змінюється. Стільки треба виявити терпіння, мудрості! І це неможливо зробити поза Церквою, без поради та допомоги духівника. Зрозуміло, що сама людина про себе остаточного висновку зробити не може. Якщо це правослвна сім’я, необхідно також порадитися з батьками — не лише духовний отець усьому мірило.

— Як відрізнити любов від закоханості?

— Абсолютна більшість християн, як юнаків, так і дівчат, можуть скласти достойну пару, якщо вони мають тепле ставлення одне до одного. Той, хто вважає, що люди можуть стати подружжям, якщо вони «закохані» одне в одного, — помиляється, оскільки слово «закоханість» придумали люди, які по-справжньому не бажають стяжати любов.

Те, що називають закоханістю, може бути лише початком стосунків, але без продовження і справжньої жертовної любові вона залишиться безплідною і буде тільки самообманом. Вірніше буде сказати, що закоханість може бути присутньою у стосунках, проте справжнє почуття набувається через подвиг, самозречення і жертовність. Окрім того, буває, що «закоханістю» виявляється просто пристасний потяг, плоди якого для християнина руйнівні. Для християн важливо у побудові сім’ї зберігати теплоту стосунків, про які ми говорили, розвивати, стяжати любов, за словом Апостола. Люди, які підходять одне до одного, по-християнськи зростають у любові; навіть зовнішня краса розкривається у подружжі, коли воно живе справжнім християнським життям, коли чоловік і дружина починають усе любити одне в одному. І це, звісно, відбувається лише поступово.

— Чи варто шукати собі обраницю виключно у православному середовищі? А раптом хлопець полюбив не християнку?

— Таке трапляється... Але ось що важливо розуміти: любов, яка «нечаянно нагрянет», — це, безумовно, вигадка миру. Ти дозволив собі полюбити нехристиянську дівчину? Чи знаєш ти, на що йдеш? Найчастіше буває так: коли дівчина спілкується із хлопцем-християнином, спочатку вона виконує те, чого він чекає від неї, а після одруження повертається до свого звичайного способу життя. Святе Письмо велить нам обирати супутника життя зі свого середовища, і це дуже мудро. Хлопець повинен усвідомлювати, що сім’я — це не ложе романтичної любові. Сім’я передусім — це побудова тих взаємостосунків, які стануть основою, кораблем, на якому ми пройдемо увесь жах випробувань, відпущених кожному християнину в його житті. Подружжя — це взаємні помічники. Чи буде твоя обраниця помічницею в найважчих випробуваннях, чи буде вона разом із тобою іти у вірному напрямі?

— Що значить іти у вірному напрямі?

— Розглянемо, приміром, хто «правіший»: мати, що має добре серце, усе прощає своїм дітям і дозволяє їм жити паскудним життям, а чи «сувора» мати, яка пам’ятає, що життя на землі — це всього лиш поріг істинного, вічного життя, і яка нізащо не дозволить своєму синові померти для майбутнього життя гріхами теперішнього?

Як важливо обрати по-справжньому добру матір своїм дітям та істинну помічницю, подругу й супутницю собі! Тоді, якщо чоловіку доведеться заблукати в бурхливому морі духовного життя, дружина стане йому компасом — якщо він свого часу зробив правильний вибір. Ось про що повинен думати християнин, коли він обирає собі супутницю.

І ще один важливий момент: християнину дуже важливо радитися з духовним отцем своєї обраниці. Люди бувають із непідхожими характерами, прагненнями, іноді дуже нетверезо, мрійливо налаштовані. Найзручніше помітити це зі сторони, і як добре, якщо зробить це людина духовно досвідчена! Я, бувши духівником, не маю права наказувати, настійливо вчити їх від імені Церкви — вони, врешті-решт, мають свободу та право вибору. Та коли я бачу подібні помилки, можу молитися за них, намагаюся допомогти, воцерковити, направити їх, аби вони будували сім’ю на началах християнської моралі.

— А чи може людина лишитися одна?

— Це буває дуже рідко, і це непрості випадки. В юному віці потрібно орієнтуватись на життя у шлюбі або чернецькому постригу. Але якщо людина не наважилась на жоден із цих подвигів, то нехай живе чисто, по-християнськи, виконуючи свій обов’язок православної людини. Життя людини містичне, і якщо Богу завгодно, Він усе покаже в свій час.

На питання, що стосуються вибору чернецького шляху, відповідає головний редактор «Отрок.ua», намісник Київського Свято-Троїцького Іонинского монастиря архімандрит Іона (Черепанов).

— Отче Іоно, що ж усе-таки спрямовує людей, коли вони обирають чернецтво? Для чого людина полишає звичний спосіб життя і живе по зовсім інших законах, зовсім інших правилах, на відміну від більшості людей навколо?

— Преподобний Іоанн Лествичник говорить, що є три причини, з яких варто іти в монастир. Це може бути бажання досягнути Царства Небесного, коли людина, подібно до євангельського збирача перлів, зрозуміє, що нічого ціннішого немає і за Царство Небесне вона згодна віддати усе. Це може бути яскраве, пекуче усвідомлення своєї гріховності й бажання в покаянні оплакувати перед Богом свої гріхи. Це може бути любов до Бога, готовність віддати Йому все своє життя, піти за Ним куди завгодно. Інший древній отець говорив: хто не усвідомлює, що на світі існує лише він і Бог, не може бути монахом. Тобто чернецтво у своїй граничній глибині — це життя сам на сам із Богом, коли всі інші люди, усі події світу стали неістотними, розтанули за горизонтом.

Звісно, дехто приймає чернецтво з інших причин: хтось спокушається тією повагою, якою оточені монахи, хтось шукає душевного комфорту, хтось тікає від проблем, хтось у неофітському пориві прагне стати «святим по максимуму», хтось вважає себе духовно розвиненим та обдарованим і тому достойним ніяк не меншого, аніж чернецтво. Усі ці та інші причини не здатні довго підживлювати чернецький подвиг. Людина, яка з таких причин прийняла чернецтво, або зіткнеться з непоборною кризою свого ставлення до чернецтва, або ж ченцем стане лише зовні. Утім, той же преподобний Іоанн Лествичник говорить, що знав таких ченців, які полишили світ із нечистих міркувань, але пізніше змінили своє ставлення до чернецтва на правильне. А милостивий Господь чекає, яким буде кінець їх чернецького подвигу.

— Багато мирських людей вважає, що в монастир ідуть через нещасливе кохання або життєві знегоди. Чи так це?

— Не варто йти в монастир через нещасливе кохання. Зробивши один красивий жест, грюкнувши на прощання дверима, доведеться лишитися за дверима до кінця життя сам на сам із самим собою. Не маючи тієї любові до Бога, яка в чернецькій самітності бачить не тугу й покинутість, а перебування з Богом, людина не стане справжнім монахом. Не варто тікати в монастрир від життєвих знегод. Без подвигу, без несення скорбот неможливо спастися ні мирянину, ні ченцю. Якщо хтось сподівається у монастирі не мати скорбот, він помиляється.

— А все ж бувають такі випадки?

— Буває, Господь через різні обставини відкриває Свою волю, веде людину до чернецтва. Але тільки якщо людина через нещастя і скорботи зрозуміє, що все, що їй потрібно в житті, — це Бог, тільки тоді є сенс іти в монастир. Але якщо нещаслива любов підштовхує людину до чернецтва як певного віртуального самогубства, театрального жесту, то не буде з такої людини справжнього ченця.

— Майже кожна молода людина мріє про чернецтво, дізнавшись про велич і красу цього служіння, однак мало хто в результаті дійсно присвячує цьому своє життя. Як зрозуміти, чи під силу тобі чернецький подвиг?

— Не треба розуміти, під силу чи не під силу. Своїми силами — не під силу. Треба зрозуміти, закликає чи не закликає Господь до чернецтва. Можна задати зустрічне запитання: а як зрозуміти, що саме ця дівчина і є та, з якою потрібно пов’язати все своє життя? Це таємниця внутрішнього життя людини. Кожного Господь кличе по-своєму. Головне бути чесним перед судом своєї совісті, прислухатися до обставин життя, до слів духівника, молитися Богу, щоб Він відкрив Свою волю. І Господь не залишить без відповіді жодного з тих, хто щиро до Нього звертається.

Бесіду вів Дмитро Дзядик.

Опублiковано: № 3 (22) Дата публiкацiї на сайтi: 12 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
15:18 24.09.2011 | Антонина
Господь не оставит без ответа ни одного из тех, кто искренне к Нему обращается. Нашла для себя ответ, просто надо искать, а не опускать руки...
21:22 19.09.2007 | Илья
а как для себя понять, что правильней, когда стоишь на распутии в этом мире - вроде бы все есть, и учеба, и вера, но жизнь идет волнами...
Говорят молиться, а не получаеться и руки опускаютьсяс каждим днем все боьше и больше!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: