«Хрест — це розкриті обійми»

Іноді ставити запитання «зірці» — це зайве. Сиди і слухай. А у випадку з Петром Мамоновим — ще й дивись. Мамонов щиро розповідає про те, у що вірить. І про те, що знає. В міру сил і досвіду він проповідує свого Христа. За кожним словом відчувається життя душі: страждання, радість, пошук. Не повірити складно.

Розмовляти з Петром Миколайовичем нам довелось одразу після київської прем’єри «Острова». Фільм вразив, але розмова вразила не менше. Не тому, що «зірки» особливі. Просто ми не так часто щиро говоримо про те, у що віримо, — і про те, що знаємо. А може, просто одне одного не чуємо?..

Поділ на «Православ’я» і «все інше» — це від ворога, одне з імен його — роздільник. Що б нам такого зробити, аби Православ’я було всезагальним?

Не треба обов’язково тягнути людей до храму, щоб хреститися. Ну, охрестився. Так і Ленін був хрещений, і Гітлер, то й що з того? Це ж не магія, це підтримка нам, милиці. Треба це чітко зрозуміти всім нам, і не тягнути нікого нікуди: йди за мною в Православ’я… Треба явити приклад — собою. Пам’ятаєте про апостолів як говорили: Погляньте, як вони люблять одне одного! Народ дивувався: чому? Тому, що вони вірують у єдиного Бога! І я так хочу! Бо в мене у серці одна злість, одна дратівливість, бажання керувати: я хочу, аби всі, як я. А для того, щоб полюбити, треба людину прийняти такою, якою вона є, а нікуди її не тягнути. Для цього в собі треба дуже багато перекопати, перелопатити. У собі, а не в ньому! Все написано: вийми перше колоду із власного ока, а потім побачиш — не виймеш, а побачиш — як вийняти скалку з ока брата твого (Мф. 7, 5).

Це ж не пусті слова, це правда. Чому я так дратуюсь, так подумки лютую, засуджую?.. А тому що я все це маю і те саме бачу в ближнього. Якби я цього не мав, я б не бачив цього у ближнього. Коли мені добре, мені всі подобаються. Коли мені кепсько, все якось не так.

Якось би про це поговорити один з одним. А не з висоти якогось там Православ’я щось там униз «транслювати». Іди до дитячого будинку і сиди біля ліжка інваліда-дитини, організуй чергування у хоспісі. Люди побачать: ось християни які. Вони своє життя віддають, дивись, які вони. Просидь-но добу біля ліжка людини, котра вмирає, — дуже важко.

Звісно, кожному в міру сил, необов’язково всім іти у хоспіс… Підніми пачку цигарок на вулиці та кинь у смітник. Християнський вчинок? Християнський, якщо заради Бога робиш. Якщо пам’ятаєш про те, що Бог хоче, аби був порядок, а не хаос, аби було чисто, а не брудно. Совість треба берегти відносно Бога, і людей, і речей. І якщо ти людина багата, нічого в цьому поганого немає, лише ділися. Своє багатство, яке ти чесною працею заробив, віддай — і побачиш, як тобі стане добре на душі. І потім, Господь дає більше стократ, а не «даси — на даси».

От якби ми це якось пояснили людям… Хлопці, ми самі слабкі й немічні, але ми просто знайшли! Це як розмова двох п’яниць. Один каже: «Я знайшов такий генделик, там таке пиво наливають! Там чисто, гарно, креветки смачні…» Інший каже: «Та нащо ж ми зараз цю гидоту п’ємо — тут же водою розводять. Звісно, пішли туди!» Отак і варто людям роз’яснювати, що я от сіпався-сіпався, пиячив, туди-сюди… Але ти знаєш, що я знайшов? Ти знаєш, що я знайшов? Ось у мене все змінилося!..

Якщо будемо говорити так, а не «з висоти» — люди зрозуміють. Люди зрозуміють! Тому що в людини є шосте чуття — релігійне. Думає вона про це чи не думає, але в неї такий само, перепрошую, як орган дітонародження, є й орган, який Бога хоче. І якщо це почуття не задоволене, вона нічим не насититься. Душа не заповниться нічим — ані улюбленою роботою, ні дітьми, ні коханою жінкою, нічим — окрім Того, Хто її створив, окрім Господа Бога. Якщо ти бажаєш щастя, людино, то йди до Того, Хто тебе створив.

Не віриш, що тебе Бог створив? Почитай вчених серйозних, які говорять про Туринську Плащаницю та інше. Якщо тобі факти потрібні — їх повно. Порийся у своєму серці, невже ти думаєш, що від мавпи походиш? Це якесь печерне мислення. Ми ж розумні люди усі, розвинені.

Митрополит Антоній усе життя поклав, аби людині розтлумачити, що вона людина, що це дуже високе звання. Він пише, що ми зміліли до звання рабів, а з Бога зробили ідола. Як ми тоді можемо бути співпрацівниками Бога, якщо ми мурахи погані? Смирення не в тому полягає, щоб себе втоптати у бруд. Адже сказано, що Бог силу Свою у немочі являє — не в тій немочі, коли ти лежиш, сам себе втоптавши у бруд, і думаєш, що змирився — а в тій немочі, коли ти, ніби обвисле вітрило, весь відкрився Богу, чекаєш вітру і кажеш: Господи, прийди до мене!

Ось, що таке неміч, — це очікування Божества. Це голод. Це — не пив сім днів води, так хочеться пити. Ось так неможливо жити далі без Нього. І що буде — онук там видужає, чи щось там ще — це все пусте: мені треба особисто, я задихаюсь без любові! Людина не може жити без любові, вона задихається. Від цього приходить все інше: наркотики, горілка, тощо. Я це знаю по собі. Без любові людина помирає заживо — живий труп. Ходить, робить свої справи, виконує свої обов’язки, але задихається.

Тому пам’ятаймо, друзі, завжди, що ярмо Моє любе (Мф. 11, 30) и «заповіді Мої легкі», що ніякого дядька з палицею й бородою немає, що є Сущий, Котрий усіх нас любить і прийме будь-якого дня й години, як розбійника прийняв, і блудницю, і митаря. Ну, чому в розкриті обійми ми не йдемо, чому всі ми кульгаві, сліпі, прокажені, нещасні, заплутані? Я про себе насамперед…

Подивіться, що таке Хрест — це обійми, це розкриті обійми. От я все розумію, але виходить, за апостолом Павлом: Я ж чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те роблю (Рим. 7, 15). Тому що — битва, тому що обманщик весь час шепоче: випий, буде добре. — Не буде добре! — Курни, буде добре. — Не буде добре! Пробував усе до самого дна. Немає там нічого… порожньо!

Чому ми зневірюємося, сумуємо? Ми не замислені зневіреними, це не наше почуття. Зневіра — це що таке? Наслідок гріха. Гріх — це поле смерті. Навіщо ми туди йдемо, на поля смерті? Чого ми чекаємо звідти? Там смерть, там зневіра, там порожнеча, там нічого немає.

Шлях спасіння — важкий і довгий, тому що, як пише Ісаак Сірін, якби кожний нирець за перлинами кожного занурення діставав перлину, перли би знецінилися. Тому того, що важко дістається, — вже не віддаси.

Бо не буває шість правд. Правда одна. Спробуй, людино, спробуй. — Несмачно, я не буду. — А ти спробуй спочатку, а потім кажи, смачно чи ні. — Виглядає потворно якось… не буду. — Спробуй! Попроси у Бога. Не успіху, не здоров’я. А попроси у Нього, аби жити далі твоїй душі: допоможи, Господи, не знаю, як жити, не знаю, навіщо я живу. Допоможи, благаю! — Тільки від усього серця, і одразу побачиш, що буде. Батько вибіг назустріч сину, який розтринькав весь статок, і не для доброго сина влаштував бенкет, а для такого от, як я, котрий замучився, котрий не може більше так жити. Він не дає сину договорити, що, мовляв, батько, я в тебе наймитом буду — він навіть не дав йому можливості сказати цю фразу, він хоче, аби син був сином, а не рабом. А раб Божий — це не раб у нашому розумінні, це робітник Богу. Це просто старе таке слово слов’янське, яке означає «робітник, який добровільно працює». Ось у чому річ.

Рутина ця, постійна метушня, постійне «треба», постійно «до восьмої ранку». От у мене товариш не пив, не палив, сидів у кріслі на дачі… 50 років — бах і помер. Ось вона, смерть, вона завтра. А може, і за годину. І що ми встигли?

Чому Господь сказав: Я меч приніс на землю, а не мир (Мф. 10, 34)? А тому що Бог має бути у серці на першому місці. Не має бути, а так виходить, що Він стає най… най…. Тоді й усе навколо вийде…

Ну, а ці всі шляхи до Бога та інше — це має бути особистий досвід, нікому нічого не розтлумачиш, нікого ні в чому не переконаєш, даю сто відсотків. Виховання усе проходить до чотирирічного віку, потім можна лише щось підкоригувати; це факт, встановлений вченими. Людина має тобі позаздрити: диви, в нього нічого немає, а він усе всміхається, все йому добре, всім він задоволений. Віра — це радість, це бути задоволеним усім. І смирення — це бути усім задоволеним. Не хилитися під кожну палку, а всім бути задоволеним. І воювати треба, і захищати слабких, і вбивати треба ворога, коли він на батьківщину твою напав. Священик йшов попереду війська, з хрестом, без зброї — з нами Бог! — і вів військо. Брехня, що люди кричали «за вітчизну, за Сталіна!» Усі були люди хрещені, православні, віруючі. В кого образок, у кого хрест. Усі з Богом йшли до бою, а не за радянську владу. Чому? Тому що воювали тридцятирічні мужики, які народилися ще до цієї ленінсько-сталінської банди. Ось хто виграв війну.

Коли ми працювали там, у цьому кіно, на Соловках, траплялось різне: падаєш з ніг, немає сил. Хочеться і випити, і запалити, і те, й інше. Там з нами був отець Симеон, з Москви… Я кажу: «Отець Симеон, ну що ж так довбає?» А він мені: «Петре, моліться, моліться, не можете — ну хоч „Господи, помилуй“». Я кажу: «Сто відсотків допоможе?» Він: «Сто відсотків!»

От і треба втовкмачити собі одне — що Бог сто відсотків допоможе. Він не зрадить, Він завжди Той Самий, Який був дві тисячі років тому і є зараз, це Той Самий Христос, це все те саме, усе без змін, і сто відсотків буде допомога. Здається, неможливо терпіти, все. Але потерпи ще десять хвилин — побачиш! Усе нам завжди по силах дається. Буває, провалюєшся, думаєш: «Господи, прости» — наливаєш, п’єш. Думаєш: ну, дурень! Але варто п’ятнадцять хвилин перечекати оце найстрашніше — дивишся: попустило. Бо якщо хвороба тривала, важка, то й ліки гіркі. Апендицит різати треба, маніпуляціями якимись не вилікуєш. Треба розрізати пузо й відрізати кишку. Так і тут. Буває боляче дуже, але що поробиш.

Важко, важко… Життя взагалі не курорт. У мене є один знайомий диякон. Я в нього питав: а от тобі не хочеться там… випити, з дівчиною… те-се…. А він каже: «Я з десяти років у Бога впився, як кліщ, мені нічого, — каже, — не страшно».

Гарно він сказав: впився, як кліщ, у Бога. От як треба!

Записала Катерина ТКАЧОВА

Поет, музикант, актор Петро Миколайович Мамонов народився у Москві у 1951 році. У 1979 році закінчив Московський поліграфічний технікум. У 1979–1982 роках навчався на редакторському факультеті Московського поліграфічного інституту. Працював друкарем у типографії «Червоний пролетар», банщиком, ліфтером, перекладачем з норвезької. У 1982 році організував одну з найяскравіших груп російського року — «Звуки Му». З 1991 року виступає сольно. Автор, режисер і головний актор вистав: «Чи є життя на Марсі?», «Шоколадний Пушкін», «Миші, хлопчик Кай і Снігова Королева». Знімався у фільмах: «Час печалі ще не прийшов», «Таксі-блюз», «Голка», «Пил». Нещодавно зіграв головну роль у фільмі Павла Лунгіна «Острів».

Опублiковано: № 1 (25) Дата публiкацiї на сайтi: 15 October 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
«Хрест — це розкриті обійми»

«Хрест — це розкриті обійми»

Катерина Ткачова
Журнал «Отрок.ua»
Іноді ставити запитання «зірці» — це зайве. Сиди і слухай. А у випадку з Петром Мамоновим — ще й дивись. Мамонов щиро розповідає про те, у що вірить. І про те, що знає. В міру сил і досвіду він проповідує свого Христа. За кожним словом відчувається життя душі: страждання, радість, пошук. Не повірити складно. Розмовляти з Петром Миколайовичем нам довелось одразу після київської прем’єри «Острова». Фільм вразив, але розмова вразила не менше. Не тому, що «зірки» особливі. Просто ми не так часто щиро говоримо про те, у що віримо, — і про те, що знаємо. А може, просто одне одного не чуємо?..
Розмiстити анонс

Результати 1 - 6 з 6
12:50 21.03.2013 | Татьяна
Настоящий.
23:34 27.11.2007 | Ирина
Спаси Бог за эту статью! Низкий поклон Петру Мамонову, Дмитрию Дюжеву и Виктору Сухорукову!Настоящие православные люди! С Ьогом!
23:38 08.11.2007 | Игорь
Не знаю почему, но слова П.Н.Мамонова пробирают до костей. А в фильме он, по-моему, не играл, а жил.
Господи, помилуй.
08:33 23.10.2007 | Виктор
Фильм "Остров" мне многие советовали посмотреть. Но, по правде говоря, не считал, что стоит прислушаться. Мало представлял себе представителей Бригады и Брата в православном русле. И к Петру Мамонову было не самое лучшее отношение и мнение о нем. Но, просмотр все полностью изменил. Немало был удивлен игрой Сухорукова, Дюжева и Мамонова.
Читая интервью Петра Николаевича поражаюсь глубине этого человека. Как я ошибался. Дай Боже всем здравия и многая лета!!!
18:55 17.10.2007 | Таня
Спвсибо за сатью, очень трогательно. Смотрела фильм "Остров" 2 раза, очень впечетляет! Я много чего не понимаю в православии, к сожалению, хоть и крещенная, но не вооцерквленная. Вполне поддерживаю автора в том, что человека тянуть в церковь не надо, а лутший пример - личный! Спаси Господи!
12:25 17.10.2007 | Александр
Отрадно читать эти строки... И ведь как Господь входит в душу каждого, меняет его... Я помню первые выступления Мамонова в группе "Звуки Му". Честно говоря, не понравилось. Хотя было интересно смотреть и слушать. Мамонов привлекал к себе внимание, но я был всегда против авангарда, считал, да и сейчас считаю, что в нем больше дешевого эпатажа, чем искусства. Но затем, узнав, что Мамонов переселился в глухую деревеньку и причины этого переселения, начал по-другому относиться к этому человеку. Понял, что он намного глубже, чем на первый взгляд. После фильма "Остров" я зауважал его и как актера и как человека очень сильно. Дай ему Господь здравия и сил!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: