Католицизм і Православ’я

Чому ми «не разом»
Цей текст не має на меті зверхньо розповісти, «що ми, правильні, думаємо про них, неправильних». Ми також не беремося викласти тут повну історію питання. Наше завдання — означити основні віхи того шляху, на якому Схід і Захід повернули в різні боки.

Є така стереотипна схема: ранньохристиянська Церква тисячу років була єдина — доки не розкололася на католицизм і православ’я в 1053 році. Цьому є всім зрозумілий доказ: багатьох західноєвропейських святих до Х століття (включаючи немало римських пап) православні визнають і своїми святими. А східноєвропейських тодішніх святих визнають своїми католики. У підсумку маса людей і в нас, і у них впевнені, що католицтво (або православ’я) «на півдорозі», якось «раптом», відкололось від основного загальнохристиянського історичного руху. Однак передумови для нашого розділення існували завжди.

В апостольські часи не було єдиної форми церковного життя; форми богослужіння у кожної общини виникали свої. Римська община вже в епоху мужів апостольських мала в собі такі світоглядні відмінності, з яких прямо виходять пізніші католицькі риси. Втім, ці «римські» особливості вкорінені ще в дохристиянській історії, але про це скажемо пізніше.

Не зовсім відповідає істині уявлення про колишню нібито міцну і блаженну єдність Церкви на гігантських багатонаціональних просторах — до того ж просякнутих спадком кількох стародавніх і дуже відмінних цивілізацій. Західноримська традиція вже з третього-четвертого століття поєднувала досить несхожі від початку «латинський», «кельто-германський», «іберійський» (іспанський) напрямки християнства. Східноімперська традиція поєднувала не менш відмінні еллінську, єгипетську, сирійську, кавказьку традиції.

Ці «відмінності» й породили через багато століть Реформацію і протестантизм на Заході. А раніше на Сході — перехід цілих народів у монофізитство та несторіанство, а потім і ці близькосхідні народи без боротьби здалися завойовникам-мусульманам, аби лише не належати імперії православних візантійців.

Уже майже тисячу років немає між Православною і Католицькою Церквами євхаристичного спілкування, однак, православні й католики набагато більше поєднані, ніж це здається деяким патріотам і антизахідникам. Поєднані ми, звісно, не всередині сумнівних екуменічних спроб і численних уній, а в найглибиннішій основі християнської літургічної та євхаристичної, єпископської, священицької й чернечої (визначення можна продовжувати) Церкви. Саме такою християнською Церквою з таїнствами є католицизм — так само, як і православ’я.

Першість пап — до падіння Риму

Спеціалісти з порівняльного богослов’я, говорячи про розділення древньої Церкви, незмінно починають із питання першості (так званого «примату») римського папи — і лише продовжують відмінностями власне у віровченні. Деяких православних це дивує: як можна якесь адміністративне питання вважати важливішим за питання віровчення?

Одначе питання про роль римської общини не просто виникло раніше за всі відмінності західного й східного християнства, того ж filioque* — але й лишається більш важливим питанням належності до католицизму. Загальноцерковна установка сучасного католицизму дозволяє сповідування віри як з filioque, так і без нього. Але ніхто там не піддає сумніву усталений статус папи. І це логічно: сакральне ставлення до римської кафедри в «згущеному» символічному вигляді виражає багато особливостей католицизму, які стосуються віровчення.

* «Filioque» по латині «і від Сина». В сучасному мовленні це слово означає віру католиків і деяких протестантів у те, що Святий Дух сходить не лише від Бога Отця, а й від Сина Божого, Ісуса Христа. Остаточно це вчення утверджене в західній Церкві в 1014 році, але основна роль цього вчення на Заході прослідковується, як мінімум, з IV століття.

Вже з перших років ІІ століття римська община називає себе провідною в Церкві. В посланні до коринфян святого папи Климента (кінець І століття) вже прослідковується натяк на першість римського єпископа щодо всіх християн. Прослідковується й те, що в таку першість адресати послання, східні християни, вже тоді не вірили — на відміну від общини відправника. Не вірять і досі.

Тоді ж виникли суперечки з приводу обрядової сторони святкування Пасхи (а малось на увазі: й будь-якої церковної побутової традиції). Великий святий ІІ століття Полікарп Смирнський був змушений відстоювати сформовану на Сході традицію звершення свята перед папою Аніцетом (160-ті роки), що наполягав на обов’язковості для всіх християн дещо іншої пасхальної традиції — тієї, яка сформувалася в Римі.

Але безуспішно — через кілька десятиріч папа св. Віктор (190-ті роки) не лише погрожував відлученням, але й уперше перервав спілкування римської общини зі східними общинами через сам факт спротиву думці римського єпископа (в суперечці про Пасху).

В ІІІ столітті папа св. Стефан І уже прямо наполягає на тому, що саме римський єпископ, і лише він, має право вирішувати спірні питання для всієї Церкви (суперечка тоді йшла щодо процедури прийняття єретиків — характерно, що на Сході її пропонували здійснювати не так суворо, як цього вимагала римська община, але остання в особі папи була обурена самим фактом суперечки). Святий Кіпріан Карфагенський тоді ж заявив: «Поза римською Церквою немає християнства!».

І тут не можна не погодитись із о. Александром Шмеманом: провина православного Сходу, безсумнівно, в тому, що на такі претензії церковного Заходу, завжди чітко й навіть афористично сформульовані, наростаючі й незмінні, схід, що бурхливо мислив і звик до єресей, часто взагалі не відповідав. На Сході ці горді заяви ковтали, ніби якусь прикру незграбність колег, випадкову зарозумілість столичних жителів.

У той же час зростала самосвідомість і східних общин — але зростала зовсім по-іншому. Спочатку вони підкреслювали своє значення східним розташуванням Святої землі й перших християнських общин; у східних єпархій був статус засновниць Церкви. Потім, уже в ІV столітті вся Римська імперія стала християнською — і на християнський Схід помітно вплинув той факт, що імператор, який пішов на цей крок, святий Константин Великий, заснував нову столицю саме на Сході (Константинополь). А його мати, свята Єлена, знайшовши Хрест Господній, встановила, як це сприйняли на Сході, певний прямий сакральний зв’язок східного християнства з апостольським першохристиянством (якщо не з самим фактом і місцем воскресіння).

Вплинули на самосвідомість Сходу і зародження, і швидкий розквіт чернецтва саме у східній частині Церкви з перших десятиріч ІV століття — вкупі з переходом до ченців можливості ставати єпископами, який швидко усталився (так звана «чернеча революція»). Коли чернецтво через кілька десятиріч почало підкорювати й Захід — у Єгипті й Малій Азії монастирі були вже, як і зараз, дуже серйозними і впливовими церковними центрами, кузнею єпископських кадрів, певним фокусом духовності. І все це сприймалось як явно східна традиція.

Нечернече духовенство Сходу тоді ж лишається принципово жонатим. Тоді як на Заході Ельвірський собор 316 року в іспанській общині, а потім і зібрання інших західних общин, вводять для всього духовенства обов’язковий целібат (безшлюбність). До слова, той же собор утвердив на Заході тимчасову заборону на настінний живопис (на користь скульптури), тоді як на Сході іконопис і мозаїка саме тоді, після християнізації імперії, і почали розвиватися.

З іншого боку, на Сході в ту ж епоху забороняють у храмах музику (великий орган, до речі, був східним, греко-єгипетським винаходом IV століття, але грали на ньому спочатку надто бурхливо, пристрасно й безладно, що й викликало «аскетичну» заборону), на Заході — навпаки.

Як бачимо, побутові відмінності ростуть, наче лавина — і це ще роки державної єдності імперії. А скоро розділиться й імперія, і до того ж у східній її половині грецька мова відразу почне витісняти латинську (що закінчилось до кінця VI століття на Сході повним зникненням латини, якщо не враховувати територію Румунії).

Нарешті, курйозний, але символічний аспект: східні джерела того часу наполягають на збереженні борід у чоловіків-християн — тоді як на Заході гоління стало ознакою відмінності цивілізованої римської людини від кудлатих «нових римлян» варварського походження. Внаслідок цього, гоління бороди й вибривання частини волосся стало традиційним у західного духовенства.

Після падіння Риму

В V столітті після першого падіння Риму під ударами варварів (410 р.) й напередодні остаточного розгрому й розпаду Західної Імперії римський єпископат відчув себе єдиним носієм порядку і права. І це було закономірно: Церква лишалась міцною і морально стійкою серед хаосу й деградації, що швидко поширювались. Те, що ціла Східна імперія у Великому переселенні народів виживе, було ще далеко не очевидним.

Саме після першого падіння Риму західний святий Августин Аврелій сформулював певну духовну підоснову, через яку римська община так довго й завзято наполягала на своїй сакральній першості. Йдеться, звісно, не про звичайне владолюбство і не про засліпленість блиском і міццю імперської столиці та імператорської влади, не про «папоцезаризм» (намагання верховних єпископів правити державою) — це явище отримає розвиток значно пізніше.

Мова про те, що Рим у давні часи «генетично» був не головним містом якоїсь експансивної землі, а самотнім містом-державою, що підкорило спочатку Італію, а потім і півсвіту. І не просто завоювало, а окультурило всі завойовані землі, принесло всім їм закон, право, цивілізацію. Пафос Риму завжди був пафосом не великої держави, а самотньої «білої людини», що несе світло неосяжному темному світу.

Стійку місіонерську переконаність нащадків перших римлян унаслідували як західні, так і східні християнські общини. Але унаслідували по-різному. Найпростіший приклад: народи, охрещені візантійцями, отримували богослужіння, Святе Письмо й Передання своєю мовою. Охрещені західними християнами — тільки латиною (що стало потім однією з причин Реформації). Захід був непримиренний до всього, що не цивілізувалось за повною латинською програмою. Він уважав, що прийняв естафету від перших городян, які жорстко створювали з усіх сусідів власні колонії. Тоді як Схід вважав, що прийняв естафету від великої централізованої стомовної держави, і саме в багатомовності і взаємодоповненні культур бачив свою силу. «Ні грека, ні іудея, ні скіфа» на Заході зрозуміли як «всі перераховані повинні стати цивілізованими римськими християнами». А на Сході — як «всі відмінності скіфів від греків не страшні й не ведуть до загибелі, в земному житті їх можна без шкоди для віри використовувати й навіть розвивати».

Саме через цю відмінність Західний Рим загинув на тисячоліття раніше за Східний. Скажімо, готи, що безжально «порвали» Західний Рим, який їх явно не поважав, на Сході — в Криму — не намагались воювати з розрізненими кримськими візантійськими колоніями (хоча з військового погляду підкорити на певний час ці самотні прибережні міста войовничим кримським готам було б легко). А вся річ у тому, що візантійці з повагою й цікавістю приймали їх (у тому числі на високооплачувану службу) навіть у ті роки, коли готи були єретиками-аріанами.

Общинна гордість Західної Церкви знайшла своє доречне тонке вираження в сакралізації самої римської кафедри. Постулат про роль римського єпископа і навіть західне вчення про першість апостола Петра сформульовано в 451 році папою Левом Великим — у відповідь на спробу Сходу прийняти канон про особливу роль константинопольського єпископа для всієї Церкви. І хоча «в історії немає умовного способу», є всі підстави сміливо стверджувати, що з такими темпами розвитку полеміки остаточний розрив західної та східної Церков цілком міг відбутися до кінця V століття, максимум у VІ столітті. Але єдність Церкви ще на п’ятсот-шістсот років урятувало... падіння Західної Римської імперії в 476 році й «темні часи», що запанували на три століття. На цьому фоні вціліла й спочатку успішна Східна імперія, Візантія, лишилася світочем надії для освічених нащадків римлян — що зупинило розвиток самосвідомості останніх. Втім, ненадовго.

Не вдаючись у подробиці, вкажемо, що зі створенням Карлом Великим у перші роки ІХ століття нової імперії на Заході — яке прийшлося до того ж на малоуспішну тоді боротьбу з іконоборською єрессю у Візантії — відновлення великих і гучних розходжень Сходу і знову зміцнілого Заходу стало невідворотним.

Що й сталося: спочатку при константинопольському патріархові святому Фотії і папі Миколаї І в 860-х роках (в ті ж роки в Римі, по суті, постраждав і помер просвітитель слов’ян — рівноапостольний Кирил). А потім — як виявилося, остаточно — відбувся розрив («схизма») 1053 року.

Втім, ці взаємні анафеми середини ХІ століття не здались сучасникам остаточними. Їх сприйняли як одну з тимчасових незгод ієрархів, які вже багато разів траплялися за минуле тисячоліття. Давні русичі, скажімо, не вважали західних християн інославними протягом усього часу існування Київської Русі. Для греків вирішальним «дзвіночком» стало, мабуть, лише варварське зруйнування хрестоносцями Константинополя в 1204 році. До східних і південних слов’ян усвідомлення ворожості католицизму прийде вже ближче до ХІV століття.

І сьогодні середньозважене «обивательське» ставлення до католицизму в православному середовищі — частіше підозріливе. Надмірна зловтішна увага наших підручників і деяких літераторів до помилок католицизму (інквізиція, індульгенції, гріховні вчинки деяких єзуїтських місіонерів і католицьких пасторів) також сприяють відторгненню католицизму на Сході. В кращому випадку католиків у нас вважають заблукалими братами. А родичі в сучасному світі, як відомо, частенько живуть зовсім окремо, і їх потреба у спілкуванні не дуже то й велика.

Крім того, ми часто переносимо на католицизм загрози, що походили для наших православних предків і для їх віри від католицьких народів. Десь це були поляки; десь — хорвати, угорці, австрійці; десь — прибалтійські німці-хрестоносці, а десь — і хрестоносці з більш західних країн. Але це неправильна логіка. Православні народи теж чимало загрожували життю й духовній свободі неправославних сусідів — тих же поляків, наприклад. Однак робити на основі військово-соціальної історії висновки про сутність Церкви просто нерозумно.

Тим часом, правильним ставленням до католицизму повинен бути біль через наше розділення. Наша неєдність тому й болючіша, що надто вже глибока наша єдність. І якщо в них у чомусь помутніло «вікно», що пропускає Світло — то й це привід більше для болю та співчуття, ніж для відторгнення. Нас об’єднують набагато важливіші речі за ті, які розділяють.

Опублiковано: № 3 (63) Дата публiкацiї на сайтi: 30 May 2013

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 7 з 7
19:04 20.06.2013 | Денис
Варто було православній людині спробувати написати про стосунки між Східною і Західною Церквами без традиційних упереджень, як одразу посипалися звинувачення в дикості обраного тону, підкріплювані посиланнями на святих отців. Як то кажуть, симптоматично. Зайве підтвердження того, що такі статті справді на часі. Здіймаю перед автором капелюха.
18:31 10.06.2013 | blood clot
цікаво й інформативно.
дякую!
00:38 09.06.2013 | Елена
Согласна с автором! Больно от нашей разделенности,как больно от ссоры с близким родным человеком. И очень хочется, чтобы богословы нашли способ преодолеть догматические разногласия и препятствия к воссоединению! Представляете,как будет здорово,если мы станем едины! Как нас будет много,как прибавится у нас сил!
21:09 06.06.2013 | Димитрий
А по моему очень достойная статья.Нас постоянно хотят поссорить и напомнить о нашем "богоизбранничестве". Неплохо бы нам попытаться развить в себе больше любви-чем нетерпимости и максимализма..Вот тогда действительно,можно стать примером для подражания без нарицания...(ИМХО)
17:37 05.06.2013 | Oleg
Вещи которые более всего нас разделяют возникли уже в 20 веке, благодаря решениям II Ватиканского собора. Профессор Алексей Ильич Осипов очень критикует западное христианство и в частности католичество, приводя очень весомые аргументы.
11:10 05.06.2013 | ЕваЛампия
Что это за дикий тон Вы взяли - какое-такое обывательское отношение? А Вы кто в таком случае - такой же обыватель. Подозрительное отношение к католикам как к еретикам подтверждается в Святоотеческих трудах и не Вам....как говорится...
15:31 03.06.2013 | Ирина_Ч
Спасибо! Очень познавательно.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: