Ісайя викривав гріхи своїх одноплемінників і закликав їх до покаяння. Про це ж саме говорив і його наступник — священик на ім’я Ієремія, котрий проповідував у Єрусалимі та його околицях у другій половині VII століття до н.е.

 

Прикликання Ієремії відбулося в дуже складні для ізраїльського народу часи: Північне царство було вже зруйноване, а в Південному, тобто Іудейському, цар Іосія проводив свої релігійні реформи. Власне, він не вигадав нічого нового, а лише знищував ідолів і встановлював поклоніння Єдиному Богу, яке в народі давно змішалося з марновірством і язичеськими культами.

Звісно, саме до цього закликали всі пророки — але повсякденність, як і раніше, була далекою від ідеалу. Язичництво пустило міцні корені в народі та знаті, тож рішучі дії царя Іосії були не дуже популярними, а після його смерті все повернулося на круги своя. Покарання, про яке здавна попереджали пророки, наближалося невідворотно: народові дійсно було необхідне значне потрясіння, щоб відмовитися від звичної розпусти.

Власне, у словах Ієремії не було майже нічого нового. Новою була сама його трагічна постать — постать пророка, який сам не радий власній місії. Та і як можна радіти, коли сповіщаєш свій народ про те, що скоро його спіткає національна катастрофа? Ось як він говорив про це:

І було мені слово Господнє: — Що ти бачиш? А я відказав: — Я бачу кипляче горня, а перед його звернений з півночі на південь. І сказав мені Господь: — З півночі відкриється зло на всіх мешканців землі. Бо ось Я покличу всі родини царств на півночі, і вони поприходять, і поставлять кожен свій трон при вході до Єрусалимських брам, і навколо при всіх мурах його та при всіх юдиних містах. І буду судитися з ними за всю їхню безбожність, що вони покинули Мене, і кадили іншим богам, і вклонялись чинам своїх рук (Ієр. 1,13-16).

Саме з півночі завжди приходили на Палестинську землю завойовники — ассірійці, вавилоняни, а згодом греки та римляни. Із заходу Обітовану землю омивало море, зі сходу простягалася пустеля, а на півдні був Єгипет, колись могутня імперія, що ослабла й тепер сама ставала жертвою чужоземних навал. Іудейські царі час від часу зверталися до Єгипту за допомогою, але так жодного разу її і не дочекалися — і про це їх також попереджали пророки, у тому числі й Ієремія. Справжня надія для народу не в тому, щоб обрати собі могутню державу-покровителя, а в тому, щоб звернутися до Господа, Який колись вивів цей народ з Єгипту й оберігав його досі в усіх бідах.

Вернися, відступна дочко Ізраїлева! — говорить Господь. —  Не зверну Я Свого обличчя у гніві на вас, тільки пізнай же провину свою: бо ти проти Господа, Бога свого повстала і грішила з чужими під деревом кожним зеленим (Ієр. 3, 12-13).

Ізраїльський народ порівнюється тут зі зрадливою дружиною; чужі боги, яким вклонялися ізраїльтяни, — з її коханцями. Це звичний для пророцької мови образ: Завіт розуміється тут як шлюб, відносини між Богом та народом уподібнюються до найтіснішого людського союзу. Тому й поклоніння ідолам є не просто якимось забороненим діянням, але справжньою зрадою Тому, Хто безмежно любить Свій народ.

Чи легко було оголошувати таке людям, які звикли й до тілесного, і до духовного блуду? Бог посилав Ієремію на проповідь так, як командувач посилає солдатів для штурму фортеці, що виглядає неприступною... А втім, ні. Це сам пророк виглядає фортецею, яку намагаються взяти штурмом усі навколо, щоб змусити замовкнути впертого пророка. Господь говорить Ієремії:

Бо Я ось сьогодні поставив тебе

містом твердинним,

і залізним стовпом,

і мідяними мурами —

проти всієї цієї землі,

проти царів Юди, проти його князів,

проти його священиків

та проти народу цієї землі (Ієр. 1, 18).

Ієремія протистоїть і цареві, і вельможам, і простолюдинам, і навіть своїм побратимам священикам — адже їм так не хотілося нікого викривати, їм так легко було домовитися з владою — і тут цей незручний пророк... Але один у полі воїн, якщо воює за волею Божою.

Викриття не пройшли дарма. Ні, Єрусалим не послухав застережень пророка, але влада вирішила позбутися самого викривача. Ієремія був побитий, його закували в колодки й кинули до в’язниці — і все це було зроблено за наказом благочестивого священика, що наглядав за порядком у Храмі. Наступного дня він звільнив пророка, вважаючи, мабуть, що той отримав гарний урок. Але пророк і тут залишився вірним собі: він передрік, що й сам хранитель спокою, і його задоволені слухачі закінчать життєвий шлях у полоні, на чужині.

А потім Ієремія звернувся до Бога і виказав йому, напевно, найпронизливіші скарги з усіх, які звертали до Господа його служителі, за винятком, хіба що, страждальця Іова. Ось вони:

Намовляв мене, Господи, і був я намовлений,

Ти взяв міцно мене й переміг!

Я став цілий день посміховищем,

кожен глузує із мене...

Бо коли тільки я говорю, то кричу,

кличу: Ґвалт! та Грабіж!

І так сталося слово Господнє мені цілий день за ганьбу й посміховище...

І я був сказав: Не буду Його споминати,

і не буду вже Йменням Його говорити!

І стало це в серці моїм, як огонь той палючий,

замкнений у костях моїх (Ієр. 20, 7-9).

Ці слова показують нам, як старозавітні пророки сприймали своє служіння. Вони не просто вісники, які передрікають людям волю Господа або записують слова, що продиктовані згори. Ні, вони — живі люди зі своїми радощами й печалями. Вони можуть у чомусь не погоджуватися з Богом або навіть перечити йому. Але вони, на відміну від більшості, не можуть обходити його байдужим мовчанням.

Їхній розум, їхнє серце входить у пряму розмову з Богом, з вищою реальністю, від якої їм ніде не сховатися. Це непросто, це не завжди радісно, але це завжди призводить до того, що людина починає бачити навколишню дійсність дещо інакше. Він говорить людям навколо себе те головне, що їм потрібно почути, щоб змінитися на краще. Цим пророк відрізняється від лжепророка, який говорить людям те, що їм приємно чути, щоб не змінюватись.

Таких лжепророків буває достатньо у будь-які часи, і епоха Ієремії не була винятком. З цього моменту доля Ієремії буде багато в чому залежати саме від них. Його будуть кидати до в’язниці, або навіть до рідкої багнюки спорожненого водозбірника, і тримати там «до виправлення». Ієремія буде страждати, молитися, просити випустити його з в’язниці, він далеко не завжди буде поводитися як герой — але він уже ніколи не буде мовчати, він цього просто не вміє.

І слова його не змарнуються — найяскравіше свідчення цього пов’язане з першою у Біблії згадкою пророцької книги. Досі ми бачили лише пророків-проповідників, їхні слова були записані за ними кимось іншим, іноді багато років по тому. Але Ієремія став пророком-письменником. Він диктував своєму помічникові Варуху пророцтва, які той записував у сувій. Ієремії було заборонено приходити до Храму, тому від його імені там мав виступати Варух. Він зачитував грізні слова в присутності натовпу, і таким чином слова Ієремії поширювалися серед людей.

Кінець-кінцем, Варуха з його сувоєм викликали в палац до царя Іоакима. Саме була зима, цар сидів перед коминком з розпеченим вугіллям — так тоді обігрівалися багаті будівлі. Писар розгорнув сувій, «і сталося, коли Єгудій перечитував три чи чотири стовпці, то цар відрізував це писарським ножем та й кидав до огню, що в коминку, аж поки не згорів увесь звій на огні, що в коминку» (Ієр. 36, 23).

Але Ієремія отримав від Господа веління відновити попередній текст, і це було виконано. Михайло Булгаков був далеко не першим, хто зрозумів: рукописи не горять... Слова, які цар колись кинув у вогонь, ми й досі читаємо у книзі Ієремії. Але ніхто сьогодні не знає жодного слова з «пророцтв» для уславлення влади та втіхи народу, які так легко виголошували придворні провісники.

Ще одна характерна особливість Ієремії — його любов до символічних учинків. Буває так, що слова втрачають свою цінність і не сприймаються. Тоді, щоб донести до оточення свою звістку, пророку доводилося шокувати публіку скандальними вчинками.

Ось пророк одягає собі на шию ярмо, яке носять непокірні раби, і в такому вигляді розгулює містом. Так він показує жителям Єрусалима, що всіх їх заберуть у полон.

Ось Господь посилає його закопати настегенну пов’язку в певне місце — текст оригіналу можна розуміти як вказівку на річку Євфрат, що протікає за тисячу кілометрів від Єрусалима, а можна — як вказівку на невеличкий потік Фара поруч з рідним містом пророка, Антатотом. Через деякий час він має повернутися до пов’язки й пересвідчитися, що вона вже ні для чого не придатна, як і розбещений народ. Цей народ незабаром дійсно вирушить у вигнання на ріку Євфрат, у чужі землі Вавилонії.

Про що йде мова, Євфрат чи Фара названі в тексті? Дивно було б думати, що пророк двічі здійснив багатоденну подорож, щоб на річковому березі закопати свою спідню білизну, а потім перевірити, чи вона не зіпсувалася — тим паче що ніхто з ізраїльтян там би його не побачив. Швидше за все, мова все ж таки йде про ваді (потік, що пересихає) Фара. Але схожість двох географічних назв не випадкова: вирушаючи до Фари, Ієремія пророкує про майбутнє виселення народу на Євфрат.

Однак не всі подібні вчинки Ієремії передвіщали біду. Коли військо вавилонян уже тримало в облозі Єрусалим, Господь повелів Ієремії купити поле, розташоване поруч із містом. Наскільки безумним здавався цей вчинок, можна зрозуміти, якщо уявити собі, як москвич купує в листопаді 1941 року дачну ділянку десь поблизу Можайська. Яка дача, яка ділянка, коли ворог захопив цю землю і ось-ось увірветься до міста? Все руйнується! Але цей вчинок ясно вказував жителям міста: життя не закінчується, все повернеться. Люди знову будуть орати поля й садити сади, ця земля залишиться за іудеями.

І все ж Ієремії довелося побачити найстрашніше — справдження своїх пророцтв. На початку VI століття до н.е. після виснажливої облоги Єрусалим і Храм були зруйновані, багатьох людей було вбито, багатьох відвели в полон до Вавилонії. Це означало не просто військову поразку, але крах усієї історії Ізраїлю. Старий Завіт, тобто угода, укладена між Богом та обраним Ним народом, призвела до катастрофи. Окрім великої пророцької книги ім’я Ієремії в Біблії носить ще одна, невелика — це пронизливий Плач про завойований Єрусалим. Назви міст в давньоєврейській мові — жіночого роду, тому в Плачі Єрусалим постає перед нами прекрасною царицею, яка зазнала наруги:

Як самітно сидить колись велелюдне це місто,

Немов удова воно стало! Могутнє посеред народів,

 

Княгиня посеред країн воно стало данницею!...

 

Гірко плаче по ночах вона, і сльози гарячі на щоках у неї...

 

Нема потішителя в неї зо всіх, що кохали її,

 

Її зрадили всі її друзі, вони ворогами їй стали! (Плач Ієремії, 1, 1-2 ).

 

...

Перестали сидіти старші в брамі, юнаки свою пісню співати,

 

Втіха нашого серця спинилась, наш танець змінивсь на жалобу...

 

Спала корона у нас з голови, о горе, бо ми прогрішились,

 

Пробуваєш Ти, Господи, вічно, Твій престол з роду в рід:

 

Нащо ж нас забуваєш навік, покидаєш на довгі дні нас?

 

Приверни нас до Себе, о Господи, і вернемось ми, віднови наші дні, як давніше було!

 

Хіба Ти цілком нас відкинув, прогнівавсь занадто на нас? (Плач Ієремії 5, 14-16, 19-22).

 

Пізніше гіркі слова Ієремії згадували жителі інших міст, що зазнали такого ж розорення — наприклад, такий же плач, наслідуючи давнього пророка, склав один із жителів Константинополя, завойованого турками в 1453 році. Адже пророцтво завжди звернене у вічність, і тому люди прийдешніх віків знову й знову бачать, як збувається воно в їхньому сьогоденні.

Отже, Бог покарав Свій народ. Крапка? Зовсім ні! Пророцькі книги наповнені викриваннями, але є в них і надія. Попередній завіт, тобто угода, показав обраному народу, що є праведність і що є гріх, але сам по собі він ще не змінив людських сердець. Для цього було потрібне щось нове, до цього нечуване. Ієремія передчував це, як й інші пророки. Але лише він, єдиний з усіх, назвав цю нову надію Новим Завітом. Він сказав: «Ось, надходить час, — говорить Господь, що вчиню нову вмову з домом Ізрайлевим і з домом Юдиним, Не такий завіт, який Я з їх отцями вчинив, коли взяв був їх за руку, щоб вивести з Єгипту; той завіт вони поламали, хоч Я все зоставався їм вірним, говорить Господь. Ні, ось який завіт учиню Я в той час з домом Ізрайлевим, говорить Господь: вложу закон Мій у нутро їм, і напишу на серці їх, і буду Богом їх, а вони будуть людьми Моїми» (Ієр. 31, 31-33).

Коли через шість з лишком віків у невеликій кімнатці в Єрусалимі Вчитель розділив хліб і вино з дванадцятьма учнями і сказав їм, що так укладається Новий Завіт між Господом і людиною, вони вже знали, що це має статися, тому що саме про це пророкував Ієремія, саме до цієї тихої пристані прагнув він привести свій народ у годину нещастя.