Харків: історична мозаїка

1.

Харків — наша недолуга Америка. З того часу, як зі степу вигнали татарів, у цей Новий Світ звідусіль переселяються активні й працьовиті люди. Це надзвичайно робоче місто, яке залишається таким і в ХХІ сторіччі. Харків навряд чи захопить відвідувача архітектурними красотами, але безсумнівно викличе саркастичну повагу — своєю, хоч і розхитаною, але все ще залізною силою колективізму. Правди не сховаєш: колективізм нині швидше алкогольний, аніж робочий, але все-таки він є! На тлі індивідуалістичного Києва, тим паче Львова, така харківська риса є досить помітною.

Місто тішиться заснуванням за козацьких часів, ще й у самий рік Переяславської Ради. Проте нещодавно відзначений 350-річний ювілей міста належить більше до «наукової міфології», ніж до історії. Перше століття свого існування це було просто велике село, повітовий ярмарковий центр, яких так багато на сусідній Полтавщині. Невелика фортеця, великий монастир, непогана духовна школа-колегіум і сотні простих сільських мазанок — ось і вся «Харкова слобода» до єкатеринінської епохи.

Справжня історія великого міста розпочалася лише в 1765 році з набуттям статусу губернської столиці Слобожанщини. Радники імператриці з усіх слобід-містечок (Богодухів, Чугуїв, Зміїв та ін.) обрали Харків. Їхній мудрості можна дивуватися: адже це місце лежить у тридцяти кілометрах від головної річки регіону — Сіверського Донця. Однак річковий шлях поступився шляхові суходільному: через Харків було проведено дорогу Москва-Крим (стародавній Муравський шлях), саме це і вплинуло на вибір сановників. Услід за губернською владою тут швидко почали розвиватися ознаки міської цивілизації; Харків упевнено «перетягнув» з решти великих слобід усю торгівлю регіону — і на початок ХІХ сторіччя перетворився на справжню столицю Східної України.

В ту епоху боязкість та особлива запопадливість провінційного чиновництва зробили Харків ще однією «столицею» — курйозним центром «стандарту й регламенту». Цивільне й поліційне начальство тут було значно суворішим за столичне. А устави учбових закладів та архітектурні норми житлобудівництва першої половини ХІХ сторіччя ніде в імперії всерйоз не виконувалися, окрім Харкова. Ось, до речі, зразки цих «шедеврів» миколаївської епохи: «студенти не мають права носити цивільний одяг, мати вуса, палити тютюн, відвідувати театр, одружуватись до закінчення навчання...»; «фасади будувати виключно за затвердженими зразковими проектами і фарбувати кольорами: палевим, жовтуватим, сіруватим, темно-сірим, блідо-рожевим та сибірним».

Зате саме зразковий харківський класицизм виховав найвидатнішого художника-академіста Генрика Семірадського.

 

2.

Харківська земля — історичне, генетичне порубіжжя. Споконвічно тут вирував кордон між Великим Степом та осідлими землеробами. У ХVІ столітті ця умовна межа навіть на певний час втілювалась у матеріальну «засєчную черту московітів» від кримських татар. З обох боків від цієї місцевої «китайської стіни» сполохано споглядали одне одного російська фортеця Білгород і татарсько-козацький форпост Ізюм.

Пізніше Харків опинився у справжньому прикордонні української та російської культур. Справжньому, бо російство було презентоване не міським чиновництвом, що давно втратило російську самобутність — а яскравим світом донського козачества, глибинними "дєрєвєнськими«традиціями Курського і Воронезького краю. Та й у наш час плідний взаємообмін сусідніх регіонів квітне всупереч усім кордонам.

Кордон є ключем до розуміння Харкова. Вся безмежна Росія з одного боку й уся принадна Україна з іншого перетворююють місто на гавань відплиття, злетну смугу. Харківське світобачення не закорінене у ґрунт, а скероване у надземну нескінченність. Маємо тут єдину у своєму роді канатну підвісну дорогу над рівною місциною, унікальний музей аерокосмонавтики, Харківський авіаційний університет як провідний вуз міста та бурхливий розвиток авіапромисловості.

Гавань, окрім функції відчалювання, має виконувати й іншу: приплиття, гостинного притулку, осередку для заспокоєння. Своє останнє пристановище мандрівний філософ Григорій Сковорода знайшов у селі під Харковом. Інший аскет-мандрівник, герой чеховської оповіді «Перекати-поле» зупинився у Святогірському монастирі, що між Ізюмом та донецьким Слов’янськом — а в його розповідях про поневіряння по різних містах найтепліше згадуються роки харківського студентства. У Харків приводить доля, можливо, перед смертю, сумно-мудрого академіка з чеховської ж «Нудної історії».

Посмертне упокоєння у харківському Благовіщенському соборі обрели мощі константинопольського «патріарха-мандрівника» свт.Афанасія (Петеларія). У цьому ж храмі почиває і свт. Мелетій (Леонтович), що з благовіствуванням об’їхав весь Східний Сибір, Камчатку й Курили, але незадовго до смерті повернувся на батьківщину, щоби просяяти тут явленнями чудотворними.

Як зазначено на найвідомішому надгробку Харківщини: «Світ ловив мене та не впіймав».

 

3.

За духом і самосвідомістю Харків — це, імовірніше, друга Одеса, ніж другий Київ. Тільки замість одеського Білгорода за Дністром тут російський Білгород за кордоном. А місце одеських доріг на лимани тут обіймає залізниця на Красний Лиман (вузол у Донбасі). Немає кораблів, натомість є «флагмани вітчизняного машинобудування». Вони вишикувалися ланцюжком, один за одним, уздовж Московського проспекту; а лінія метро під ними — просто тобі «станції Великого Фонтана».

Заводи-монстри мовби вистрелюють своїми металевими створіннями на Південний Схід, на Чугуїв і далі на Ізюм; тому вервечки-юрмища робітників мимоволі викликають в уяві картину чугуївця Репіна «Бурлаки на Волзі» та приглушені барви ізюмця Васильківського. Зате далі від заводів характер і гумор харків’ян більше пасує персонажам іншого репінського шедевра: «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», що знову-таки викликає асоціації з Одесою.

В усіх інших містах монументальні радянські споруди, навіть відносно вдалі й нетипові, перестали сприйматися позитивно. Тепер для багатьох прогулянки містами на зразок Харкова або Донецька майже позбавлені естетичного задоволення. Проте з харків’янами цього не сталося. Хоча центральні площі міста однозначно свідчать, що саме Харків (не Ленінград, не Київ) був аж до війни другим за значенням серед радянських міст. Але саме ті гігантоманські двадцяті-тридцяті роки тут є священною епохою: за ними ностальгують майже всі харків’яни.

Комплекс «першої столиці» УРСР продовжує культивуватися дедалі активніше. Для міста то був блискучий, героїчний, обнадійливий період. Найкращим чином його уособлює темно-сіре скупчення корпусів Держпрому на головній площі. Ця химера, яка наслідує зовнішній вигляд домобудівних заводів з перемичками й металевими вежками (наче зібрана з велетенського конструктора похмурою геніальною дитиною), і в пострадянський час визнається найвидатнішою спорудою — візитівкою Харкова.

Опублiковано: № 5 (16) Дата публiкацiї на сайтi: 08 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: