Бути святим легко. І не слід саркастично посміхатися! Хочете знати як? — Та дуже просто! Ось я — дуже милосердна і чуйна, і чутлива до чужого горя, і легка на підйом для допомоги ближньому.

Нещодавно, наприклад, до мене на вокзалі підійшла бабуся. Пальтечко на ній стареньке, зношене, хустинка тонюсінька і потріпана. Ледве дошкутильгавши до мене, вона не запитала, а просто перехрестилась і мовчала. Не вірю я, що це була одна з тих жебрачок, про яких зараз говорить телебачення. Мені стало її страшенно жаль. На очах заблищали сльози, в носі защипало. Подумати тільки, напевно, вона була очевидцем Першої світової. А зараз ось, цей колись стовп Вітчизни, стояв переді мною стовпом бідності та старості.

Миленька бабусю, хіба лише жаль у мене для Вас? Чи це мені не знати, що культура поколінь визначається рівнем життя старих. Як же мені прикро за Вас! Я лізу в кишеню, думаю про те, що зараз нагороджу бабусю гідною її купюрою (хоча і цього мізерно мало порівняно з моїм боргом перед нею). І тут... О, жах!!! Сумка ж у машині лишилась. А в кишенях порожньо. Я знизала плечима, мовляв, «немає нічого». Бабуся без тіні осуду відійшла до чергового «милостивого жертводавця», а я залишилася стояти з огидним відчуттям у душі.

Святість була поруч. Простягни руку — і станеш святим... Так, свята, але в душі. Адже я готова була... А ця сумка, хай їй грець, все мені зіпсувала.

А ось учора, в ощадбанку, стоячи в черзі, побачила мамцю з дитинкою малою на руках. Працівниці впустили бідолаху погрітися в цей лютий січневий мороз на лавці. Вигляд голодний, загнаний, маля плаче. Вона витягає з сумки пляшку якоїсь суміші та пхає її дитині. Я стою, ледве не плачу. План подальших дій скоро назріває в голові. Зараз оплачу рахунки і одразу ж підійду до неї. Скажу, щоб вона чекала мене, а сама кулею додому і віддам їй усе! Всі дитячі речі, які залишилися. Навіть нові всі віддам! Хіба варто тут рахувати такі дрібниці, коли людям, можливо, реально загрожує голодно-холодна смерть. А ще візьму вдома молоко, хліб, що там ще такого є. О, та якби я жила одна, то точно впустила б її до себе хоча б помитись і погрітися.

Я зачаровано слухала свої благодійні думки, думаючи, що ще, і ще, і ще можу їй віддати. Тим часом малюк, посмоктавши рідину з пляшки, мирно заснув, і мати, взявши свої пожитки, тихо залишила приміщення. Ех, куди ж ви?! — так і хотілося закричати. Але ж не кричати! Я навіть з місця не зрушила, тому що саме моя черга. А я вже стільки вистояла. Не йти ж зараз. Ах, як шкода, що ви пішли — мати і малюк! Адже я могла вам допомогти!!!

Свята лише тихо, пошепки, щоб не кричати, майже нечутно...

А сьогодні, спускаючись у перехід метро, побачила бомжа-алкоголіка (ну такі одразу вирізняються своїм колоритним виглядом на тлі інших). Пам’ятаючи свою поразку з бабусею на вокзалі, я засунула руку в сумку. Так, гаманець на місці, зараз дам йому кілька гривень. Думаєте, не можна давати на горілку? Я не згодна. Взимку це єдиний спосіб для них вижити. Їсти ж їм нічого і жити ніде. Тому для них це частування, це ліки. Але в гаманці лише крупні купюри. З такою милостинею він помре від передозування, треба розміняти. А він дивиться так... Є щось у погляді цих нещасних таке... Іду розбиваю гроші, затискаю в жмені банкноту. Не дивлячись перед собою, прямую в куток проходу... Але... Нема... Його немає! Як і не було!!! Та що ж це таке! Напевно, звалив, щоб швидше обміняти зібраний дріб’язок на пляшку! Треба ж таке!!! А серце купалося в промінні милості та співчуття.

Свята. Лише із запізненням. Невчасно...

Список моїх добрих справ можна продовжувати до нескінченності. Я можу не спати ніч, побачивши розчавленого кота, і пити валеріану, побачивши на дорозі аварію. Я дуже мрію про те, щоб навідати в лікарні тих, хто страждає, а в тюрмах — в’язнів. Мені хочеться допомогти сиротам із дитячого будинку, може, взяти когось до себе, стати донором бідним дітям...

Ну не винна ж я, що з моїх рідних (слава Богу!) ніхто не хворий, не сидить у тюрмі, не злидарює, на донора я не тягну через свої аналізи, і виховати гідно сироту навряд чи зможу... Але душа все одно просить добрих справ. І я постійно зворушена своїм переживанням і співчуттям до ближнього. Скільки разів я заступалася за скривджених, скільки разів допомагала бідним, скільки разів просто була поруч, коли це потрібно, скільки разів я змирялася і змирялася перед образами, тайно повторюючи про себе слова молитов.

Скільки разів... скільки разів... Тільки тихо, в глибині душі, пошепки, в думках, нібито в снах, в піснях...

Бути святим просто. Ось тільки не пригадаю я, щоб у святої блаженної Ксенії або преподобного Серафима Саровського ставалося подібне, ну там гроші закінчилися чи бідний в очікуванні зник, чи хворих не вистачало для служіння. Напевно, святість і полягає в тому, щоб полюбити ближнього, образ і подобу Божу, так сильно, щоб усе завжди було не в думках, а на ділі.

Адже милосердя так і залишиться пустим звуком, якщо залишиться лише в думках. Таким самим порожнім і бутафорним, як і моя святість...