Країна чудес

Другу ніч поспіль Петрович спав упівока. З боку на бік не перевертався й курити не вставав, але прокидався часто. Лежав, дивлячись на вогник ліхтаря за вікном, і думав. Потім поринав у короткий сон, щоб через годину знову прокинутися. Його, Павла Петровича Дронова, водія з 30-річним стажем, чоловіка, який «розміняв» шостий десяток, ось уже другу ніч поспіль тривожили слова, почуті на проповіді.

Справа була в липні, в день святих Апостолів. Петрович, будучи подвійним іменинником (по імені й по батькові), вирішив піти на службу. По-перше, теща причепилась: «Піди та піди...». По-друге, храм у мікрорайоні був Петропавлівський. А по-третє: «Досить», — подумав Петрович, — «у гаражі та в дворі з мужиками горілкою балуватися, можна на іменини разок і до церкви сходити». Ця несподівана і блага думка прийшла Павлу Петровичу ще й тому, що іменини були ювілейні. Дронову «стукнуло» 50. Але про це він думати не хотів, а тому з переліком причин ювілейну дату пов’язувати відмовився.

У церкві, як завжди на свято, народу було — не проштовхнешся. Дронов стояв біля аналоя з іконою Петра і Павла, і йому, неабияк стиснутому парафіянами, часто передавали свічки з коротким «до свята». Спека і натовп зробили свою справу. Петрович, який добре не знав службу і не міг заглибитися в зміст загальної молитви, скоро втомився і пожалкував про те, що іменини святкував по-новому, а не як звичайно. Він би й пішов давно, але до дверей було далеко, і інакше як «із боєм» крізь натовп парафіян було не пройти. Полегшало, коли заспівали «Вірую». Петрович басив із народом ті слова Символу, які знав, і відчував при цьому якусь бадьорість і невідому радість, від якої хотілося чи то заплакати, чи то всіх обійняти. Те ж повторилося і на «Отче наш». А потім сталося те, що згодом відняло сон у 50-річного водія Павла Петровича Дронова, чоловіка, який згинав пальцями цвях-сотку і сентиментальністю не відрізнявся.

Священик сказав щось із вівтаря й замовк. Завіса закрилася. Вийшов хлопчик у довгому одязі й поставив перед закритими Вратами свічку. Народ відразу захвилювався, заметушився, зашепотів. Петрович подумав, що саме час вийти з храму, але почув голосне: «Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа», — і вирішив залишитися. Проповіді він чув і раніше. Стараннями дорогоцінної тещі, маленької бабусі, одночасно і каверзної, і набожної, Дронов переслухав у машині чимало касет. Під час Великого посту, знову ж на прохання тещі, ходив він недільними вечорами в храм слухати про страждання Ісуса Христа. Але проповіді йому не подобалися. Не подобався тон, урочистий і крикливий. Не подобалися слова на кшталт «возлюблені у Господі» або «любі мої». Павло Петрович дожив уже до тих років, коли слова про любов більше дратують, ніж зігрівають. Те, що люди живуть за звичкою і без радості, те, що ніхто нікого особливо не любить, а батюшки винятком не є, Петрович зрозумів давно і давно з цим змирився.

Але цього разу слова священика Дронова зачепили. Священик був незнайомий, очевидно, прийшов у гості на свято. На вигляд — не святий, зростом вищий середнього, огрядний. Молодший ніж Петрович, але й не «дитинка» («діточками» називала теща Петровича тих худих та безбородих молодих батюшок, яких так часто можна побачити в наших споруджуваних або реставрованих храмах).

Священик почав говорити про Петра і Павла, але швидко змінив тему і продовжив уже про Христа. Про те, що Христос живий і що Він навіки Той же. Про те, що Він ближчий до нас, ніж повітря, яким ми дихаємо і одяг, який ми носимо. При слові про одяг Павло Петрович повів плечима, відчув як прилипла до спини намокла від поту сорочка, але замість духоти відчув на обличчі прохолодний подув, майже дихання.

Священик продовжував про те, що Христос послужив нам, віддав усього Себе навіть до пролиття крові, і ми тепер теж повинні послужити Йому. «Але де я знайду Тебе, Господи?», — голосно промовив проповідник і зупинився. Храм завмер і, затамувавши подих, чекав відповіді.

«Ти поруч», — голосно продовжував проповідник. «Ти — в кожному ближньому моєму. Якщо Ти в лікарні, я можу вкрити Тебе ковдрою і посидіти ніч біля Твого узголів’я. Якщо Ти роздягнений, я можу віддати Тобі свій піджак або светр. Я можу захищати і лікувати, годувати і втішати Тебе, тому що все, зроблене мною для ближнього, Ти віднесеш особисто до Себе».

Павло Петрович уважно слухав. Його голова була порожня, тому що розум, здавалося, залишив її і перемістився сантиметрів на тридцять нижче. Зупинившись десь у районі грудей, розум разом із серцем вбирав слова священика так, як суха земля вбирає воду. Проповідь закінчилася тим, що батюшка назвав блаженними всіх медсестер, міліціонерів, пожежників, кухарів — усіх тих, хто постійно вчить, лікує, годує і рятує людей — словом, щодня служить Христу так, як може служити.

Закінчував священик уже не так доладно та гаряче. Один за іншим заплакали на руках матусь кілька немовлят. Народ знову захвилювався і зашепотів. Священик сказав «амінь» і якось боком, ніяково, повернувся у вівтар. Незабаром відсунули завісу, і почали причащати. А Петрович вийшов в утворений прохід і, перехрестившись на храм, пішов додому. Він не знав, та й не міг знати, що сьогодні був єдиною людиною, яка перейнялася словами проповіді. Всі інші парафіяни до вечора забудуть те, що чули вранці, і будуть спати спокійно.

У той святковий день євангельський невід, закинутий незнайомим батюшкою в храмі Петра і Павла, витягнув із глибини на берег тільки одну рибину. Цією рибиною був Павло Петрович Дронов, який нещодавно відсвяткував своє 50-річчя, таксист із 30-річним стажем, чоловік, який не відрізнявся сентиментальністю...

...Друга ніч роздумів уже наближалася до світанку. «Не хірург, не офіцер, не вчитель», — думав про себе Петрович, перебираючи в голові список професій, заснованих на людинолюбстві.

«Я — таксист!», — раптом голосно сказав, майже крикнув, Дронов і сів на ліжко, тихо додавши: «мать твою...». Від звуку його голосу прокинулася дружина і, не відкриваючи очей, сонно заторохтіла:

— Га? Що? Паша, що сталося?

— Нічого, спи.

Дронов пішов на кухню по сигарети, закурив і вийшов на балкон (курити в квартирі категорично забороняла теща). Ліхтарі вже згасли. Повітря ставало сірим, і перші машини пролітали повз сонні дев’ятиповерхівки, шурхочучи шинами й відверто насолоджуючись порожнечею дороги. Дронов глибоко затягувався і повільно повторював одну фразу: «Я вожу Христа ... я вожу Христа ...».

Смисловий наголос він робив на другому слові — не лікую, не захищаю, а саме вожу. Він почав уявляти собі обличчя реальних і можливих пасажирів: тих, які поспішають на вокзал, не встигають на роботу, які цілуються на задньому сидінні... Всіх тих, хто від звички до комфорту, або від страху запізнитися стоїть на тротуарі і, витягнувши праву руку, з надією дивиться назустріч машині Дронова. Вони часто стискають кулак, а великий палець відставляють так, ніби стоять не на тротуарі, а на трибуні амфітеатру і дарують життя пораненому гладіаторові.

Дронов не любив пасажирів. Останнім часом він помітив, що люди стали нахабнішими та, разом із тим, жадібними. Він докурив і, клацнувши пальцями, відкинув недопалок подалі від балкону.

«Я вожу Христа», — ще раз, як мантру, твердо промовив Петрович і відчув сенс сказаної фрази. Тепер акцент припадав на останнє слово, на Ім’я. Тисячі людей, яких він досі возив, по суті були однією Людиною. Тільки Дронов цього не знав, не думав про це, а значить, минуле не рахується. Всі ці особи здатні скласти величезний колаж, вони відігравали роль завіси, перегородки. Вони відволікали своїм різноманіттям і приховували того Одного Пасажира, за допомогою Якого все можна було б зібрати воєдино й осмислити. Власне, Сам Христос грав із Дроновим у схованки. Він щодня клав Петровичу в багажник валізи та авоськи, торгувався за решту, просив поквапитися, називав неправильні адреси... і терпляче чекав того моменту, коли Петрович нарешті зрозуміє, Кого ж він возить.

Петрович зрозумів. Він збагнув, що тепер не можна возити іноземців колами по всьому місту, щоб здерти з них у п’ять разів більше грошей. Не можна затримуватися на виклику, проїжджати повз бідно одягнених людей, заламувати непомірні ціни. Потрібно робити все правильно, тому що це все безпосередньо стосується Бога. За такого ставлення до роботи, образно кажучи, Дронов міг би за 30 років забезпечити місце в Раю не тільки собі, а й своїй «старенькій» — 21-й «Волзі», на якій намотав не одну сотню тисяч кілометрів. Міг би... Йому 50. У такому віці міняти життя — справа нелегка.

«І треба воно мені було — пертися тоді до церкви?», — запитав себе Петрович і пішов у ванну.

Спати вже було пізно, і він вирішив прийняти душ. Але гарячої води не було. Сенс життя, нещодавно усвідомлений Дроновим, для працівників котельні все ще був невідомим. Їм було поки невтямки, що гаряча вода в трубах і батареях потрібна для того, щоб Христу було тепло і комфортно. Тому аварії траплялися регулярно, і через багатогодинні «перекури» не ліквідовувалися тижнями. Петрович умився, пішов на кухню і поставив чайник на вогонь. За вікном вже розвиднілося. День обіцяв бути ясним. Цей, здавалося б, звичайний робочий день за свою багаторічну шоферську біографію Петровичу належало вперше провести по-новому.

Найпростіша думка — возити людей безкоштовно — виявилася нездійсненною. По-перше, боячись підступу, люди відмовлялися їхати задарма. Вони влаштовували з Петровичем борцівські сутички, намагаючись запхати йому гроші в кишеню, або просто, виходячи, залишали їх на сидінні. Наздоганяти пасажирів, або пояснювати їм мотиви своєї поведінки — було нерозумно. Навіть дружині Петрович не розповів про свої внутрішні зміни. Він знав — гучні декларації про початок нового життя закінчуються поразкою в той же день. Скільки разів він, наприклад, докурював свою «останню» сигарету, обіцяючи кинути курити, але ввечері того ж дня або через день купував чергову пачку. Ні, заявляти ні про що не треба. До речі, у дружини виникло б резонне питання: як він буде утримувати сім’ю? Діти, звичайно, дорослі й живуть окремо, але ж і вони з Тетяною не ангели: їм їсти треба. Про те, що побожна теща спересердя може проклясти його за таку дивну зміну, Дронов у глибині душі здогадувався і думати про це не хотів.

Був полудень першого дня нового життя. П’ять чи шість клієнтів своєю поведінкою вже внесли корективи в плани Петровича. Він припаркував «стареньку» біля станції метрополітену і вийшов, щоб випити десь філіжанку кави.

У великому місті важко знайти маленьке кафе. Петровича прихистив салон ігрових автоматів. Всередині був бар, і там варили каву. Було накурено, дим висів пасмами, як відрізи легкої білої тканини, підняті вітром. Автомати блимали та дзеленчали, а біля них, втупившись посоловілими очима в мерехтливі барабани, сиділи люди. Вони програвали зарплати, пили пиво і мріяли збагатитися. Петрович подумав, що ці лудомани в інший час можуть бути його пасажирами, а значить, і вони — ті, ставлення до кого виправдає або засудить його на Страшному Суді. «Все, що зробили їм, Мені зробили». Застережень у законі не було.

Допивши каву, Дронов вийшов на вулицю. На світлофорі зібрався великий затор. Якийсь старенький «форд» заглух посеред дороги. «Баба», — спересердя сказав про себе Петрович. Як будь-який нормальний мужик, жінок за кермом він, м’яко кажучи, недолюблював. Підійшовши ближче, він побачив, що капот відкритий, і в ньому, зігнувшись, копошиться молодик. Об’їжджаючи його, «водили» висовувалися у вікна і говорили різні речі з числа тих, які в кіно перекриваються писклявим звуком. Хлопець не висував голову з капота, і було ясно, що він не ремонтує машину, а, імітуючи ремонт, ховається від водійського гніву.

Петрович зрозумів, що повинен допомогти. Але разом із цим ясним розумінням він відчув, що допомагати зовсім не хоче. Зміна життєвих цінностей із комфортом та задоволенням, виявляється, ніяк не була пов’язана. Петрович раптом згадав одного колегу-таксиста, який почав ходити до адвентистів. «От вінтісти», — жартома називав їх про себе Дронов. Цей колега одного разу години дві «впарював» йому, Петровичу, одну просту думку: відтоді як він «повірив», усі проблеми пішли геть. «Курити кинув, матом не лаюся, дружині вірний. А головне — повний душевний комфорт...». Петрович і тоді ділив почуте на два: аж надто жадібним був той чоловік, і з приходом в адвентизм від жадібності, мабуть, зовсім не вилікувався. Зараз же він згадав колегу через контраст: у того віра породжувала комфорт, а у Дронова — проблеми. Може, вони в різних Ісусів повірили?

Коротше, Петрович був зобов’язаний допомогти, і зовсім не хотів цього робити.

— Що там? — запитав Дронов у водія «форда» таким тоном, ніби сам був господарем машини.

— Не знаю, — відповів хлопець, — може, свічки, а може, ще що ...

— Трос є?

— Є.

Водій «форда» заметушився, дістав із багажника трос і з вдячно сяючими очима сказав:

— Мені тільки до мосту. Дотягнете? Скільки?

Павло Петрович не відповів. Він мовчки пішов до «старенької», завів двигун і насилу став вирулювати туди, звідки можна було взяти «форд» на буксир. Хвилин через десять вони вже їхали: щасливий водій «форда» і насуплений Павло Петрович. Коли під’їхали до місця, хлопець став розсипатися в подяках і пхати Дронову в руки пожмакані грошові купюри. Чинити опір не хотілося. Петрович гроші взяв і, супроводжуваний фразами типу «дай вам Бог здоров’я», «ви мені так допомогли», повів «стареньку» куди очі дивляться.

Дронов їхав повільно і думав. А думати було над чим. По-перше, досвід догоджання Христу виявився досвідом насильства над собою. Про це Петрович ніколи не думав і ніде не читав. Враховуючи те, що життя продовжується, перспектива вимальовувалася цікава. Це що ж, так усе життя пнутися?!

По-друге, коли Петрович чіпляв трос і з болем у серці тягнув «форд», слухаючи, як напружується і гарчить його старенька «Волга», про Христа він не думав. Пацан, що «заглух» на перехресті, в цей час у Дронова з Ісусом не асоціювався. Можна було запитати себе: «Заради чого я взагалі взявся допомагати?» Але разом із тим було ясно: не було б тієї проповіді й двох ночей із роздумами — дулі з маком він би став допомагати першому-ліпшому шмаркачеві.

Нарешті, було й по-третє. Була радість, яка тільки зараз почала зігрівати Петровичу серце. Вона наповнювала груди теплом і навіть заважала їхати. Зазвичай, коли Дронов радів, він тиснув на газ і на все горло співав «Вот кто-то с горочки спустился...». А ця радість якось не пов’язувалася ні з швидкою їздою, ні з народною піснею. Петрович взяв вправо, зупинився, вимкнув мотор. Він прислухався до себе і посміхнувся. Якби хтось у цей момент придивився до нього, 50-річного чоловіка, здатного зігнути в пальцях цвях-сотку, то цей «хтось» подумав би, що Петрович через навушники слухає якусь дуже важливу й довгоочікувану новину. І від того очі його нічого не бачать, хоча й широко розкриті, а обличчя блаженно посміхається.

Ех, місто, місто. Ти зметнулося в небо будинками й будівельними кранами, але зовсім не знаєш про інше Небо, на якому за одного розкаяного грішника всі Ангели радіють. Ти згребло до себе мільйони людей і дивишся на їх суєтність, як на розтривожений мурашник. Але ти ніколи не помітиш у цій штовханині однієї зупиненої мурашки, приголомшеної відчуттям вічності. Втім, що з тебе візьмеш? Адже й самі заклопотані мурашки того, який зупинився, не помічають.

Петрович вийшов із машини й озирнувся. Він загальмував неподалік від маршрутної зупинки. Поруч метушився продуктовий ринок, і на зупинці стояло чимало людей із сумками, повними щойно купленої їжі. Очевидно, маршрутки довго не було. Увагу Дронова привернула одна бабця. Одяг на ній був теплим не по сезону, її сумка була майже порожньою, а сама вона стояла зігнувшись і опираючись на палицю. Очей не було видно. Їх приховували сонцезахисні окуляри, але було зрозуміло: якщо їх зняти — на вас би поглянули очі людини, яка не знає, навіщо живе, і вже втомлена цією думкою.

Ольга Семенівна — так звали жінку — справді не знала, навіщо вона живе. Всього тиждень тому вона поховала єдиного сина. Костя був тверезий і переходив дорогу в призначеному місці. А ось «джип» не тільки їхав на червоне, але й, збивши людину, не зупинився.

Невістка після розлучення жила окремо, і єдину внучку до Ольги Семенівни не пускала. Жінка стояла в очікуванні автобуса, але, водночас, їхати в порожню квартиру не хотіла. Машина, що зупинилася під носом, звуком своїх гальм змусила Ольгу Семенівну здригнутися.

— Сідай, матінко, підвезу.

Народ на зупинці пожвавився. Молоді жінки та дівчата, побачивши «Волгу», були готові до будь-якої ситуації, але тільки не до цієї. Деякі з них подумали, що шофер жартує, кепкує над старенькою, а насправді «кадрить» когось із молодих. Одна або дві навіть почали усміхатися і одночасно з викликом та очікуванням уп’ялися поглядами в Петровича.

Треба відзначити, що Дронов і в свої 50 був гарним тією чоловічою красою, яку жінки не споглядають, а відчувають на відстані. Він міг не розсипатися в компліментах, бути небагатослівним і спокійним. Жінки все одно помічали його і до нього тягнулися. Але це були справи минулих часів. А зараз Петрович питав стару жінку (яка не вірила своїм вухам), де вона живе, і пропонував підвезти.

Ольга Семенівна читала в газетах і чула по телевізору про різних маніяків та вбивць, із іншими бабусями на лавці «пісочила» насталі злочинні часи на чому світ стоїть, але Дронову вона сказала адресу, і з великими труднощами, крекчучи й охаючи, залізла в машину. Автомобіль рушив, залишивши позаду одних людей усміхненими, інших — збентеженими. Дорогою старенька повільно розповідала свою біду, а Петрович «по-шоферськи» прикидав, як довго салон його «Волги» буде зберігати змішаний запах ліків, сечі та нафталіну.

Коли приїхали, Павло Петрович допоміг жінці вийти і навіщось тицьнув їй у руку 20 доларів («заначка» в правах про всяк випадок). Потім, соромлячись власної доброти і трохи шкодуючи про віддані гроші, сів у машину, здав назад і хвацько виїхав із двору. Цього разу ні тепла, ні радості не було. Був жаль до старої людини, гидливість від запаху, залишеного цією людиною, і ще складна суміш з різних почуттів, в яких Петрович вирішив не розбиратися. Він уже почав розуміти, що потрапив до такої Країни чудес, де далеко не все піддається розумінню.

Зате радість була в Ольги Семенівни. Розум говорив їй, що це сон, але 20 доларів у кишені розуму суперечили. І ще було тепло в грудях і хотілося плакати. Хотілося подякувати, поцілувати руку, вклонитися. І навіть не шоферові (його старенька до пуття й не розгледіла), а комусь іншому.

Того вечора Ольга Семенівна не вмикала телевізор і не стала дивитися серіал. Вона запалила біля фотографії сина свічку і довго мовчки сиділа на кухні. Їй було спокійно. Вже зовсім пізно — годині об одинадцятій — зателефонувала невістка і сказала, що завтра приведе Катю — онуку.

Опублiковано: № 4 (23) Дата публiкацiї на сайтi: 16 June 2008

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 24 з 24
16:54 25.06.2013 | Наталья
Спасибо.
19:06 16.09.2010 | Ирина
Спаси вас Господь...Он дал Вам талант, как в евангельской притче, и Вы его приумножаете!Этот рассказ открыл мне глаза, которые были закрыты, хотя умом понимала, что человек это Образ Божий, и только сейчас эту истину я пропустила через свою душу и сердце.Благодарю Господа за Вас!!!
00:41 25.08.2009 | Вікторія
дивно... стільки разів чула і читала, а дійшло тільки зараз(сподіваюсь на завжди).Дуже дякую!
19:19 01.01.2009 | Маргаритка
Спаси Господи!
помолитесь за грешную Ольгу, чтобы и моя душа ожила и сердце очистилось!!!
14:43 30.12.2008 | Aleandra
Отец Андрей,

спаси Господи за мудрые слова и милость ко всем нам грешным. Спаси Господи за талант писать вот так легко, образно, ярко и доступно.
08:53 02.07.2008 | С. Минаков
Неизменно восхищаюсь словом о. Андрея - на телеканале КРТ или в статьях. Всегда виделась большая начитанность и осведомленность о. Андрея именно в русской литературе, что заставляло подозревать в нем филологическое образование. И подумывалось: а не пишет ли о. Андрей сам - стихи или прозу. Ну вот, пишет, - предъявлен нам пример ясного русского рассказа. Который, между прочим, может быть использован как сценарий - для нужного нам, тонкого фильма. Замечательное название. Спаси Христос, батюшка!
12:21 01.07.2008 | Александра
Спаси Вас Господи,дорогой батюшка,слезы текут безконечной рекой, Ангелы поют в душе
16:28 25.06.2008 | Bayard
Сильная, душевная, познавательная и укрепляющая сердце и душу статья. Точно и бескомпромиссно взывает к гласу Бога в каждом из нас - к нашей совести!
Спаси Вас Господь за Ваши труды, о. Андрей.
22:06 23.06.2008 | Регина
Я не хочу благодарить Вас(хотя вы вполне достойны) за статью,хочу поблагодарить Бога,что через Вашу статью Он коснулся моего сердца. Желаю Вам ,и в дальнейшем,оставаться чистым сосудом Господа,через который,Он будет говорить сердцам людей.
22:28 21.06.2008 | ирина
Отец Андрей!Выходили ли Ваши книги в печать/проповеди и др./ и где их можно найти?Спасибо за "Отрок" и "На сон грядущий".Спаси Вас Господи и Ваших близких
20:25 21.06.2008 | Галина
Спаси Господи, о.Андрей! Замечательный рассказ!!!
14:45 20.06.2008 | Настя
Дуже гарна і повчальна історія для всіх. Дійсно, після неї неможливо незадуматись над тим, що робиться навколо тебе, над ближнім (над Іісусом) Дякую, Вам батюшка!
13:16 19.06.2008 | Dmitry
Очень тепло на душе стало от этого рассказа-проповеди, как будто прикоснулся к чему-то неуловимо важному. Спасибо вам, отец Андрей.
23:02 18.06.2008 | Ксения
Спаси, Господи, батюшка! так верно подмечены все шевеления человеческой души! эх, милый Дронов, какой уж тут комфорт...
13:45 18.06.2008 | Аня
Немає слів,якими могла б висловити стан душі після прочитання статті!!
12:06 18.06.2008 | Vera
За окном серой стеной стоит дождь,город живет лениво-суетливой жизнью,серые от дождя дома,нерадостные лица прохожих,серые зонты и машины,как рыбы...Благодарю,на душе стало солнечно и тепло,и так радостно-светло!Господи,Спаси и Помилуй Нас!
09:28 18.06.2008 | Елена
Спасибо! До слез.
21:14 17.06.2008 | Саша
Прекрасный рассказ!
19:58 17.06.2008 | Anna
Spasibo , batushka!
Chitala , lilis' slezi.I deistvitel'no, xotelos' poblagodarit', potzelovat' ryky, no dazhe ne vam, a komy-to ezhe....
17:00 17.06.2008 | Сергей
Благодарю Вас, отец Андрей за душевный рассказ.
16:04 17.06.2008 | Татьяна
Спасибо Вам,отец Андрей.В последний раз меня так радовали рассказы Виктории Токаревой и последний роман П.Коэльо.Вы стали писать,как большой художник!Мысли и сомнения Дронова посещают нас всех../Спаси Господи!
13:54 17.06.2008 | Юлия
Спасибо Вам,дорогой батюшка...
11:31 17.06.2008 | Катерина
спасибо большое за вашу статью.
мне подумалось после того как я ее прочла, что отношения мужчины и женщины не так важны на самом деле как мне это казалось раньше. это только одна грань жизни. и не только она может тронуть или удивить, принести счастье или радость, или помочь почувствовать что-то по-настоящему теплое в душе. как много чувств может хранить душа человеческая! удивительно просто, как порой можно под пеленой греховных пороков людей увидеть то самое существо, тот самый стержень доброты и человеколюбия который заложен в нас Господом. а ведь он есть у всех! просто надо его отыскать и увидеть.
спаси Господи!
08:26 17.06.2008 | Ксения
Спаси Господи, отец Андрей! Слезы на глаза навернулись от такой трогательной, - и такой настоящей, истории...

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: