Людина поклоняється дереву. Живому, квітучому, із розлогим гіллям. Для такої людини в нас є в запасі кілька імен. Дикун ― скажуть одні. Язичник ― скажуть інші. Перші поблажливо усміхнуться, другі гнівно насуплять брови.

Дерево ― це вам не жарт. Воно живе, це так само безсумнівно, як те, що я живий. Воно шурхоче листям, і звідки мені знати ― чи це не мова дерев, настільки ж незрозуміла мені, як мова китайців чи арабів...

Здається, я розумію язичників, що вклонялися деревам. А ще вагітному череву та світанковому сонцю. Вони робили це з почуття благоговіння перед життям, котре наскрізь чудесне. Якщо я сьогодні не поклоняюся сонцю або пшеничному колосу, то це не моя заслуга. Варто довіритися в пошуку істини мерехтінню власного розуму, запевняю вас, забредеш у такі нетрі, що поклоніння кедру ліванському або сосні корабельній видасться дитячою забавкою.

Бога без Бога пізнати неможливо. Усе, що ми знаємо про Нього ― Він Сам нам відкрив. А коли ще не відкрив, то природне бажання прославити Когось, від Кого ти залежиш, Хто кращий і сильніший за тебе, приводило людей до того, що ми сьогодні називаємо дикістю або язичництвом.

Звісно, язичник дикий і далекий від істини, але не кожен може йому цим дорікнути. Критикувати язичництво можна лише з висоти чистого богопізнання. Для безвірної людини язичництво ― не предмет для глузування, а планка, яку ще слід подолати.

П’ятниця вважає богом крокодила, а Робінзон пояснює, що той помилився. Робінзон, просвічений Писанням, пояснює доброму дикуну основи біблійної віри. Це правильна схема, нехай і взято її для наочності з дитячої книжки.

— Хто твій бог? — запитує одна людина іншу.

— Мій бог — небо (корова, кавове дерево...), — відповідає той.

— Ні, друже. Небо — не Бог. Справжній Бог створив небо. І зірки, і птахів, і людей. Він дав нам заповіді та закони. Він хоче, щоб ми любили один одного і молилися Йому.

Такий перший варіант діалогу. А ось другий, як на сьогодення, набагато ймовірніший.

— Мій бог — стародавній дуб, — каже один.

— Облиште, добродію. Бога немає взагалі, ― каже у відповідь інший.

Той перший, у котрого бог ― дерево, напевне, втече з жахом від людини, у котрої бога немає взагалі. Але від сучасного безбожника складно втекти. На його боці закони, бізнес, транспорт, зброя. Він цивілізований у найгіршому розумінні цього слова, і сучасний П’ятниця абсолютно беззахисний перед зміненим Робінзоном. Робінзонові сьогодні потрібні корисні копалини тієї землі, на якій живе П’ятниця. Потрібні бивні слонів, плоди дерев, перлини морів. Потрібне все, окрім розмов про віру та думок про вічність.

У ХІХ столітті Робінзон тримав у руці револьвер і п’ятидоларову сигару в роті. Сьогодні він в окулярах із золотою оправою і в накрохмаленій білій сорочці. Але сутність його не змінилася, і він подобається мені менше, ніж наївний дикун, що поклоняється тотему.

Один єпископ, висвячуючи священика, сказав йому пошепки: «Не звикайте до благодаті». В одній фразі архіпастир дав профілактичний рецепт від усіх хвороб майбутнього.

Християнська цивілізація забула про те, що подарунок, хоч він і дарується повсякчас, залишається милістю, а не перетворюється на норму. Забуття породжує хамство, а хамство викликає відразу. Дехто з тих, що вклоняються деревам, може бути добрішим і кращим за того, хто тримає на столі завжди розкриту Біблію.

Ми можемо бути позбавлені спокус багатобожжя, але ніхто не позбавляв нас співчуття до тих, хто ці спокуси ще не здолав. І ніхто не дозволяв нам цілющий пластир Євангелія перетворювати на колючий дрючок для тих, хто ще не увірував.

Коли мені випадає сидіти в гостинному затінку розлогого дерева, коли я милуюся забавкою та грою між вітром і листям, мені стає зрозуміло: тим, хто жив за межами Одкровення, дорікати нічим. Вони обожували те, що, безсумнівно, містить у собі таїну та безупинно шепоче про Бога.