Люди дуже потрібні одне одному.
Потрібні спільністю природи своєї,
яка є любов, і відмінністю дарів своїх покликані
до взаємного довершення.
Арх. Іоанн (Шаховський))
Чи любиш ти дивитись у вікно і спостерігати: ось мокрим шосе біжать автомобілі, люди, відкривши різнобарвні парасольки, поспішають кудись?
Куди вони поспішають? У своїх справах. У своїх...
Чи є комусь із них діло до тебе, до мене, до нас? І чи є нам із тобою діло до них? Чому так самотньо буває в такому великому і багатолюдному місті?
«Від надлишку беззаконь в багатьох охолоне любов».
Ми всі потребуємо співчуття і взаєморозуміння, але чомусь так мало знаходимо їх! Православний філософ Іван Ільїн писав про те, що в кожного з нас бувають в житті такі моменти, коли органічна, від природи дана нам самотність раптом починає здаватись нам обтяжливою і гіркою: почуваємось так, наче всі покинули і ти лишився безпорадним, шукаєш друга, а друга немає...
Ми всі добре знаємо, що треба нам, чого хочемо ми. Однак мало цікавимось потребою ближнього, ще менше відгукуємось на неї словом, ділом, душею. Почути, побачити, пізнати іншого нам заважає егоцентризм. Так швейцарський психолог Ж. Піаже, що є засновником Женевської школи психологів із вивчення інтелектуального розвитку дитини, проводив такий експеримент: дітей садили з різних боків столу, а на стіл ставили різнокольорові фігурки і просили дітей намалювати їх. Діти з легкістю впорались із завданням. На прохання намалювати ті ж фігурки очима учасника навпроти діти, не замислюючись, малювали те ж саме розташування фігурок, що й першого разу. Дитині важко поставити себе на місце іншого. І хоча ми, стаючи дорослими, набуваємо цього вміння, але використовуємо його вкрай рідко. Звісно, неможливо зрозуміти людину до кінця, але цього від нас і не вимагають. Ми не робимо навіть малого і йдемо життям зі своїм дитячим егоцентризмом, не розвиваючи в собі здатність зрозуміти, поспівчувати, залишаючи самотнім себе і ближнього.
А чи є вихід? Багато хто поспішає забутись у поверхневому спілкуванні, порожніх розмовах, які так і називаються — проведення часу.
Пам’ятаєте діалог Аліси з Капелюхом із казки Льюїса Керрола «Аліса в країні чудес»:
— Ні, чому, — обережно почала Аліса, — часом, особливо на уроках музики, я думала: «Добре б якомога краще провести час...».
— Все зрозуміло! — з радістю сказав Капелюх. — Провести час?! Ти ба, чого захотіла! Час не проведеш! Та й не любить він цього! Ти б краще постаралась із ним подружитись — от тоді б усе було шито-крито!
Поверхове спілкування не задовольняє повністю нашу душу: адже вона така глибока, що здатна вмістити невміщуваного Бога. А ми ховаємось одне від одного за низкою фраз, плетеницею слів, замкненими дверима, замикаючи душі для спілкування. Архієп. Арсеній Чуковський радив уникати людей, які шукають лише приємного проведення часу з нами.
Але в спілкуванні з близькими нам людьми ми виявляємо, що справжні труднощі лише почались. Не вистачає культури спілкування. Як часто нам довіряють щось, але ми не в силах утриматись, а іноді, навіть і не вважаємо за необхідне, обговорюємо довірене нам із друзями. Не засудимо, але обговоримо. А якщо подібне трапилось із нами, нам дуже неприємно, а часом і боляче. Як часто ми докоряємо іншому тим, що нам довірили. Або виливають наболіле, а ми в цей час метушливі, займаємось господарськими справами:
— Та я тебе слухаю, слухаю.
Може, вухом і слухаємо, але ж іншому хотілось бути почутим душею. Такі, як здається, дрібниці зменшують в наших ближніх бажання довірятись нам. Одного разу відчувши розчарування, відкритись їм уже буде значно важче.
Прислухаймося до мудрих слів св. Іоанна Кронштадського про те, що всім нам слід берегти своє серце або щирість сердечну, здатність співчувати ближнім як у їх радощах, так і в жалях; і, як отрути смертельної, уникати холодності та байдужості до різних бід, потреб людських; бо в співчутті, особливо дієвому, виробляється любов і доброта християнина.
Часом наше незадоволення собою робить складним спілкування з іншими людьми. Не у випадку корисного для нас самовикриття, коли гріхи свої відкриваємо перед Богом і чекаємо від Нього допомоги, а коли знаходимось у стані глухого нарікання: зовнішність у нас не така, вдягатись не вміємо, характер жахливий тощо. Святі отці говорили про те, що нам варто не лише вчитись терпіти скорботи, але й себе. Хочеться навести такий діалог:
— Лікарю, я розмовляю сам із собою. Що мені робити?
— Ви що, комусь заважаєте?
— Ні.
— Ну і розмовляйте собі на здоров’я.
— Але ж лікарю! Я такий нудний!
Психолог У. Джемс пропонує формулу самооцінки як успіх, поділений на зазіхання, стверджуючи, що відмова від багатьох зазіхань приносить нам полегшення. Часто наше незадоволення собою є результатом того, що ми ставимо перед собою завдання, виходячи зі своїх бажаних, а не реальних здібностей. Коли наша помилка відкривається, ми незадоволені. Це не означає, що ми ніколи не досягаємо бажаного. Треба чітко сформулювати свої цілі, і тоді побачимо свої помилки. Наприклад: хочу бути найкрасивішою в класі, компанії і т. д. Мета, м’яко кажучи, негодяща, та й кого візьмемо в судді. Хтось вважає, що краса — це довга коса, а хтось — високий зріст і гарний одяг. А якщо в нас немає ні високого зросту, ні коси, невже залишається тільки журитися? Зрозуміло, що кожен хоче бути приємним і прийнятим. Але якщо ми собою незадоволені, то нам здається, що й іншим ми не подобаємось. І тоді кожне погане слово на свою адресу ми сприймаємо як належне, а кожне хороше, як обман, жарт тощо. Зізнаймося, що саме нам не подобається в собі, і, виходячи з цього, формулюймо реальніші цілі. Наприклад: мені не подобається те, що я часто буваю неохайною і сутулюсь. Над цим уже дійсно можна працювати, не забуваючи при цьому, що приймають нас люди не тільки за зовнішністю, але й за душевними якостями. Пам’ятаєте приказку «самолюб — нікому не любий»?!
Часто причиною нашої з вами закритості служить усвідомлення власної винятковості і, відповідно, своїх проблем. Вважаємо, що ніхто нас не зрозуміє. Боїмося виявити свої слабкості перед іншими. Адже по слабких місцях, як відомо, полюбляють бити. Що ж робити? Замикатись у собі не варто, не слід боятись розчарувань і болю. Митр. Антоній (Блум) пише про те, що Христос не побоявся показати нам свої страждання, відкрити перед нами весь біль свого розп’яття, а покликав нас розділити з ним і біль, у міру сил, і радість воскресіння. Людей, які б’ють, не треба боятись, їх слід жаліти. Чому? Їхній девіз: «Найкращий захист — напад». А кому треба захищатись, до того ж постійно? Тому, хто почувається слабким і вразливим. У психології є така аксіома: що голосніше людина кричить, то більшої кількості любові вона потребує. Коли ми відкриємось ближньому, то дізнаємось, що красуні плачуть від невзаємного кохання, розумники почуваються дурниками, загальним улюбленцям ні з ким розділити горе, всі чекають від них веселих жартів і радісного настрою. Тобто, все як у всіх. А нам зостається лише радіти з тими, хто радіє, і плакати з тими, хто плаче. Один старець казав, що Господь зіштовхує нас із людьми не даремно. Ми всі ставимось до людей, які зустрічаються нам у житті, байдуже, без уваги, а між тим Господь приводить до нас людину, щоб ми дали їй те, чого в неї немає.
Як часто ми бачимо в людях лише засіб для досягнення власних цілей! Ми стаємо корисливими і нехтуємо щирістю, відкритістю на користь цієї вигоди. Одного разу в поїзді я почула історію про те, як у школі-інтернаті до одного хлопчика, назвемо його Василем, раз на півроку приїздив дядько і привозив багато смачного. У Василя одразу з’являлось багато друзів, які клятвено запевнювали його у своїй дружбі. Але коли хлопцям приносили передачі, з Василем вони не ділились. Якось Василь наважився попросити, але почув відмову.
— Хлопці, ви ж казали, що дружите зі мною.
— Це ми з тобою тоді дружили, а зараз у тебе нічого немає.
Не знайдемо ми друга до душі, якщо не вчимося бути собою, а граємо ролі, які нав’язує нам світ. В одній компанії ми розв’язні, намагаємося здаватись дорослішими, а в іншій прагнемо блиснути ерудицією і говоримо про моральність, самі забуваючи при цьому, що вважаємо правильним, а що — ні. До кого хочемо бути подібними, вже не пам’ятаємо. Давайте з вами замислимось про те, що таке мода? Будь-яка модно вдягнена дівчина вважає, що за власною волею обрала свій гардероб у дорогому бутику, а насправді їй це порадили провідні модельєри та виробники одягу через сторінки журналів, по телебаченню і т. д. Мало того, їй навіть сказали, що ні в якому разі вдягати не можна — те, що було модно два роки тому. І вона, слухняна до чужої волі, іде життям. Психолог Еріх Фромм підкреслив, що достатня пристосованість у суспільстві часто досягається лише ціною відмови від своєї особистості; людина при цьому намагається більше чи менше уподібнитись до образу, якого, як вона вважає, вимагають, і може втратити всю свою індивідуальність і безпосередність. Фромм доходить висновку, що людина, нормальна в смислі гарної пристосованості, часто менш здорова в значенні людських цінностей, ніж людина до життя не пристосована. Свящ. Єльчанінов дуже влучно помітив, що думка інших людей про нас — дзеркало, перед яким ми позуємо майже всі без винятку. Робимо себе такими, якими хочемо, щоб нас бачили. Справжні ж, які ми є насправді, невідомі нікому, навіть нам самим, а живуть, діють за нас якісь вигадані і прикрашені фігури. Це прагнення до обману таке велике, що ми жертвуємо йому, викривляючи свою природу, навіть самих себе — єдиних і неповторних, оскільки людська особистість є такою.
Ще одна крайність: людина ототожнює себе зі своїм егоїзмом і постійно вимагає здійснення своїх бажань, вважаючи, що саме так вона і відстоює свою свободу, власну індивідуальність.
То де ж і в кого тоді знайти нам уміння слухати, мужність терпіти свої немочі, де взяти силу бути собою і мудрість не нав’язувати себе іншим? Де взяти розуміння, аби не вдатись до беззмістовного проведення часу?
Господь дав нам заповідь про те, що маємо ми любити ближнього, як самого себе, тобто не робити іншому те, чого б не бажали собі. Не варто навіть починати з героїчних вчинків, а просто перед тим, як пройти повз ближнього, запитати в себе:
— А чого я хочу, коли плачу? — Щоб мене втішали.
— А коли мені сумно? — Веселого друга, приємного сюрпризу.
— А коли голодно? — Хліба.
— А холодно? — Чашки гарячого чаю.
(Буває, правда, що нічого не хочеться, але такий стан називається депресією).
І чи часто ми згадуємо, що людина є образом Божим. Так, саме наша мама є образом Божим, і тато, і двієчник із сусідньої парти. Мене якось із іронією запитали:
— Що, і закінчений алкоголік?
— Так, і закінчений алкоголік! Питання в тому, як він чинить із Божим даром. Святі отці пишуть, що образ нам даний за народженням, а вподібнюємось ми за власною волею.
Але окрім цього дає нам Господь благодать, яка змінює і преображає нас, вчить духовної єдності, істинної любові та дружби. Єп. Михаїл закликає нас долати свій егоїзм кожної миті нашого спілкування з людьми, просвітлювати всю сферу даного нам конкретного життя, животворити ближніх тим диханням, яке ми самі отримуємо згори; передавати їм ту радість, ту благодать, яка охоплює нас; відкривати у них небо, яке відкрилось у нас; віддавати їм своє життя, щоб воно відродилось і заквітнуло в них.
І будемо просити в Бога сил, щоб усе це здійснити!
