«Кому Церква не мати, тому Бог ― не Отець». Прийшовши у Православ’я ― ми дізнаємося, що Істина ― одна, Церква ― одна, і немає іншого шляху спасіння, крім Православ’я. Виникає цілком закономірне питання: як же спасуться численні народи землі, які й не підозрюють про існування Православної Церкви? Невже всі вони приречені на загибель? У цьому випуску «Отрока» ми зібрали кілька життєвих історій, на підтвердження слів Спасителя: «Стукайте, і відчинять вам». Господь не сховається й не покине того, хто всім серцем шукає Його. На будь-якому континенті, у будь-якій точці планети, зараз і раніше, Він навіки Той же. На будь-якій мові світу Він звертається до кожного. Хто має вуха, щоб чути, нехай почує…

Фінські професори

У 1996 році в кількох університетах Фінляндії мені довелося зустріти православних професорів. Усі вони були етнічними фінами, а значить, лютеранами від народження (православні в Фінляндії, переважно, карели або росіяни). І всі вони під час моїх розпитувань говорили, що до Православ’я вони прийшли завдяки… Блаватській. Оскільки мій подив був безмежний, я наполягав на подробицях. Логіка їхніх пошуків виявилася такою: вони виросли в лютеранстві, тому не бачили в релігії джерела натхнення. Моралізаторські проповіді, нудна літургіка, відсутність власного містичного досвіду (і шляхів до нього) привели їх до переконання, що християнство ― це лише слова, слова, слова… І раптом їм до рук потрапила Блаватська (чи якась інша окультна література).

І виявилося, що релігія може не бути нудною.

З ними відбулося те, що ще раніше пережив Герман Гессе (він рано познайомився з релігійним світом Індії, оскільки виріс у родині християнських місіонерів, що працювали в Індії). Гессе так пояснює причини свого «паломництва на Схід»: «Для мого життя вирішальним було те, що християнство вперше постало переді мною у своїй особливій, заскнілій, немічній і висхідній формі. Я маю на увазі пієтично забарвлений протестантизм… Але як би я не судив про велич і благородство християнства, яким жили мої батьки ― християнства, яке зрозуміли як жертву і як служіння, конфесійні, частково сектантські форми, у яких воно постало перед нами, дітьми, дуже рано почали здаватися мені сумнівними й, по суті, нестерпними. Більшість висловлювань і віршів, які виголошували й співали, вже тоді ображали в мені поета, і коли я став трохи старшим, то не міг не помітити, як страждали люди, схожі на моїх батька та діда, як їх мучило те, що на відміну від католиків вони не мали ані старих вірувань, ані догми, ані усталеного як слід ритуалу справжньої нормальної церкви. Що так званої протестантської церкви, по суті, не існує, що вона розпадається на безліч дрібних місцевих церков, що теорія цих церков і їхніх керівників, протестантських князів, була анітрохи не благороднішою, ніж історія папської церкви, ― все це з часів доволі ранньої юності не становило для мене таємниці… Дійсно, за всі роки моєї християнської юності в мене не пов’язано з церквою жодних релігійних переживань. Домові служби, усамітнені молитви, сам спосіб життя моїх батьків ― все це знаходило живлення в Богові, але не в церкві, а недільні богослужіння, заняття для дітей нічим мене не збагатили. Наскільки привабливішим у порівнянні з цими солодкуватими віршами, нудними пасторами й проповідями був світ індійської релігії і поезії. Тут ніщо на мене не тиснуло, тут не було ані тверезих сірих кафедр, ані пієтичних Біблійних занять ― тут був простір для моєї фантазії».

Подібно до цього й фінські лютерани зволіли вийти зі світу пієтичних слів і «символів» і ввійти до світу окультних реальностей. Але, опинившись у «печерах і хащах Індостану», вони поволі почали там озиратися й помітили дивацтва. Так, звісно, вони зустріли дуже багато екзотики. Ось тут ― чудеса, ось там лісовик бродить, а ось русалка на гіллі сидить…

Але одного там немає: Христа. А інерція протестантського христоцентричного виховання все ж була в них сильною. І з часом їх почало хвилювати те, що все яскраве й чудорясне життя окультистів проходить повз Христа.

І тоді вони знову почали шукати християнство. Повернутися в колишнє лютеранство свого дитинства вони вже не могли. Але не могли теж залишатися нехристиянами. Вони багато чому навчилися під час своїх східних мандрівок. Вони дізналися про значення традиції. Вони навчилися розуміти мову жестів. Вони оцінили значення аскетизму й чернецтва. Вони переконалися в реальній силі язичницької магії і тому знали, що й захищатися від неї теж необхідно реальною вірою Христової благодаті й Церковних таїнств, а не просто благочестивими «спогадами». Загалом, їм було необхідне таке християнство, яке було б «східним». І саме його вони знайшли у Православ’ї.

Вони навчилися сидіти в ногах у гуру. А в Православ’ї зустріли старців. Вони усвідомили значення безперервної спадковості передання духовного досвіду («парамптора»), і в Православ’ї зустріли Священне Передання. Вони усвідомили, що релігійний досвід глибокий і своєрідний, що його не можна звести до досвіду благодійності й що гріх у релігії все ж не зводиться до світу моралі. І припинили бачити «релігійних егоїстів» у монахах, що усамітнено моляться замість того, щоб займатися «соціальною дияконією».

Вони зрозуміли, що навіть поза й одяг впливають на внутрішній світ йога. Що ж ― про те ж говорить і Православ’я. Найголовніше ― вони усвідомили, що європейському споживачу й практичному атеїсту кінця XX століття не варто вважати себе «загальною людиною». Світ людей різноманітніший і глибший. І тому непокірність Православ’я, що відмовляється розчинитися в «сучасності», заслуговує не засудження, а як мінімум розуміння.

У підсумку вони знайшли «східне християнство». Вони зрозуміли Православ’я і прийняли його.

Так випаровування «міфу про Прогрес» робить сучасних людей більш відкритими для православної проповіді. Істина не зобов’язана бути нашою ровесницею. Більш того, для свого входження у світ людей вона може обрати не лише світ «світлого майбутнього», але й світ минулого…

З книги диякона Андрія Кураєва «Християнство на межі історії»

Датчанин

Одного разу, переїжджаючи на катері з одного афонського монастиря до іншого, я розговорився із сусідом по лаві, світловолосим паломником середніх років. Він виявився датчанином, учителем середньої школи. Дізнавшись, що я на Афоні вже два тижні й збираюся пробути ще стільки ж, він зітхнув: «Який ви щасливий, що маєте такий привілей! Адже я неправославний і можу перебувати тут лише чотири дні. Щороку я їжджу сюди на чотири дні вже багато років підряд. І заради цих чотирьох днів я живу весь рік. Я ходжу на всі служби, стою в притворі, де багато що чую (в афонських монастирях інославним ― представникам неправославного віросповідання ― не дозволяється бути присутніми на богослужіннях ― до храмів можна заходити лише в час, коли не відбувається богослужіння), молюся, як умію. Як мріяв би я стати православним! Я мешкаю на невеликому острові, де немає жодного православного храму, а на всю Данію ― один-однісінький православний храм ― в Копенгагені, на відстані багатьох годин шляху від мого острова. А як можна бути православним і не жити церковним життям? Я розповідаю своїм учням про Православ’я, а коли ми одного разу поїхали на екскурсію до столиці, я повів їх до храму, щоб вони побачили живе Православ’я, а не знали б про нього лише з моїх розповідей. Ми увійшли в дивовижної краси церкву, але нас тут же з неї вигнали, сказавши, що неправославним у храмі робити нічого. Я розумію, що така поведінка не має нічого спільного зі справжнім Православ’ям, але дітям пояснити це було вкрай важко. Через це, мабуть, краще, щоб вони познайомилися з Православ’ям через книги, ніж наживо. Як ви гадаєте?»

Я був вражений вірою і смиренням цієї людини. Згадав слова Христа про жінку сирофінікіянку, що в Ізраїлі Він не знаходив такої віри. Надіюся й уповаю, що молитви цієї людини були почуті, його мрія здійснилася, і він став православним християнином. Адже тепер у Данії вже три православних парафії: в Копенгагені й одна в Орхусі, плюс монастир на невеликому острові, і можливо, цей смиренний учитель зміг переїхати поближче до одного з них.

З баптизму в Православ’я

А ось мій старий друг Джеффрі Макдональд прийшов до Православ’я інакше. Мабуть, про це теж варто розповісти.

Джеффрі ― американець шотландського походження, з клану тих самих Макдональдів, з народження, звісно, належав до пресвітеріанської церкви ― національної церкви Шотландії. Його батьки були не дуже воцерковленими, але все ж у неділю водили його на службу й до парафіяльної школи. Джеффрі з дитинства відрізнявся від усієї своєї рідні. Його батько був досить успішним менеджером, і в родині була сильна підприємницька жила. А старший син ― тихий і книголюбивий хлопець ― головним сенсом свого життя бачив служіння Богові. У п’ятнадцять років Джеффрі навернувся в баптизм, побачив там щиро й гаряче віруючих людей. Він нічого не робив наполовину й, закінчивши школу, вступив до найвідомішого баптистського біблейського Університету, де вирішив спеціалізуватися на новозавітній археології.

Після другого курсу Джеффрі поїхав до Палестини, де все літо працював на розкопках. І тоді він уперше задався питанням: а коли ж розпочалося відпадіння віруючих від біблейських принципів, про яке йому говорили вчителі? Він вирішив провести своє власне дослідження. Яким було перше покоління християн після написання Нового Завіту? Так Джеффрі познайомився з посланнями учня святого Євангеліста Іоанна ― священномученика Ігнатія Богоносця, єпископа Антіохійського ― одного з перших християнських богословів, що прийняв мученицьку смерть під час царювання імператора Траяна (107 р.). Єпископа Ігнатія заарештували в його рідному місті, коли він був уже в досить похилому віці, і в кайданах потягли до Рима, щоб кинути на поталу левам на арені цирку. На шляху святитель Ігнатій писав послання церквам у тих містах, через які його проводили. Джеффрі прискіпливо проштудіював ці послання й переконався, що за духом вони нічим не відрізняються від біблійних. Він перейшов до вивчення наступного покоління й почав читати писання священномученика Полікарпа, єпископа Смирнського, молодшого сучасника святого Ігнатія, теж страченого римською владою на арені цирку, але в його рідному місті Смирні в 155-156 роках у віці 86 років. Проконсул запропонував йому похулити Христа й іти з миром. «Вісімдесят шість років я служу Йому, ― відповідав Полікарп, ― і жодної образи не зазнав від Нього. Як же можу я похулити Царя мого, Який мене врятував?» І в його писаннях навіть найприскіпливішому погляду не було до чого причепитися ― мученик Полікарп ні в чому не відходив від біблійного духу.

Джеффрі познайомився з працями святого Іустина Мученика ― першого християнського філософа, інтелігента, який, отримавши блискучу освіту, шукав найвищу мудрість по всьому світу і знайшов її в християнстві. Його було страчено за імператора-філософа Марка Аврелія між 162 і 168 роками. Далі мій друг став читати праці священномученика Іринея Ліонського ― малоазійського грека, учня святого Полікарпа, який мандрував до далекої Галії і став там єпископом, місіонером і богословом. Він прийняв мученицьку смерть у 202 році. І знову всі ці писання були зразками біблійної думки, біблійної віри й біблійного духу. Так, крок за кроком, молодий баптист дійшов до сьогоднішнього дня, до писань святителів Ігнатія (Брянчанінова), Феофана Затворника й сучасних православних богословів, і переконався, що біблійна традиція, Священне Передання ніколи не переривалося й живе в єдиній історичній Церкві Христовій. Так він став православним, нарешті, закінчивши свої пошуки Церкви, в якій істинно служать Богові. Коли його приймали до Церкви, його нарекли ім’ям Серафим ― на честь преподобного Серафима Саровського.

Необхідно зауважити, що у Джеффрі-Серафима на все життя збереглися характерні для щирих баптистів чесність і педантичність ― якості, до яких ми, православні, частенько ставимося, на жаль, досить недбало.

Коли він навернувся до Православ’я, йому залишалося довчитися ще рік у його баптистському університеті. Ситуація ускладнювалася тим, що він під час вступу дав обітницю під час всього навчання відмовитися від вживання алкоголю під загрозою виключення з університету. Але в американських православних храмах запивка після причастя завжди складається з вина з окропом, і, приймаючи її, він порушував свою обіцянку. Тому він пішов до ректора й подав йому доповідну про те, що через життєві обставини, які змінилися, він не може більше виконувати свою обітницю, що стосувалася даного пункту, про що формально ставить до відома ректора й залишає дану справу на його розсуд. До честі ректора слід сказати, що він дозволив Джеффрі закінчити курс.

Чи багато хто з нас звернув би увагу на таку дрібницю? Але життя складається з дрібниць, і Джеффрі намагався відповідати за себе й за свої слова в кожній із них. Чи не про таких людей Господь сказав: Гаразд, рабе добрий і вірний! Ти в малому був вірний, над великим поставлю тебе, увійди до радощів Пана свого! (Мф. 25, 21).

Кальвіністський пастор

Насамкінець, історія, пов’язана з приходом до християнства ще одного мого хорошого знайомого ― голландця. Назвімо його Тео Ван-дер-Хайєк. Тео був сином кальвіністського пастора з міста Гааги. З дитинства він допомагав батькові, грав на органі в його церкві. Коли хлопчикові було близько п’ятнадцяти років, він уперше поїхав до Парижа. Прогулюючись вулицями французької столиці, він помітив незвичайну церковну будівлю, зайшов до неї й опинився в руському православному храмі. Служби не було. На ослінчику сидів сивобородий старець у чорній рясі, який ласкаво привітався з юним голландцем. Так Тео познайомився з чудовим російським архієреєм ― єпископом Олександром (Семеновим-Тян-Шаньським), до речі, сином відомого мандрівника й першовідкривача. Невдовзі Тео прийняв Православ’я з іменем Іоанн (на честь святого євангеліста Іоанна Богослова) і став духовним чадом владики. Батько, хоч і був невдоволений вибором сина, не став йому перешкоджати (славнозвісна голландська терпимість!), і Тео, закінчивши університет, подальшу освіту здобував уже православну (Свято-Володимирська духовна академія, аспірантура, докторантура).

З батьком мого товариша я познайомився набагато пізніше, коли Тео закінчував докторантуру в США (дисертацію він писав про преподобного Симона Нового Богослова), а я проїжджав повз Голландію на шляху до якоїсь з Балканських країн. Тео, який саме був удома на канікулах, запросив мене переночувати в них.

На порозі дому мене зустрів бадьорий і усміхнений дідусь, який, потискаючи мою руку, запитав англійською з сильним голландським акцентом: «Скажіть, а ви теж тринітарій?». Оскільки це було перше запитання, яке він мені поставив після того, як Тео сказав йому моє ім’я, а також через його акцент я зразу, як то кажуть, «не в’їхав» і перепитав, що він має на увазі. «Ви теж віруєте в божественність Христа?» ― перефразував своє питання старенький. «Так, звісно, я тринітарій», ― відказав я. «Ось і мій син такий же, ― широко усміхаючись, повідомив мені пастор, ― а я ― унітарій. Кумедно, правда ж?» Тут мій розум знову відмовився зареєструвати його слова, і я, вирішивши, що недочув, знову попросив його повторити. «Я не вірю в божественність Христа», ― голосно і якось радісно поінформував мене батько мого товариша.

Дійсно, у його домі не було нічого, що нагадувало би про професію його господаря ― все ж таки пастор як-не-як! Ані хреста, ані картини на біблійну тему ― нічого! Тільки на сходах у вузькому вітражному вікні переливалася всіма кольорами веселки шестикутна єврейська зірка.

Отут я трохи зрозумів ту готовність, з якою Тео звернувся до Православ’я: син пастора в ньому вперше познайомився зі справжнім християнством.

Зараз він професор у Свято-Сергієвському богословському інституті в Парижі.

Як ми заважаємо людям приходити до Православ’я

Один мій знайомий православний англієць колись, багато років тому, вперше приїхав до СРСР. Він тоді майже нічого не знав про Православ’я, а про Росію в нього були найромантичніші уявлення: Достоєвський, «Доктор Живаго», рубльовська «Трійця» тощо. Був кінець літа, Москва видавалася майже порожньою. Мій знайомий блукав вулицями, дивився навкруги й усьому дивувався. Раптом він побачив православний храм з прочиненими дверима. А в той час більшість московських храмів (як і в усій країні) були, що називається, діючими. Англієць увійшов крізь двері й наткнувся на огрядну пані в синьому халаті, що мила підлогу. Вона почала розгнівано на нього кричати, відтісняючи його до виходу. Мови він зовсім не розумів, і чим викликане її роздратування, зрозуміти не міг. Російською він знав лише три слова й вирішив вжити одразу два з них. «Христос Воскрес!» вигукнув він, широко усміхаючись розгніваній пані. «Ні» ― відрубала вона, випхавши його на паперть і грюкнувши дверима перед його обличчям. Це було третє на той час відоме йому слово.

Утім, настільки неласкавий прийом не викликав у нього образи. Вдома, у Лондоні, він відшукав православний храм і за два роки став членом Церкви.

Подібна історія сталася з іншим моїм знайомим ― православним американцем. І відбулася вона у нього на батьківщині, в США, в місті Сіетл.

Якось на вулиці він помітив будівлю вельми незвичної архітектури. Її шпилі були увінчані куполами дивної цибулеподібної форми. На фасаді він прочитав, що це православна церква ― деномінація, про яку до цього він абсолютно нічого не чув. Заради цікавості він зайшов усередину й зрозумів, що потрапив на службу. Внутрішнє оздоблення цієї церкви вразило його своєю незвичністю. Увесь простір посередині був пустий ― таких звичних лав не було. Попереду мерехтіло тьмяне золото стіни священних образів. Вони були всюди ― на стінах, на спеціальних підставках, але їхній стиль був для нього зовсім незвичним. Молитвеників у храмі він взагалі не помітив ― можливо, там і було кілька чоловік, але вони не закарбувалися в його пам’яті. Невидимий хор (вочевидь він знаходився нагорі) співав дивні, зовсім неземні мелодії. Повз пройшов бородатий священнослужитель у дивній парчевій накидці, який по колу кадив увесь храм. Так він стояв, не розуміючи, де перебуває ― на небі чи на землі, аж раптом він помітив стареньку бабцю. Важко опираючись на свою ковіньку, вона ввійшла до храму й попрямувала до ікон. Поцілувавши ту, що розміщувалася на центральному столику зі скошеною кришкою, старенька почала прикладатися до образів, розвішаних по стінах храму. Видно було, що їй важко ходити, але вона продовжувала свій велемудрий паломницький шлях. Обійшовши всі ікони, старенька попрямувала прямо до мого знайомого, що одиноко стояв посеред пустого храму. Коли вона впритул наблизилася до молодого чоловіка, той широко їй усміхнувся і хотів було привітатися, але вона досить відчутно вдарила його своєю ковінькою по ногах і сказала з різким російським акцентом: «Це моє місце!»

Таким було його перше знайомство з Православ’ям. Воно теж із досить щасливим кінцем. За кілька років він прийняв церковне хрещення.