Між війною і миром

«Мальчики заводят на горе Древние мальчишеские игры». Зрозуміло, йдеться про гру «у війну». А й справді, коли-небудь, в якісь часи чи грало дитинство не в «тидиди-тидиди»? Це запитання до дорослих — чому наша цивілізація не задовольняється миром? Наче мир їй нудний...Чому перший-ліпший цікавий сюжет — це історія протистояння добра й зла? Хто знає приклад захоплюючого роману про те, як «жили вони довго та щасливо»? Найвідоміша з цитат Достоєвського містить у собі найкращу відповідь: «Диявол з Богом змагається, і поле битви — серце людини». Виходить, згідно з природою речей, до скону віку мирний час буде лише перепочинком. А відчуття повноти життя і здобуття щастя неможливі поза цією боротьбою та перемогою.

Несправедливість як причина нещастя

Рулік був типовою людиною із загостреним почуттям справедливості. Там, де у всіх нормальних людей здорова ЦНС відрощує захисний панцир від будь-яких соціальних жахів, Рулік залишався не просто неприкритим, але з геть-чисто зідраною шкірою. Покинуті діти й старі, невиплата зарплат лікарям і вчителям, корумповані судді, та й просто чиєсь звичайне хамство рвали його на шматки.

Рулік був типовим представником тих, кому «більше за всіх потрібно», хто «шукає неприємності на свою голову». Йому хотілося викорінити зло раз і назавжди. При цьому Рулік точно не знав, з ким воювати, і тому був постійно й глибоко нещасливим. Але відчайдушно шукав ворогів і, бувало, йому «таланило».

Якось у маршрутці водій грубо відмовив учаснику війни у безкоштовному проїзді. Рулік заступився, аж хвилину дотримувався норм пристойності, але запекла сварка таки спалахнула. Дійшло до того, що Рулік забрав свої гроші за проїзд і демонстративно вийшов разом з дідом. Та й цей жест його не заспокоїв — Рулік підбіг до вікна, аби останнє рогате слово лишилося за ним. У водія була беззаперечна перевага — він почав, об’їжджаючи невгамовного Руліка, рушати з місця. Але наш Рулік так просто не здався і побіг за маршруткою. Худорлявий, невисокий на зріст, у русі, у несамовитому ривку він... підстрибнув до вікна й плюнув водієві в обличчя!

Але не завжди ворог конкретизується до того, щоб виникла можливість зацідити йому в пику. Частіше зло безлике: кому піти врізати — не зрозуміло, хто ворог — не відомо...

Зазвичай такі люди, як Рулік, у мирний час спиваються від безнадії. У когось наркотики, у когось комп’ютерні ігри, у когось шопінг, у когось рулетка — кожний по-своєму ховається від жаху безглуздості. Рулік періодично поринав у детективні серіали.

Наші міркування щодо природи любові до серіалів багато в чому збігались. Ось, наприклад, дивитися зранку — це як пити зранку. Тому коротаєш день до вечора, і звичайні радості життя починаються тільки біля екрана. Бо в детективі зло нарешті персоніфікується і навіть буває покаране. Тому що смерть, навіть постановочна, раптом струшує і нагадує, що ти живий і цей дарунок може зникнути раптово й жорстко. Тому що слідчі-безсрібники кидаються під кулі, аби врятувати дітей. Ми б теж хотіли так.

Особливо Рулік. Він був романтиком, якого не зрозуміли, нашим Колфілдом. «Моє діло — ловити дітлахів, аби вони не зірвалися в прірву. Розумієш, вони граються і не бачать, куди біжать, а тут я підбігаю і ловлю їх, щоб вони не зірвалися. Ось і вся моя робота. Стерегти дітей „над прірвою у житі“. Знаю, це дурниці, але це єдине, чого мені хочеться по-справжньому».

Щастя як здійснення бажань

Ми розуміли природу своїх фрустрацій і чесно намагалися позбутися «серіальної залежності». Час від часу, аби розібратися в собі, писали на аркушах паперу «Що мені треба, аби стати щасливим і потрібним». Жартома повторювали за Андруховичем: «Елементарно збувається будь-яка фігня, варто лише її записати». Глобальні варіанти типу «врятувати душу» — не проходять. Збуваються лише ті записані предметні потреби, які виникають не від прагнення виглядати праведно, а від реального внутрішнього запиту.

Сформулювати щирo свої бажання не так уже й просто. Складно не збрехати. Складно виявити гидоту типу «щоб у сусіда хата згоріла». Подібні бажання ховаються за лісом струнких, гідних мрій-щогл, вичитаних з правильних книжок. Гарний застиглий гербарій завжди на видноті, у показній рамці під склом. Тим часом невдавані бажання не афішують себе, а м’яко проростають, немов поганки. І диву даєшся — то як же це я добра, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю (Рим, 7, 19).

Я намагалася чесно, без хизування, дістати з голови свої бажання, виконання яких зробить мене щасливішою: «Хочу вивчити англійську! Хочу схуднути на 5 кг! Хочу затіяти ремонт!» Усі мої записані «хочу!» непомітно, тихою сапою, здійснилися з лихвою — англійську я вивчила й забула, скинути вдалося цілих п’ять з половиною, ремонт не закінчується й досі. Але відчуття щасливого вдоволення від виконання цих безневинних «хотілок» — не більше, ніж від з’їденої тарілки супу. Буттєвий голод вони не задовольняють.

Сміх та й годі. Якось я впевнено накреслила: «Хочу бути коханою... Хочу, аби він жити без мене не міг. Хочу, аби він бігав за мною!» Минула ціла вічність... І от, якось отримую романтичне запрошення в кіно й розумію: здійснилося! закохався! жити не може! Правда, за мною не бігає — на машині заїжджає. І все б добре... та після сеансу він телефонує комусь, за колонами, і шепоче вибачливим тоном. Виявилося — дружині... Як я зразу не здогадалася уточнити в тексті сімейне становище! І вирішила почати з чистого аркуша.

Ну... Дівчатка ж одвіку грають у дочки-матері. Я хо-чу... Виявляється, написати: «Я хочу заміж» — дуже страшно. А раптом збудеться? Тому слід писати конкретніше: «Я хочу щасливого заміжжя, а не будь-якого. Заміж за якого-небудь козла  не вийде. Я хочу захоплюючого, веселого заміжжя, душа в душу!» Мрія збулася швидше ніж зазвичай. Цього ж вечора по телебаченню замість детективу показали комедію «Весілля в Малинівці».

Вижити в мирний час

Я — частина цього століття. Я так само, як і воно — добровільна полонянка в «холодній війні» з консюмеризмом. Я, було, вийшла з міщанством один на один, затиснувши в руках томик Чехова. І програла — мені фізично погано, млосно, якщо я не піду до магазину, щоб витратити гроші на щось. Не важливо на що. На томик Чехова. Важливо — здійснити певний обряд придбання.

Чому ж ми програємо? Людина, певно, запрограмована на щастя як на придбання. В істинному розумінні — на надбання Духу Божого, на здобуття перемоги над смертю. Але це складна, таємнича, вперта й довга праця. А щасливої перемоги хочеться тут і зараз! Тому йде швидка та зрозуміла заміна — я, наприклад, іду до магазину й купую чудовий шарф. Швидко й легко. І щастя є. У руках. На шиї. Тисне. А якщо в мене немає грошей — ну бодай подивлюся на ці плаття — вони ж чудові... Людині так хочеться бути чудовою. Людина Чехова читала. Але покинути лузати насіння біля екрана з правильним сюжетом і виходити на свій власний правильний сюжет — це не просте завдання.

Мирне життя, в якому зовнішній ворог відсутній, а справжні вороги ховаються всередині голови — це складне випробування. Пильність втрачається, відчуття сутички втрачається, здаєшся без бою і скиглиш від нудьги. Інша річ  справжня війна...

У вірші Рождественського про дитячий концерт у госпіталі зіштовхуються два уявлення про війну. Одне інфантильно-захоплене: «Здесь чужое железо плавится, здесь и смерть отступать должна — если честно сказать, нравится нам такая война». Інше уявлення — про війну ремарківську, про страшну й криваву роботу, яка закінчується смертю: «Мы поём, только голос лётчика обрывает, а в нём укор: погодите, постойте, хлопчики, погодите... умер майор...».

Війну не романтизують лише ті, хто був безпосереднім учасником інформаційних зведень і героєм пісень про неї. Але я на власні очі бачила хлопця, пораненого в живіт під час нашої лютневої трагедії, який кричав медикам: «Відпустіть мене на барикади!» Я раптом зрозуміла, що там, біля барикад, у пожежі адреналіну, він почувався таким живим, праведним і потрібним, як ніколи в житті. Він, нудний клерк, якого, можливо, у житті й дівчата не кохали, раптом отримав можливість стати Ахіллесом. І, вкриваючи пов’язки зростаючими маками своєї крові, він відчайдушно рвався назад, наче шалена стійкість тих барикад і ненависть до ворогів зможуть повернути його до життя...

Незбагненно. На лінії вогню, у бою люди іноді відчувають себе щасливішими — значущішими, важливішими, аніж у мирні часи. Бо перед обличчям смерті є шанс стрепенутися і нарешті ожити. Перед обличчям смерті й молитва стає справжньою, живою. Господи, помилуй і врятуй мене, грішного!

Церква під час гонінь знаходить святих сповідників і великомучеників — десятками й сотнями. «Ті, хто вижив» під час випробовувань у мирні часи, стають преподобними й благовірними, але обчислюються — одиницями... Тому, коли вкидаються страшилки про можливі нападки на апостольську Церкву та про останні часи, можливо, потрібно від усієї душі радіти — адже тепер уже точно не загрожує загибель від хронічної теплохолодності?

Усі ми, утягнені в теперішню інформаційну війну, вперто не хочемо вибиратися на спокійні береги. Бо ми на диво щасливі. Не відриваючись від монітора, ми опинилися на вістрі подій. У шаленій інформатаці на ворога вуха закладає від нуртуючої крові. Ми збуджено щасливі, бо ми знайшли ворога поза собою. Серфінг на хвилях лайок не має на увазі вивернутих кишок. Але кожний похорон від кульового поранення — це крапка, поставлена влучною сталлю, яку запустили наші рядки. У чаду інформаційної війни слово трасформується у бойовий снаряд. Тому немає сьогодні фейсбучника, у котрого руки не в крові. Звірства, ненависть і кошмар — це частина нас. Ми постимо фотографії своїх власних жертв. Такий наш жорстокий, жахливий, але, мабуть, нелицемірний вибір.

«Трагізм вибору робить людське духовне життя, людський вибір серйозним», — цю думку Сергія Аверінцева хочеться посилити парадоксом: «Трагізм вибору робить людське духовне життя щасливим». Тобто, якщо вибір не трагічний — повнота життя, а, відповідно, і високе відчуття щастя — не виникає. Обирати шарф чи обирати, на чиєму боці ти у битві добра й зла — це різне задоволення від правильності вибору...

Пишіть акуратно

Рулік усе життя, як міг, прагнув бути справжнім. Він показував мені свої спроби відповісти чесно «Чого я хочу». Вибач мені, Руліку, але я це оприлюдню. Перший пункт: «Хочу вмерти за Батьківщину». Другий пункт: «Хочу гарний велосипед»... Пригадую, я реготала до сліз...

Свідомо не уточнюватиму, в якому з Будинків профспілок ти згорів живцем. І там, і тут і патріоти, і злочинці, і силовики, і найманці — усі вмирають за свою правду, за свою справедливість — так, як вони її здатні зрозуміти. Скільки людей — стільки причин бути вбитим. І «рука не здригнеться», тому ті, хто стріляє, зазвичай щиро переконані, що по той бік барикад знаходяться їхні закляті вороги-недолюдки, у кращому випадку — ошукані, обдурені зомбі.

...Розуміючи, що пораненим він не вибереться з палаючої будівлі, Рулік набрав по мобілці свою однокурсницю, яка йому невідворотно й таємно подобалася, і сказав: «...шкода, що вже все... Знаєш, я лише тут себе нормальним відчув... це драйв такий... я лише тут став, нарешті, безмежно щасливим...»

«Мальчики заводят на горе Древние мальчишеские игры» — це поодинокі вдалі рядки поета Володимира Луговського, відомого хіба що студентам філфаку. Ось і Рулік усе життя писав вірші, які світ не прочитає, і не треба. Від них так віяло його надокучливою правильністю, що хотілося вити від нудьги. Але за кілька днів до загибелі Рулік скинув мені повідомлення, яке я не стерла, та вже тепер і не зітру ніколи:

«ни бананы с икрой, ни голожопые ножки, ни наркотики, ни обнаженные кошки, ни музон, и ни музыка, ни кокаин, никакой нафик сказочный серотонин — рядом даже не станут с тобой, настоящая жизнь, — там, где выбор — кто ты — трус или мужик. с флагом вместо щита под пулями снайпера — да, мы сборище идиотов — но идиотов достоевского — потому что хотим странного. да, мы — сборище архаичное, потому что хотим того, что положено древним героям, — вечности в гекзаметре и гордости верных жен... да, мы знаем: мы вам не пара... и наша последняя песня — вас не разбудила. ну, а мы — насколько это возможно, еще постоим у края, там, где падает небо, там, где брат тихо спросит у брата: ну, и в чем же теперь твоя сила?»

...«Диявол з Богом змагається, і поле битви — серце людини». Виходить, до скону віку світ не заспокоїться миром. Виходить, будуть війни й похорони. Виходить, відчуття повноти життя й гіркого щастя неможливі поза боротьбою зі злом.

Аби лише не забути, що, згідно з улюбленою цитатою, ворог — усередині мого серця. Виходить, брань із цим ворогом у серці — ось повнота життя і шлях до щастя. Виходить, доки я цього лютого ворога у своєму власному серці не здолаю, я — зомбі, маріонетка, якою маніпулюють зсередини. І будь-яке моє завзяте вишукування зовнішнього ворога — це такий самий наркотик, такий самий сурогат реальності, як і захоплення детективними серіалами...

Опублiковано: № 4 (70) Дата публiкацiї на сайтi: 21 July 2014

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 8 з 8
23:07 07.01.2015 | иван
85% россиян ! ( без малого 100млн человек) собственными глазами! ( не по телевизору)непосредственно на месте крушения видели, как на высоте 10км !!!!! эскадрилья украинских самолетов !!!!!!!!сбивала «Боинг» и могут в этом поклясться на БИБЛИИ которую будет держать лично КИРИЛЛ ГУНДЯЕВ
21:07 08.11.2014 | виталий
Священники на полигонах стреляют из автоматов и гранатометов. «Верующие» боевики «ЛНР» и «ДНР» заходят в храм с оружием.
Трудно представить страну, в которой на главной площади лежит мумия дьявола, по воле которого убивали священников и разрушали храмы. Но эта страна существует – Россия, в которой есть РПЦ. В стране растет фашизм, в котором переплетаются национализм, коммунизм и то, что они называют «православием». Фашисты идут в церковь, где слышат проповеди о любви к ближнему своему, потом выходят на улицу и убивают «ближнего своего».
В России придумали свое «православие», свое «христианство», и пропаганда постоянно убеждает население, в том что христиане-французы или христиане-итальянцы – не настоящие. Манипуляция православием имеет старые традиции, начиная с Петра Первого, создавшего государственную церковь, поставив себя во главе. Гуляка и многоженец стал олицетворять российское православие.Манипуляция религией не имеет никакого отношения к вере. Люди так часто путают стояние в церкви с верой, что официальное количество «православных» в России – 73 процента – вызывает удивление. Это те же 73 процента которые еще недавно были коммунистами, комсомольцами и пионерами. Религия превратилась в партию, а верой стали манипулировать: ну не может истинно верующий потакать Путину в убийстве единоверцев, позволять ему под надуманными предлогами захватывать часть «единоверной» Грузии и Украины. Манипуляция и бесстыдная пропаганда насилия убивают религию.
22:40 02.11.2014 | иван
надо чтоб священники УПЦ МП ездили в Россию и рассказывали российским священникам правду... не стоит бояться ФСБ бояться нужно БОГА
19:28 13.08.2014 | виталий
Алексей СПб ! В России наоборот подогревают войну с Украиной! А Гундяев ваш патриарх даже не поднимал ни разу вопрос о погребении Ленина из Мавзолея а ведь по православным канонам тело человека после смерти должно быть предано земле! Получается что в России языческое православие!Ну это понятно поскольку Гундяев - бывший агент КГБ!а Украине ст стороны России воюет Русская православная армия - фашисткая организация которая убивает и пытает украинцев! Что-то я не слыхал что православие поощряет убийство наемниками людей за деньги в чужой стране!






















!
10:16 11.08.2014 | Алексей СПб
Наталья,спасибо,что Вы смогли подняться над нынешней истерией!

Трогательный и трагичный рассказ. Нелепо и трагично то, что происходит сейчас в Донецке и Луганске. Но все же,мне кажется, есть вина на тех,кто зомбирует, кто первый решается убить, на властях, отдающих приказы. Не нужно их убивать,но нужно говорить об этом.
Такие рассказы, как Ваш, немного развеивают ореол славного героизма вокруг происходящего,обнажают ложность мотивов.
В России многие молятся о мире на Украине,на литургии,в частности, читается такая молитва. Но пока злое зомбирование перевешивает.
07:47 31.07.2014 | Natalija
Очень тронула Ваша статья. Враг в МОЕМ сердце, не снаружи.
14:13 27.07.2014 | Тамара
Наталья, большое спасибо Вам за статью, мне лично она очень понравилась. Наверное, это одно из лучших, на мой взгляд, Ваших произведений. И задуматься немного заставляет, и за сердце трогает. Рулик - это реальный человек?
13:50 22.07.2014 | Маловер
А в Донецке и Луганске сейчас война.
И даже мысли нет о веселье - есть горе, т.к. близкие погибают, страх будущего, паника и абсурдные предположения.
Есть беспомощность перед силой войны. Деморализация, безнадежность, моральный прессинг, злобные клички врагов, которые закрепятся после войны и за "чужими", и за "своими".
Как точно описали вы про понимание правды каждой из сторон.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: