Моя фабрика ідолів

«Не сотвори собі кумира» — звучить крізь віки друга з десяти заповідей. Як відзначив один сучасний філософ, людський розум досяг рівня розвитку двадцять першого століття, тоді як душа залишилася десь у кам’яному віці, на тій стадії, коли людина ліпила собі ідолів для поклоніння...

«Мій скарб»

Нам дещо відомо про дружбу Толкіна та Льюїса, двох видатних англійських письменників. Обоє віруючі християни, вони, захопившись міфологічним романом, написали кожен свою книгу, в якій приховано викладена суть християнської віри. Звісно, вдумливий читач розуміє це, слідуючи за гобітом Фродо й вирушаючи в потойбічну Нарнію через одежну шафу.

Коротко хотілося б переказати один важливий, на мій погляд, епізод із роману-епопеї «Володар Перснів», який прямо стосується піднятої теми кумирів.

Гобіт Смеаґол жив у маленькому селищі на березі річки. Тут колись був загублений Єдиний Перстень, і тут його випадково знайшов гобіт Деаґол. Щойно побачивши Перстень, Смеаґол одразу ж захотів отримати його від Деаґола «у подарунок на день народження», але Деаґол, що був уже під владою Персня, відмовив. Це призвело до смертельної сутички. Смеаґол убив свого брата й привласнив Перстень, той підкорив його волю й жахливо змінив характер. Смеаґол став Ґоллумом і пішов жити в Туманні гори. Перстень, який він називав «скарбом», продовжив роки його життя. Але, ставши рабом Персня, Смеаґол повністю втратив подобу гобіта.

Ті, хто бачив екранізацію роману, напевне пам’ятають страшнувату істоту, для якої увесь світ умістився в Перстень, що його поневолив. У ході розвитку сюжету глядачеві відкривається, що ця потворна істота не хто інший, як колись милий гобіт, який добровільно віддав свою душу служінню своєму «скарбу».

На думку одного відомого західного теолога, людська душа — це фабрика зі створення ідолів, яка існує в кожному з нас. Ми творимо ідолів зі своїх ідей, переконань, вірувань або стосунків із людьми, як євреї в пустелі виливали залізного тільця, тільки б не зустрітися з Богом Живим. Для старозавітної людини було неможливим побачити Бога й лишитися живою, і через дві тисячі років після Воскресіння Христа ми так само, як старозавітні люди, боїмося зустрічі з Усевишнім, ховаючись за всілякими кумирами. Творити їх ми беремося з усього підряд. Головне не дати виявитися тій безодні, яка відкривається кожному, хто зважується зробити відчайдушний стрибок віри. Святі пишуть про те, що перед істинною зустріччю з Богом Живим їм доводилося мати справу з жахом небуття, безоднею власної гріховності й безсилля. І тільки дивлячись із цього мороку в очі Христу, можна зустрітися з Вічним і Незбагненним. Про це, із власного досвіду, писав і Серен К’єркегор, данський мислитель, філософ, богослов XIХ століття, основоположник екзистенціалізму.

К’єркегора я згадую тут невипадково. Мені хотілось би поділитися своєю історією, досвідом створення кумира й потім неминучого його скинення з п’єдесталу — і досвідом життя після цього. Приклад захоплення філософією К’єркегора наочно показав мені, як працювала моя фабрика ідолів. У кожного свій шлях спокуси кумиром і свій шлях подолання, але насправді не важливо, що чи кого ставиш понад усе: вчення, наукове відкриття, близьку людину, дитину, вчителя, священика чи святого, який стає важливішим за Бога. Як правило, ми вирощуємо кумирів у собі самі. Ми пов’язуємо з ними почуття, думки. Надії, мрії, бажання, рухи серця, які не повинні бути їм призначені. Недарма кажуть, що Бог відкриває людині горизонт, а кумир його затуляє. Пов’язуючи з кумиром усі свої прагнення, ми буквально стаємо рабами, стаємо залежними від вигаданого «божества».

Мій К’єркегор

Для зустрічі не існує понять часу й простору. Душа до душі торкнулася — відбулася зустріч, народилася для вічності, і вічно вже буде існувати... З К’єркегором ми зустрілися в 2008 році. Я, народжена в кінці двадцятого століття, та він — що жив у першій половині дев’ятнадцятого, — зустрілися.

Я вчилася в інституті на психотерапевта. В той час важкий період переживав один із моїх друзів. Він на роки «завис» між двома домами, двома жінками, двома світами. Усе розумів, щоразу приймав «остаточне» рішення, але минав час, і дилема повторювалася знову, все по колу. Нещасливі дві жінки, нещасливий він сам, переслідуваний докорами сумління, відчуттям провини та іншими «радощами» подвійного життя... Він був людиною нерелігійною і намагався знайти хоч якусь опору для того, щоб налагодити життя.

— У мене складний вибір за К’єркегором, «або-або». Буквально! — сказав якось він.

— Невже ти читаєш цього божевільного? — здивувалась я.

— Він не божевільний, повір, він про це трохи знає...

Через тиждень після цієї бесіди мій друг пішов. Пішов із обох домівок, від обох жінок. У цьому була якась прихована правдивість, чесність, ґрунтовність, якої не було раніше. Припинилися виснажливі переїзди і життя, розділене на свята й будні, на «той» дім і «цей». Залишившись «поганим» для обох, він усе-таки зважився на вчинок (оглядаючись сьогодні на всю цю ситуацію, мимоволі дякуєш данському філософу за підказку: обидві жінки змогли влаштувати своє життя, а мій друг, якого мучила совість, прийшов у Церкву, до Бога).

Тоді-то я й подумала, що є, напевно, у цьому данському дивакові щось, варте уваги. Роздобувши в букіністів те саме «Або-або», стала читати. Так почався період закоханості, спалах, осяяння. Я читала очима, серцем, розумом, вбирала в себе кожне слово. Все, що б він не сказав зі сторінок своїх книг, я сприймала як істину. Він говорив те, що, наприклад, пережив Силуан Афонський і багато інших близьких за духом святих, але говорив це інакше, іншими словами, поняттями.

Я завела окремий зошит із написом «Мій К’єркегор», де конспектувала, доповнювала своїми переживаннями й думками. Мені здавалося зайвим читати інших філософів, бо ось же він, весь екзистенціалізм! З гордістю бачила, як ним були захоплені визначні люди: Чехов, Бердяєв, Тілліх, Гайдеггер. На філософії К’єркегора можна будувати психотерапію для людей, які опинилися перед складним вибором, які загубили й не знайшли свої опори, які не мають сили прийняти рішення. Це не філософія для філософії, це те, що може реально допомагати!

В інституті мені запропонували вести курс «Екзистенціалізм К’єркегора». Я була сама не своя від щастя, але у глибині душі сумнівалася — чи є хто у світі, кому ця людина може бути такою ж близькою, як і мені?

Чи міг бути в цієї історії інший кінець? Після зачарованості неминуче настає розчарування, пробудження від чарів, ілюзій та міфів — до іронії та тверезості. К’єркегор був для мене алхіміком, що винайшов панацею, найголовнішим від усіх, хто називає себе філософами... А тепер він став у моїх очах ницим, смішним і порожнім. Пізнаючи не лише його праці, а й дізнаючись про його життя, я бачила його зовсім не всесильним, мудрим, бездоганним, а навпаки — слабким, непослідовним, часом навіть далеким від ідей, ним же проголошених. Останньою краплею для мого розчарування стала історія з його нареченою Реґіною Ольсен, першою красунею Копенгагена. Був би це простий обман із метою спокусити, мабуть, мені було би простіше прийняти його. Але, обманувши й полишивши наречену, він жахливо страждав сам, і вчинок його був наче містичним самопокаранням, як сам філософ пізніше напише, — жертва Богу, якої Бог у нього не просив.

«Ідоли завжди брешуть. Те, що свідомо або несвідомо обожнюється і отримує хай і в певному вираженні значення граничне, рано чи пізно гірко, а часом трагічно — розчаровує. Звідси ще одна загальна властивість усіх ідолів — всіх їх рано чи пізно скидають», — пише ієромонах Серафим (Парамонов). Розчарування неминуче, коли душа, прагнучи Вічного, шукає його в тлінному, тимчасовому. І те, що ми ставимо на п’єдестал, рано чи пізно з гнівом і болем скинемо звідти: ніхто не зможе задовольнити потребу людини в невичерпному Джерелі життя.

Згодом у моєму житті на місці К’єркегора не раз опинялися й «реальніші» люди, яких я власноруч ставила на п’єдестал, щоб потім скинути. При цьому страждала й сама — адже так страшно лишитися без того, хто був усім, чиї слова сприймались як істина, з ким були пов’язані найсвітліші надії, кому було довірено найсокровенніше.

Історія з філософом не лише допомогла мені покласти край власним спробам обожнити когось або щось, але й тверезо ставитися до ситуацій, коли мене саму намагаються ідеалізувати. Зараз мені зрозуміло, що коли я комусь здаюся ідеальною, то це зовсім не тому, що я така є, а тому, що людина ця має величезну потребу зустрічі зі Справжнім Ідеалом і вибирає, на жаль, простий і широкий шлях. У професії психолога, вчителя, лікаря, у служінні священика це трапляється нерідко. Людина звертається до тебе на межі відчаю, жадаючи знайти відповідь на болюче питання, полегшити біль. І яка спокуса сприйняти це як свою заслугу...

Найдовший лист

Весна 2014, Литва, Бірштонас. Семінар із філософського консультування, який веде справжній (і дуже світлий) філософ-практик нашої сучасності. Один із його улюблених філософів — К’єркегор. Він називає його філософом любові, говорить про нього, як про старого друга. Учасники семінару слухають, записують цитати К’єркегора, якими щедро сипле ведучий. До кінця третього дня семінару, після розповіді ведучого про наречену К’єркегора, я вибухаю, і, осмілівши неочікувано навіть для себе самої, питаю:

— Ви називаєте його філософом любові. Але хіба ж не бачите, що він накоїв? Він зрадив її! Він зрадив не лише людину, він любов зрадив! Розумник, вирішив собі, що приніс у жертву Богу ту, котра його любила, й ту, котру він любив, заради нескінченних марнославних казок у 28 томах? У чому ж його подвиг?

Мені було так незручно й образливо, що я мало не заплакала. Ведучий подивився на мене, а потім так щиро й проникливо відповів мені:

— Перед тим як Реґіна вийшла заміж і назавжди поїхала з Копенгагена, вони зустрілися. Останніми були слова Реґіни, звернені до свого колишнього коханого: «Хай благословить Вас Бог». Спробуйте і Ви його зрозуміти й пробачити. По-людськи! Напишіть йому листа. І постарайтеся його закінчити тими ж словами.

 

Це був «найдовший» лист у моєму житті. Я писала його вісім місяців. Це був лист-сповідь, відпускання, прийняття. К’єркегор у цьому листі став лише фоном реального життя: насправді, звісно, я писала не йому. Останні рядки листа — моє прохання до Бога про благословення тих, із кого я так безглуздо ліпила божества. В душі поселився мир і прощення, радість тиха, без будь-яких очікувань, ілюзій, зачарувань; сумовите й світле розуміння: неможливо чекати від людини того, в чому треба покладатися на Бога.

Сьогодні я люблю К’єркегора. Люблю більш зріло, без особливого захвату. Люблю філософа, який торкнувся щонайважливіших питань. Його життя мені, як жінці, не зовсім зрозуміле, але це життя, яке я намагаюся прийняти, пам’ятаючи, що він був не ідеальним і що «всяк человек ложь». Це багато в чому допомагає мені приймати тих, хто поряд, живих, неідеальних близьких людей. Це ж відкриття допомагає справитися й зі своєю неідеальністю.

Це вся я

Часто від закоханих можна почути слова, повні захвату: «він став для мене всім», «я можу з ним говорити про все», «з нею мені ніхто не потрібен», «ми читаємо думки одне одного, розуміємо з півслова» і т.д. Ці ж вирази можуть звучати з образою, докором, болем, розчаруванням, коли вживаються в минулому часі: «він був для мене усім», «лише з ним я могла говорити про все», «поряд із нею мені ніхто був не потрібен», «ми були нерозлучні, як дві половинки одного цілого»...

Скільки людей у відчаї звертаються за допомогою: світ упав, пішла близька людина, яка «була усім». Думала, який випадок із практики навести як приклад — і розгубилася: три чверті випадків звернення до психолога пов’язані з цією самою темою — створення кумира, коли незнищенна потреба в пошуку Бога приводить людину до того, що вона обожнює ближнього, ідею, філософію і т.п. Батьки, що творять кумира зі свого чада, захоплення яких змінюється неминучим болем та образами. Жінки, що розчинилися в коханому й не бажають жити після того, як він пішов. Чоловіки, що запивають алкоголем розлучення з дружиною або холод у стосунках. І завжди буде передбачуване: «Світ упав, він (вона) пішла». Тільки вдумайтесь у ці слова! Світ упав. Увесь світ, усе життя були заховані в одній-єдиній людині, яка, навіть якби намагалася з усієї сили, не змогла б стати цим самим «усім», задовольнити очікування й надії, пов’язані з нею.

Думаю, що саме із засвоєння другої заповіді варто починати оздоровлення стосунків між близькими людьми: треба дозволити іншій людині бути просто людиною!

Варто відзначити, що процес ідолопоклонства, як правило, взаємний. Людина, боячись зустрічі з Богом, наче посилає таємне запрошення: «Стань центром мого життя, стань для мене усім, а я стану центром твого життя, буду всім для тебе». З’явилась людина й замінила собою ввесь світ, і світ цей став прекрасним і безпечним поряд із тим, у чиїх очах світиться любов. З ним можна бути собою, говорити на будь-які теми без табу. Але саме бажання «присвоїти» собі знайдений «ідеал» прирікає стосунки на руйнування.

К’єркегор відмовився від жінки, яку кохав і яка кохала його. Ця відмова напередодні весілля закрила перед ним усі двері данської знаті, зробила його ізгоєм у суспільстві. Його кохана ледь пережила цей розрив. Але можна припустити, що Реґіна мала всі підстави з чистим серцем, благословивши, відпустити його — того, кого вона любила більше за життя, понад усе на світі. Без сумніву, обоє вони передчували: ставши одне для одного ідолами, вони потім безжально знищать одне одного. Позбавившись від небезпечного зв’язку, від спокуси створити кумира, можливо, вони врятували самих себе. Порожнеча й біль від утрати одне одного змусили обох шукати Бога Живого, місце Якого не повинне бути зайняте ніким і ніколи. Звісно, висока ціна, і, напевно, це був не єдиний можливий вихід. Легко судити про чужі долі... Але Бог хоче зустрічі з нами — і засмучується щоразу, коли бачить, як ми розмінюємось на тлінне. Можливо, не намагаючись заповнити в душі «порожнечу за розміром таку, як Бог», ми маємо шанс побудувати по-справжньому близькі стосунки з іншою людиною, на яку зможемо дивитися не згори вниз і не знизу вгору, а через Христа.

Опублiковано: № 2 (74) Дата публiкацiї на сайтi: 16 April 2015

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 5 з 5
16:25 10.02.2016 | неспециалист
Уважая клинический опыт и успехи автора, все же хочется поделиться субъективным впечатлением от нескольких статей. В интересных и ярких публикациях иногда бросается в глаза несколько бесцеремонное отношение к человеку, к его «душе». Это все равно, что врач с чувством превосходства грубо ткнет пальцем в больное место пациенту и, особо не разбираясь, усмехнется: это что у Вас, серьезная болезнь, что ли? Что Вы делаете «киношную трагедию» из банального несварения желудка? Сами виноваты! Надо было меньше жрать. Вам просто хочется чувствовать себя несчастным! Это у Вас грех саможаления (хорошо звучит). Больному станет стыдно, он уйдет заниматься переосознанием себя с помощью психологических приемов, указанных мудрым психологом в надежде на облегчение. Может, оно временно и наступит, а там на самом деле – рак…
Хочется все же пожелать автору немного эмпатии или иногда просто человеческой жалости без психоанализа к людям, которых отчаянные обстоятельства заставили превозмогая стыд и унижение, открываться чужому человеку (психологу), который не сняв обувь заходит в комнаты их душ и наводит там «правильный» порядок, выбрасывая сентиментальные и вредные вещи, мешающие клиенту стать благополучным и построить практичные «партнерские отношения» вместо «киношных любовей». А еще в медицине есть понятие «деонтология», которая предусматривает бережное отношение к пациенту; и даже цитировать «истории болезни», кажется, лучше было бы немного уважительнее и благоговейнее перед тайной человеческого страдания, пусть чужого и кажущегося специалисту надуманным и смешным…
12:33 18.04.2015 | галина
вполне правдиво и разворачивает к самоанализу.Спаси Господи!
14:29 17.04.2015 | Анна
Спасибо.
06:08 17.04.2015 | Мария
Заставляет задуматься. Спасибо. Хорошая статья.
05:20 17.04.2015 | Екатерина
Спасибо, Анна!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: