Життя істинно віруючої людини належить Господу, тому, що б не відбувалося в житті, все сприяє добру. В цій євангельській істині я переконався на власному досвіді. За останні роки на мою долю випало чимало випробувань: смерть коханої дружини, проблеми зі здоров’ям, працевлаштуванням і душевне сум’яття. До того ж, у мене вкрали портфель із паспортом, документами та останніми грошима. От так і сталося, що я, самотній чоловік передпенсійного віку, опинився на грані розпачу. Близькі друзі дали добру пораду — здійснити паломницьку поїздку в Успенський Никольський монастир (Донецька область).
Приїхавши ввечері у монастир, я відразу потрапив на службу. Монастирський храм і богослужіння справили на мене сильне враження поєднанням майже домашнього затишку — і побожного, піднесеного пориву до Бога. Зосереджена одухотвореність священиків під час служби підкреслюється красою церковного співу. На душі стає спокійно і тепло, а в серці відроджується надія. Після служби мене знайомлять із ченцями та влаштовують у келію до о. Іони та о. Алексія. Потім — спільне чаювання, що плавно переходить у святкову вечерю на честь гостей, і задушевні розмови до глибокої ночі. Вражає не стільки гостинність чернечої братії, коли приймають, як рідних, а те, що робиться це абсолютно природно і щиро. Нечасто доводиться побачити дієву християнську любов до ближнього. Бій монастирського годинника разом із передзвоном створюють чітке враження, що потрапив у дореволюційну православну Русь. На обличчях людей, у неквапливих і докладних жестах і рухах, у неспішних бесідах — печатка тиші та спокою. Як і коли все це виникло? Чому саме тут, у сільській глухомані, посеред донецького степу? Будівництво обителі почалося лише в 1998 році, і вже через два роки упоряджене диво-містечко виросло буквально з нічого. Заснував монастир відомий своєю працею на благо Церкви схиархімандрит Зосима.
В 1944 році, третього числа вересня місяця, Марія Сокур — селянка з Вінницької губернії — народила сина. Відбулося це в тюремній лікарні, у сибірському селі Косолманка Верхотурського району Свердловської області, де вона відбувала строк «за релігійну пропаганду». Провина її була лише в тому, що вона відвідувала нічні, таємні богослужіння черниць, що жили в їхньому селі. Чоловік Марії, Олексій, родом із донських козаків, був у цей час на фронті і незабаром загинув, так і не побачивши сина. Дитину нарекли на честь Іоанна Хрестителя.
Дитячі роки Івана минули в Авдєєвці — невеликому містечку шахтарського Донбасу. Тут, після довгих блукань і в’язниць, знайшли свій притулок багато духовних чад о. Іоанна Кронштадтського. Серед них була і черниця Антоніна, рідна сестра Марії, яка допомагала виховувати хлопчика. У важкі повоєнні роки, благочестиве сімейство жило в нужді, потерпаючи від гонінь безбожної влади. Вже з дитинства хлопчик навчився поєднувати працю і молитву: «Копаємо картоплю, а тітка і мамуся вголос моляться чи псалми співають». Так зростав він у чесноті та вірі Христовій. І за розумовим розвитком перевершував багатьох своїх однолітків — в сім років він вільно читав не тільки російською, але й церковнослов’янською. Прийшов час Вані Сокуру йти до школи.
Сучасній молоді важко уявити, якою була радянська школа тих часів. Ходити до школи і відкрито оголосити себе віруючим означало кинути виклик державній політичній системі. Іван ніколи не вдягав на себе ні зірочки жовтеняти, ні піонерської краватки, ані комсомольського значка, незважаючи на оскаженіле і відверте цькування. «У мене все життя була єдина партія, — казав о. Зосима, — це Мати-Церква, і один партійний статут — Євангеліє... Наді мною в школі дуже знущалися. Перевиховували вчителі, залучали школярів: ви там побийте цього попа, щоб він у церкву не бігав». В 1961 році Іван Сокур отримав свою першу духовну перемогу — він закінчив школу із золотою медаллю. Цей факт говорив не тільки про симпатії вчителів до талановитого учня, але й про прихований протест педради школи проти КДБ-шного самочинства.
З дитинства Іван мріяв бути священиком. Закінчивши школу, подав документи до духовної семінарії. Та як би не так — до іспитів допускали тільки з дозволу «компетентних органів», які побачили в юнакові потенційну небезпеку для атеїстичного режиму.
Спроба поступити в московську семінарію закінчилася невдачею. Склав усі іспити на «5», але документи повернули назад — із КДБ прийшла категорична вказівка: не приймати. Після блукань і митарств із Божою допомогою нарешті збулася заповітна мрія — Іван вступив до Ленінградської семінарії. Його улюбленим місцем у семінарії, а потім і в академії була бібліотека. Ще будучи студентом академії, він захистив дисертацію і став кандидатом богослов’я. Після закінчення академії Іван Сокур, тепер вже ієромонах Саватій, за розподілом був направлений до Одеської Єпархії в Успенський монастир. Тут його призначили в келію, де з ним жив до своєї праведної кончини схиігумен Кукша. Монастирським послухом о. Саватія були пасіка і садове господарство.
В грудні 1975 року його зарахували до кліру Донецької єпархії та призначили на місце настоятеля в храм св. Александра Невського селища Олександрівка Мар’їнського району. Так він стає простим сільським батюшкою. Першим предметом його піклування стала напівзруйнована сільська церква: спочатку він побудував паломницьку трапезну, потім зробив ремонт храму, звів хрестильню, облаштував церковний дворик — через кілька років кропіткої праці храм св. Александра Невського засяяв дивною красою. За весь цей час по всій неосяжній радянській країні не було збудовано жодного нового храму, навпаки — планово закривались і знищувалися ще існуючі. На цьому тлі будівництво о. Саватія було явищем безпрецедентним. Крім добровільних пожертв і допомоги парафіян, ніяких інших коштів на будівництво не було і не могло бути.
Прийшов час випробувань. Спочатку «заблудшому попу» пояснювали політику партії на місцевому рівні: пояснювали кулаками, змушували годинами стояти босоніж на цементній підлозі, знаючи, що в нього хворі ноги. Коли ж це не допомагало, то за діло бралися начальники з району та області. Остудити ревність священика так і не вдалося. Тоді за ним прийшли «люди в цивільному». В тюремних катівнях працювали вже професіонали — жорстокі побої перетворили о. Саватія на горбаня з відбитими легенями. Наприкінці КДБ-шники піддали стійкого ченця витонченому катуванню — його помістили на три доби у «музичну скриньку». Це така камера без вікон і світла, оббита гумою, крізь яку просочується нав’язлива гнітюча музика — вже через добу людина шаленіє і починає кидатись на стіни. «Тут я навчився Ісусовій молитві, — згадував о. Зосима, — якби не молитва, я би збожеволів». Усі витончені методи «ідеологічної роботи» виявилися безсилими проти добровільного в’язня любові Христової. Катування підірвали здоров’я старця, але лише підсилили полум’я і силу його віри. Усвідомивши це, влада обрала іншу тактику. Його стали часто переводити з однієї парафії на іншу, щоб відірвати від пастви.
Восени 1989 року о. Саватій був призначений настоятелем Свято-Василівського храму села Микольське Волновахського району Донецької області. Напівзруйнований храм напроти смітника, горілий дерев’яний сарай — будинок священика, церковний двір, що заріс бур’яном. Його вирішили відправити в таке місце, де немає транспорту: туди, мовляв, до нього ніхто не приїде. Але народу приїхало безліч, і всі дружно взялися за роботу. Все робили з молитвою, і вже через півроку церкву було не впізнати: така скрізь панувала чистота і доглянутість. В 1990 році о. Саватія звели в сан архімандрита, а в 1992 — постригли у велику схиму.
Є багато свідчень, що по молитвах о. Зосими відступали смертельні хвороби. Лікування духовною порадою було головною метою служіння: «Моліться, але не замолюйтесь. Краще недомолитися, ніж перемолитись. Не впадайте у крайнощі — крайнощі не від Бога. Тримайтесь середини. Не сумуйте, не віддавайтеся розпачу — немає гріха, що не лікується покаянням: Бог милостивий, довготерпеливий і багатомилостивий». А тим, хто потерпав від нестатків (а провидів це батюшка завжди безпомилково), він допомагав грішми і продуктами. Молодих людей, що мали потяг до чернецтва, о. Зосима благословляв у ті обителі, що були йому близькі за духом, а про будівництво в Микольському якого-небудь монастиря і не думав. Та й здоров’я його залишало бажати кращого.
У 1998 році о. Зосима потрапляє в реанімацію з гострою нирковою недостатністю. Батюшка помирав. Лікарі зафіксували стан «клінічної смерті». Але Господь волів, щоб ця знемагаюча людина зробила те, на що не наважувалась, будучи відносно здоровою — спорудила духовну обитель, райський куточок для ченців. Повернувшись до життя і ледве одужавши, о. Зосима оголосив пастві про початок будівництва монастиря. З дивною енергією і наснагою взявся цей немічний тілом подвижник за грандіозну справу. Об’їжджаючи на інвалідній колясці майбутні монастирські володіння, він особисто керував усім фронтом будівельних робіт. При цьому щодня приймав стражденних людей і здійснював богослужіння. Коли монастирське містечко було зведено, почалося головне — духовне будівництво. Важливо було виховати ченців за духом, а не тільки за чернечим одягом. Ченці, яких він постригав, — не просто його учні. Їм він передав як найголовнішу спадщину, той світлий вогник щирої любові, яким горіло його серце. І сьогодні цей вогник жевриться на всіх монастирських службах дивовижної краси , в усьому ладі монастирського життя. Тому і нині, коли їдуть прочани в микольську обитель, то кажуть: «Їдемо до Зосими!»
Отче Зосима, моли Бога о нас!