Єдиний, неповторний...

Ми всі живемо в одному й тому самому світі, який все більше набуває рис величезного будинку або навіть комуналки, що надмірно розрослася.

Водночас ми живемо в доволі відокремлених, закритих світах, від чого розмова двох землян часто-густо ризикує бути схожою на розмову лунатика з марсіанином.

Ці відокремлені світи вміщені в наших грудних клітках і черепних коробках. Це внутрішні світи, які у двох навмання обраних людей ніколи не будуть однакові. Дай Боже, аби хоча б перетнулись або бодай доторкнулися.

Четверо людей їдуть в одному купе до однієї і тієї ж станції. Їдуть на фірмовому поїзді з Києва до Львова. Піджаки зняті, валізи вміщені під сидіння, постіль застелена, квитки провідниці віддані. Можна розкладати на столику «що Бог послав», замовляти чай і проводити час за найприємнішим заняттям — розмовою, їжею, видивлянням у вікно й розміреним, заколисливим погойдуванням під стукіт коліс.

Першу порцію чаю випито, і провідницю попросили «повторити». Відбулося поверхове знайомство і намітились теми для розмови. Вибори, футбол, курс долара, анекдоти, історії з життя...

Один із попутників був у столиці у справах Міністерства. Він ходив безшумними кроками по м’яких килимах, сидів з розумним виглядом на убивчо довгому засіданні, щось діставав із папки, зачитував, вислуховував зауваження, робив записи у блокноті. Він червонів, позіхав, витирав піт, дивився на годинник, рахував час, що залишився до від’їзду. Потім, за дві години до поїзда, він пообідав, ні, краще сказати — повечеряв, стежачи у вікні за тим, як темнішає на вулиці й запалюються вогні великого міста. І ось тепер він тут, у купе, слухає співрозмовників, мляво підтримує розмову і мріє витягнути ноги на вологому простирадлі й таким же вологим простирадлом укритися.

— Ось у нас був випадок у дворі. Чоловік мав коханку в сусідньому будинку. Якось каже дружині, що його відправляють у відрядження. Збирає білизну, бритву, капці у валізу та «їде» до сусіднього будинку на тиждень. Ну а баби´ — вони всюди баби´. Коханка його примушує вечорами, коли зовсім темно, сміття виносити. Ну, він і замислився про щось своє, виніс сміття і на автопілоті пішов назад. А ноги його звично привели до власного будинку, замріяного, у капцях і з чужим відром для сміття. Як він вивертався, гадки не маю. (Остання фраза була перекрита вибухом дружного реготу).

Другий пасажир їздив до доньки. Допомагав по господарству, доглядав онука. Уже втретє він приїздить до Києва тижнів на два і сидить у чотирьох стінах на сьомому поверсі, спускаючись униз лише з візочком. Він не побував ані на Майдані, ані на Хрещатику, не відвідав жодного театру чи музею. Він не зробив нічого з того, що малювала йому уява, коли він гордовито казав сусідам: «Їду до Києва до дітей». По музеях він ходити, звісно, не любить і театр не розуміє, але щиро вважає, що мешканець або гість столиці повинен, так би мовити, спожити певну порцію культурної їжі. Цього разу знову не склалося. Зате новини він слухав по телевізору регулярно і був здатний підтримати будь-які теревені на політичну тему.

— У мого батька в колгоспі був божевільний голова. Злий, як звірюка. Міг навіть на людину кинутися з кулаками, і ніхто йому слова не казав. Усі боялися. Якось одна баба пішла на колгоспне поле кукурудзу красти. Тільки взялася, бачить — на дорозі фари блимнули. Вона думає: «Це УАЗик голови!» — і зо страху бігти. Через дорогу — кладовище старе. Вона поміж могил сіла і сидить, як миша, тремтить. Уже УАЗик проїхав, а вона не виходить. Раптом дивиться — два п’яних чоловіки ведуть по кладовищу бабу. Зупинились недалеко від її схованки, дістають склянку і пляшку, наливають і кажуть тій жінці, яку привели: «Пий». Та відповідає: «Не буду». Вони знову: «Пий!» Зрозуміло, що хочуть її напоїти і... того... Та баба, що сховалася, бачить — треба рятувати землячку. Ну і поки ті своє торочать: «Пий — не буду, пий — не буду», вона витягує руку з вінків і каже: «Давай я вип’ю».

Поїзд заїжджає в тунель, і регіт вибухає одночасно з тим моментом, як у купе стає темно. Здається, що у всіх потемніло в очах саме від сміху.

— І що було далі?

— А що було? Посадили її — ту, що у вінках ховалася.

— За що?

— За те, що один з тих чоловіків помер на місці від розриву серця.



Третій подорожній був зовсім ще молодим, майже хлопчиком. Він їздив здавати документи до консерваторії і ще не міг вправно підтримати розмову. З усього існуючого на світі захоплювала його лише музика. У Києві він був уперше й з усіх вражень дня головними був переляк і втома. Юнак був наляканий багатолюдністю, метушнею і відстанями. Столиця видалася йому мурашником, в якому всі поспішають і всі один одному байдужі. Уже до кінця дня він смертельно втомився від метро, від гомону, від контрасту між обличчями, що усміхалися з рекламних плакатів, і понуро зосередженими обличчями на вулицях. Хлопець звик слухати більше звуки, аніж слова, і на кінець цього дня звуки Києва змучили його слух.

Як той набоковський шахіст, котрому світ уявлявся розбитим на клітини, а саме життя — на хитру партію з невідомим суперником, цей юнак уявляв світ зашифрованим нотними знаками. Він ще не встиг звідати ні любові, ні ненависті, він ще навіть не почав голитися, і не цікавило його поки нічого, крім спеціальних предметів, що викладалися в щойно закінченому музучилищі. Йому було подекуди незручно, подекуди нудно. Але просто мовчати і дивитися у вікно він дозволити собі не міг.

— У Мусоргського... Ну, знаєте, є такий композитор — Мусоргський! Він був дуже талановитий і випередив свій час, тільки він пив дуже багато. Ну, коротше, у нього є такий твір «Картинки з виставки». А там є такі музичні уривки: «Замок Тюїльрі», «Два євреї. Багатий і бідний», «Танок курчат». І є такий шматочок, який називається «Бидло». Нам викладач розповідав, як на концерті якось виходить жінка-конферансьє і оголошує: «Мусоргський. Падла!» Їй з оркестру шепочуть: «Дурепа. Бидло! Бидло!» А вона повертається до них і каже: «Сам ти бидло». Потім знову до залу гучним голосом: «Мусоргський. Падла!».

Байдужі до Мусоргського, чоловіки все ж від душі розсміялися над історією, повторюючи потім подумки «падла» і «бидло», і намагаючись не переплутати, що тут помилка, а що — назва твору.



Четвертий подорожній їздив до Києва до шкільного товариша. Вони були в шкільні роки «нерозлийвода» і продовжували спілкуватися після армії. Потім дороги їхні розійшлися, товариш перебрався до Києва, і ось, років двадцять по тому, вони знайшлися на сайті «Однокласники». Почали листуватися в мережі, потім товариш запросив його в гості. Тепер він повертається додому, перебираючи в пам’яті уривки вражень. Головним враженням було відвідання Лаври. Товариш, який його запросив і приймав, щиро здивувався, довідавшись, що його гість багато разів бував у Києві, але жодного разу не спромігся спуститися в печери і пройтися з молитвою темними підземними коридорами. В один із днів вони й поїхали до Лаври, спустилися у Ближні печери і непоквапом обійшли їх. Біля кожної труни зупинялися, хрестилися й цілували скло над мощами. Товариш коротко розповідав про кожного святого, і було видно, що з Лаврою та її історією його пов’язує міцна і багатолітня любов.

Ці спогади і ці враження зараз здавалися чоловікові головними в усій поїздці. Усе інше відсунулося на узбіччя свідомості та здавалося маленьким і несуттєвим. Було справді дивно, чому досі він жодного разу не побував у цій напівтемряві, де пітьму ледь розсіюють свічки, де повітря пахтить особливо, і де люди моляться біля трун з мертвими тілами так, немов особисто знайомі з покійними і продовжують з ними спілкуватися, попри те, смерть їх була очевидною і спостигла вона їх дуже давно.

Четвертий подорожній не дозволяв собі поринути в містичні переживання та роздуми повністю. Він відчував, що спогади ці залишились на дні душі, як не розчинений цукор на дні випитої склянки чаю. Він відчував, що спогади ці нікуди не подінуться, що вони не раз ще воскреснуть у душі і поведуть її, душу, за собою в поки ще не звідані далі.

Він пив чай разом з усіма, і сміявся над анекдотами та історіями, і розповідав їх сам, коли підходила черга. Тільки розповідав щось дуже коротке, на зразок: «Рабінович, ви влаштувалися? Ні. Працюю».



Вранішнє пробудження в поїзді завжди клопітне. Той інтимний момент, коли людина прокинулася і хоче вилізти з-під ковдри, у поїзді обтяжений присутністю великої кількості сторонніх людей.

Люди встають, одягаються, з пом’ятими обличчями виходять у коридор, займають чергу до вбиральні. Люди знову замовляють чай, дивляться на годинник, питають один в одного, скільки залишилося до прибуття і чи без запізнення їдемо.

Коли поїзд прибуде на перон, пасажири з валізами і сумками в руках один за одним залишатимуть вагони. Можна уявити собі, як до кожного з них підходить хтось і ставить одне й те саме запитання: «Де ви були?» Люди, які залишають поїзд «Київ-Львів», що прибув за призначенням, будуть відповідати: «Я був у Києві».

«Я був у Києві» — скаже чиновник міністерства.

«Я був у Києві» — скаже батько сімейства, який провідав дочку із зятем та внука.

«Я був у Києві» — скаже юнак, який здав документи до консерваторії.

«Я був у Києві» — скаже чоловік, який гостював у товариша і вперше відвідав Лавру.

Ніхто з них не збреше, у випадку, якщо питання буде задане, але очевидно, що всі вони побували в різних містах. І справа не в тому, що Київ величезний, і кожний знаходить там те, що його цікавить. У цьому сенсі величезним є будь-яке місто і будь-яке місце на землі.

Справа в тому, що ми всі живемо у своєму власному, неповторному світі, з якого зрідка висовуємо назовні ніс, щоб принюхатись — чи немає в повітрі запаху небезпеки. Ми живемо настільки відокремлено, що ні спільне перебування на одному клаптику землі, ні читання одних і тих самих книжок, ні однакова їжа, ні робота, ні навчання, ні війна не роблять нас однаковими. Кожний залишається самим собою. Більше того, і війну, і кохання, і роботу кожний переживає по-своєму, лише приклеюючи загальновживані слова до свого унікального досвіду.

Я думаю про це часто. І, можливо, думають про це провідники, котрі так часто проводжають поглядом і словом людей, які приїхали, здавалося б, з одного і того ж місця, але які насправді побували в зовсім різних місцях.

Опублiковано: № 6 (54) Дата публiкацiї на сайтi: 26 December 2011

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 10 з 10
16:29 16.01.2012 | Надежда
Благодарю за статью! О. Андрей, как всегда, в самое сердце! Я тоже очень люблю Лавру и Зверинецкие пещеры, но мое любимое место в Киеве - это Китаева пустынь. Почему-то именно там моя душа по-настоящему чквствует.
18:45 05.01.2012 | Ольга
Да, каждый живет в своем мирке, и лишь на время покидает его, для Настоящего Мира. Сейчас зима, и многие мечтают о лете, море и пляже. Я же мечтаю о Киеве. Каждый год уезжая от родных святынь я думаю лишь о том, что год промчиться и я снова окажусь там. Там, где небо близко, там,где меня ждут те которых я не знала, но которым я дороже...и которые дороже мне всех.
10:06 29.12.2011 | Иеромонах Поликарп
(продолжение)
Прикладываюсь почередно к мощам прославленных Церковью преподобных, молюсь о блаженной памяти всех погребенных здесь. Захожу в пещерный храм - ни иконостаса, ни лампад и подсвечников, вместо привычного нам Престола - просто ниша в стене, но ощущение такое, что именно этот убогий храм самое дорогое что есть у тебя в жизни. Сюда не долетает ни один звук с поверхности, и от этого молитва начинает литься из сердца сама, без тяжелого принуждения. Время замирает, и ты не знаешь где находишся-под землей ли, на земле или уже на Небе. И вот тут остро ощущаешь, что эта твоя Церковь, твоя и тех людей, что жили и молились здесь тысячу лет назад. Что мы с ними не в разных измерениях, а вместе навсегда, навеки. И от этого становится еще радостней. И с огромным сожалением понимаешь, что ты не можешь остаться тут навсегда. Что тебе не только не позволят, но и то, что у тебя есть масса обязанностей. которые ждут твоего возвращения. С грустью покидаешь пещеры, выходишь на поверхность и просто всем нутром ощущаешь, что эта жизнь, которая кипит здесь просто смехотворно ненастоящая. А настоящая, подлинная там, под десятком метров сырой глины. И опять непреодолимо хочется попасть именно туда...
Возвращаюсь к себе на приход, и опять несколько месяцев жду поездки в Киев. и рвусь всей душой туда... В Зверинец.
10:04 29.12.2011 | Иеромонах Поликарп
(продолжение)
Почему я люблю это место? Потому, что под этим холмом располагаются древние пещеры монастыря. Пещеры лет на сто древнее Лаврских. Посетителей там немного. Часто братии некогда и тебя (по благословению наместника о. Ионы) просто запускают в пещеры и оставляют одного, поскольку знают, что священник, не раз бывавший там не заблудится и не стащит втихаря ниодной святой косточки... И вот только так можно понять, что это такое - пещерничество. Света нет, единственный источник света - это слабенький огонек свечи у тебя в руке. И косточки преподобнические не в раках под стеклами, а так лежат. И ты здесь совсем один,.. как один из них...
10:02 29.12.2011 | Иеромонах Поликарп
Вы думаете что я о зоопарке? Нет, зоопарк-это как раз современный Киев со всеми его "общечеловеками". А я про другое. Каждый кто бывал в столице нашей Родины много знает о Лавре , о майдане и Крещатике...но есть в древнем городе некое место, где все осталось как тысячу ле назад-это Зверинец. каждый раз приезжая в столицу я всей душой стремлюсь именно сюда. Нет, конечно и в Лавре бываю, но Лавра... Она именно Лавра. Со всеми свойственными ей атрибутами - многолюдностью, суетливостью. мельком пробегаешь по пещерам, целуя святые раки, но как всегда там из-за многолюдности, помолиться толком не успеваешь. Выйдя из лаврских пещер ощущения весьма противоречивые -в сердце мир и благодать, а вот в голове... в общем сумбур как после посещения базара. И вот мы в ботаническом саду. Это сейчас ботанический сад, а в древнсвти там был лес, и киевские князья в этом лесу били зверя. Отсюда и название - Зверинец..
10:21 28.12.2011 | Ольга
Удивительно, только что вернулась из Киева, где кроме задания командировки удалось побродить со свечей в полумраке Ближних пещер Лавры, унести теплое ощущение прикосновения к тайне святых, о которых я совсем мало знаю или не знакома совсем,но сердце как-будто вздрагивало, когда обращалась с кратенькой молитвой к каждому по имени...
В Покровском монастыре меня накормили после вечерней службы в трапезной, не спрашивая кто я и откуда. И казалось, что сама Матушка Великая позаботилась обо мне.
И вся красота празднично украшенного города уже ничто не могла добавить к тому чувству тихой радости, которая осталась на сердце после прикосновения к святыням...Спасибо Киеву и отцу Андрею за его такие нужные статьи и книги. Ольга. Минск.
10:05 28.12.2011 | архим. Павел Стефанов
Ткачев - один от самых оригинальных и значительных публицистов Русской церкви сегодня. Это ессе написано великолепно и дает много материала для душеполезного размышления.
22:34 27.12.2011 | Катя
Очень интересно!И истории, и смысл. Досадная правда - "мы живём в довольно обособленных, закрытых мирах, отчего разговор двух землян сплошь и рядом рискует быть похожим на разговор лунатика с марсианином")
Очень понравилось словосочетание - "темнеет воздух на улице":)
Спасибо!
14:11 27.12.2011 | Ангелина
Вот так и в будущей жизни: предстанем перед Господом и на его вопрос "Ты жил?"будет у всех один ответ: "Да, я жил".Вот только каждый по-разному...
11:59 27.12.2011 | Анна
Спасибо!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: