Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Мученик Великої Любові

«Учні Господа  — не ті лише, які
від імені Його називаються християнами,
але ті, які дійсно визнають
Його Господом своїм. Сором, боязкість, вагання  —
нетерпимі при сповідуванні. Сповідання
вимагає рішучого самозречення.
Таке сповідання принесли Господу святі мученики, які
напоїли весь простір землі кров’ю своєю,
сповнили всю землю святим свідченням
богопізнання й богошанування».

Святитель Ігнатій (Брянчанинов)

священомученик Іларіон (Троїцький)

Дивний Промисел Божий у житті Руської Православної Церкви, яка в XX столітті здійснила великий подвиг стояння у вірі аж до смерті, бо такими свідками вірними стали новомученики й сповідники руські, котрі, як зірки на тверді небесній, сяють над Руською землею. У сонмі мучеників особливе місце посідає архієпископ Іларіон (Троїцький).

13 вересня 1886 року в с. Липиці Каширського повіту Тульської губернії в родині священика Алексія Троїцького народився син. При хрещенні йому дали ім’я Володимир.

Через 27 років Володимир Троїцький приймає чернечий постриг у скиту Паракліт Троїце-Сергієвої Лаври з ім’ям Іларіон.

З раннього дитинства в ньому прокинувся потяг до навчання. Коли він був п’ятирічним хлопчиком, то взяв свого трирічного брата за руку й пішов разом з ним з рідного села до Москви навчатися. І коли братик від утоми заплакав, то Володимир сказав йому: «Ну і залишайся невченим». Батьки вчасно схаменулися, помітивши зникнення дітей, і швидко повернули їх додому. Володимира незабаром віддали в Духовне училище, а потім у Духовну семінарію. Після закінчення повного курсу семінарії він вступає до Московської духовної академії і блискуче закінчує її у 1910 році зі ступенем кандидата богослов’я. Його залишають при академії професорським стипендіатом.

Слід зазначити, що Володимир у всіх школах, починаючи з Духовного училища й закінчуючи Духовною академією, навчався чудово. З усіх предметів він завжди мав відмінні оцінки.

У 1913 році майбутній владика отримує вчений ступінь магістра богослов’я за свою фундаментальну працю «Нариси з історії догмату про Церкву».

Сучасники малюють його портрет світлими фарбами. Він молодий, життєрадісний, всебічно освічений, чудовий церковний проповідник-оратор і співак, блискучий полеміст, завжди природний, щирий, відкритий. Фізично дуже сильний, високого зросту, з широкими грудьми, мав пишне русяве волосся, ясне, світле обличчя. Він був улюбленцем народу. Єпископ Іларіон користувався великим авторитетом серед духовенства і своїх побратимів-єпископів, які за розум і твердість у вірі називали його «великим».

Єпископське служіння його було хресним шляхом. Не минуло й двох років з дня його хіротонії, як він опинився на засланні в Архангельську. Для обновленців він стає грозою, в їхніх очах його не можна відділити від Святійшого Патріарха Тихона. Обновленські верховоди відчували, що архієпископ Іларіон заважає їм, і тому використали всі зусилля, щоб позбавити його волі.

У грудні 1923 року архієпископ Іларіон був засуджений до трьох років ув’язнення. Етапом його було доставлено до Кемського табору, а потім на Соловки.

Коли архієпископ побачив увесь жах барачних умов і табірну їжу, то сказав: «Звідси живими ми не вийдемо».

Перебуваючи на Соловках, архієпископ Іларіон зберіг у собі всі ті добрі якості душі, які він набув за допомогою подвигів і до чернецтва, і в чернецтві, і у священстві. Ті, хто в цей час перебували разом з ним, були свідками його повного чернечого нестяжання, глибокої простоти, справжнього смирення, дитячої лагідності. Своїми речами він не цікавився. Тому хтось із милосердя повинен був усе-таки слідкувати за його валізою. Такий послушник був у нього і на Соловках. Архієпископа Іларіона можна було образити, але він на це ніколи не відповідав і навіть міг не помітити зробленої спроби. Він завжди був веселий, і якщо навіть заклопотаний і стурбований, то швидко намагався прикрити це все тією ж веселістю. Він на все дивився духовними очима, і все слугувало йому на користь духу.

Владику Іларіона дуже веселила думка, що Соловки є школою чеснот — нестяжання, лагідності, смирення, стриманості, терпіння, працьовитості. Одного разу обікрали новоприбулу партію духовенства, й отці дуже засмутилися. Один з ув’язнених жартома сказав їм, що так їх навчають нестяжанню. Владика від цього жарту був у захваті. В одного засланця два рази поспіль пропадали чоботи, і він розгулював по табору у рваних калошах. Архієпископ Іларіон, дивлячись на нього, невдавано тішився, чим і вселяв в ув’язнених благодушність. Любов його до кожної людини, увага й інтерес до кожного, товариськість були просто вражаючими. Він був найпопулярнішою особою в таборі, серед усіх його верств. Його знала «шпана», кримінал, злочинний світ злодіїв і бандитів саме як добру, поважну людину, яку не можна не любити. Чи на роботі уривками, чи у вільний час можна було побачити, як він розгулював під руку з яким-небудь таким «екземпляром» з цього середовища. Це не була поблажливість до молодшого брата й загиблого, ні. Владика розмовляв з кожним як з рівним, цікавлячись, наприклад, «професією», улюбленою справою кожного. «Шпана» дуже горда й чуйно самолюбна. Їй не можна показати зневагу безкарно. І тому манера владики була всепереможною. Він, як друг, облагороджував їх своєю присутністю й увагою. Спостереження ж його в цьому середовищі, коли він ділився ними, були виняткового інтересу.

Він доступний усім, він такий самий, як усі, з ним легко всім бути, зустрічатися й розмовляти. Звичайна, проста, несвята зовнішність — ось що був сам владика. Але за цією звичайною формою веселості й світськості можна було поступово вгледіти дитячу чистоту, велику духовну досвідченість, доброту й милосердя, цю солодку байдужість до матеріальних благ, істинну віру, справжнє благочестя, високу моральну досконалість, не кажучи вже про розумову, пов’язану з силою і ясністю переконання. Цей вигляд звичайної гріховності, юродство, личина світськості приховували від людей внутрішнє діяння й рятували його самого від лицемірства й марнославства. Він був заклятий ворог лицемірства й усякого «виду благочестя», абсолютно свідомий і прямий. В «артілі Троїцького» (так називалася робоча група архієпископа Іларіона) духовенство пройшло в Соловках гарне виховання. Усі зрозуміли, що називати себе грішним або тільки вести довгі благочестиві розмови чи показувати суворість свого побуту не варто. А тим паче думати про себе більше, ніж ти є насправді.

Кожного священика, який приїжджав, владика докладно розпитував про все, що передувало ув’язненню. Привезли якось у Соловки одного ігумена. Архієпископ запитує його: — За що ж вас заарештували? — Та служив молебні у себе вдома, коли монастир закрили, — відповідає отець ігумен, — ну, збирався народ, і навіть бували зцілення...

— Ах, он як, навіть зцілення бували... Скільки ж вам дали Соловків?

— Три роки.

— Ну, це мало, за зцілення треба було б дати більше, радянська влада недогледіла...

Само собою зрозуміло, що говорити про зцілення за своїми молитвами було більше ніж нескромно.

У середині літа 1925 року з Соловків архієпископа Іларіона відправили до Ярославської в’язниці.

Коли він перебував у Ярославській в’язниці, в лоні Російської Церкви виник григоріанський розкол. Саме тоді, як до популярного архієрея, і зайшов до нього агент ДПУ й став схиляти його приєднатися до нового розколу. «Вас Москва любить, — заявив представник ДПУ, — на вас Москва чекає». Архієпископ Іларіон залишився непохитним. Він зрозумів задум ДПУ й мужньо відкинув солодкість свободи, пропонованої за зраду. Агент здивувався його мужності й сказав: «Приємно з розумною людиною поговорити. — І тут же додав: — А скільки ви маєте терміну на Соловках? Три роки?! Для Іларіона три роки?! Так мало?» Не дивно, що після цього архієпископу Іларіону було додано ще три роки. І додано «за розголошення державних таємниць», тобто розголошення розмови його з агентом у Ярославській тюрмі.

Навесні 1926 року архієпископа Іларіона було знову повернуто на Соловки.

Дивовижним було ставлення владики до оточуючих. Здавалося, що зовнішній стан іншої людини взагалі був неважливим для нього. У тій поважності, з якою він ставився навіть і до представників «дна», не було нічого показного: святитель умів розпізнавати образ Божий у будь-якій людині. Люди відповідали йому за любов щирою повагою і любов’ю. Абсолютно мимоволі святитель так поставив себе, що на Соловках почали виникати про нього легенди. Про них ми знаємо завдяки нарисам Б. Ширяєва, який також був соловецьким в’язнем. Нариси ці склали книгу «Невгасима лампада», в якій святителю Іларіону відведено немало сторінок.

З книги Б. Ширяєва «Невгасима лампада»:

Давні, але нетлінні оповіді соловецького каміння, і немає їм кінця... У ряд із замшілими каменями минулих століть тепер стають нові, часів сущих, поточних, але настільки ж тверді й непохитні.

Одним з таких нових, але настільки ж незламних, як колишні, каменів соловецької обителі духу став архієпископ владика Іларіон.

Величезна внутрішня сила його проявилася з перших днів після прибуття на каторгу. Він не був найстаршим із ув’язнених ієрархів, але одразу отримав у їхньому середовищі визнання безперечного авторитету.

Силі, яка йшла від завжди спокійного, мовчазного владики Іларіона, не могли протистояти й самі тюремники: у розмові з ним вони ніколи не дозволяли собі непристойних жартів, настільки поширених на Соловках, де не тільки чекісти-охоронці, але й більшість кримінальників вважали якоюсь необхідністю то злісно, то з грубою добродушністю познущатися над «опіумом».

Нерідко охоронці, наче ненароком, називали його «владикою». Зазвичай — офіційним терміном «ув’язнений». Прізвиськом «опіум», «попом» або «товаришем» — ніколи, ніхто.

Владику Іларіона завжди обирали до делегацій до начальника острова Ейхманса, коли було потрібно домогтися чогось важкого, і він завжди досягав мети. Саме йому вдалося сконцентрувати духовенство в шостій роті, отримати для нього деяке послаблення режиму, перевести більшість духовних всіх чинів на господарські роботи, де вони показали свою високу чесність. Він же відстояв волосся й бороди духовних осіб за поголовної стрижки під час висипнотифозної епідемії. У цій стрижці не було потреби: духовенство жило чисто. Обстригти ж старих священиків означало піддати їх новим знущанням і образам.

Влаштовуючи інших — і духовенство, і мирян — на більш легкі роботи, владика Іларіон не тільки не шукав посади для себе, але не раз відмовлявся від пропозицій з боку Ейхманса, який бачив і цінував його великі організаторські здібності. Він уважав за краще бути простим рибалкою. Здається, що море було близьким і спорідненим стихійності, непомірності натури цього ієрарха, руського князя Церкви, саме руського, прямого нащадка єпископів, архімандритів, ігуменів, які повчали й наставляли князів світу цього, владних у простоті своїй і простих у владі, даної їм від Бога...

Коли перший подих весни руйнує крижані покриви, Біле море страшне. Відірвавшись від запеклого льоду, тороси в п’яній радості несуться на північ, стикаються й розбиваються з приголомшливим гуркотом, лізуть один на одного, нагромаджуються в гори й знову розсипаються.

Рідкісний керманич наважиться тоді вивести в море карбас — незграбний, але міцний поморський баркас, хіба лише в разі крайньої потреби. Але вже ніхто не відчалить від берега, коли на вигляд спокійне море вкрите сірим покривалом шуги — дрібного льоду, який щільно йде. Від шуги немає порятунку! Міцно вхопить вона баркас своїми білими лапами й понесе туди, на північ, звідки немає вороття.

В один з похмурих, туманних квітневих днів на пристані, поблизу колишньої Савватієвської пустині, а тепер місця відрядження для організованої із залишків соловецьких ченців і каторжан риболовної команди, в позаурочний час стояла купка людей. Були там і ченці, і чекісти охорони, і рибалки з каторжан, у більшості ж — духовенство. Всі не відриваючись вдивлялися в далечінь. Морем зі зловісним шурхотом повзла шуга.

— Пропадуть же душеньки їхні, пропадуть, — говорив одягнений у рвану шинель старий чернець, вказуючи на ледве помітну точку, яка миготіла в льодистій імлі, — від шуги не втечеш...

— На все воля Божа...

— Звідки б вони?

— Хто ж їх знає? Тамо бистрина проходить море чисте, ну й вийшли, нетямущі, а водою-то їх прихопило і в шугу занесло... Шуга в себе прийняла й не пускає. Таке бувало!

Начальник поста чекіст Конєв відірвав від очей цейсівський бінокль.

— Четверо в човні. Двоє веслярів, двоє у формі. Мабуть, сам Сухов.

— Більше нема кому. Він мисливець сміливий і на видобуток заздрісний, а зараз білухи йдуть. Вони по сто пудів бувають. Кожному приємно таке чудовисько взяти. Ну, і ризикнув!

А там, удалині, миготіла чорна точка, то ховаючись у льодах, то знову виринаючи на мить. Там ішла запекла боротьба людини зі злісною, хитрою стихією. Стихія перемагала.

— Так, у такій каші й від берега не відійдеш, куди вже там вирватися, — промовив чекіст, витираючи хустинкою скло бінокля. — Амба! Пропав Сухов! Пиши полкового воєнкома у розхід!

— Ну, це ще як Бог дасть, — прозвучав тихий, але повний глибокої внутрішньої сили голос.

Всі мимоволі обернулися до високого кремезного рибалки з сивуватою густою бородою.

— Хто зі мною, во славу Божу, на спасіння душ людських? — Так само тихо й упевнено продовжував рибалка, обводячи очима натовп і пильно вдивляючись в очі кожного. — Ти, отець Спиридон, ти, отець Тихон, та ось цих соловецьких двоє... Так і гаразд буде. Тягніть карбас на море!

— Не дозволю! — раптом вибухнув чекіст. — Без охорони й дозволу начальства в море не випущу!

— Начальство, он воно, в шузі, а від охорони ми не відмовляємося. Сідай до баркаса, товаришу Конєв!

Чекіст якось ураз зіщулився, обм’як і мовчки відійшов від берега.

— Готово?

— Баркас на воді, владико!

— З Богом!

Владика Іларіон став біля стерна, й човен, повільно пробиваючись крізь затори, відійшов від берега.

Опустилися сутінки. Їх змінила холодна, вітряна соловецька ніч, але ніхто не пішов з пристані. Забігали в тепло, грілися й знову поверталися. Щось єдине й велике злютувало цих людей. Усіх без винятку. Пошепки говорили між собою, пошепки молилися Богу. Вірили й сумнівалися. Сумнівалися й вірили.

— Ніхто, як Бог!

Сторожко вслухалися в нічні шерехи моря, свердлили очима навислу над ним темряву. Ще шепотіли. Ще молилися.

Та лише тоді, коли сонце розігнало стіну прибережного туману, побачили човен, який повертався, і в ньому не чотирьох, а дев’ятеро людей.

І тоді всі, хто був на причалі, — ченці, каторжники, охоронці, — всі, хрестячись, опустилися на коліна.

— Справжнє диво! Врятував Господь!

— Урятував Господь! — сказав і владика Іларіон, витягуючи з карбаса остаточно знесиленого Сухова.

...Великдень того року був пізній, у травні, коли неспекотне північне сонце вже довго висіло на сірому, блідому небі. Весна настала, і я, перебуваючи тоді через свою каторжну посаду в розпорядженні воєнкома особливого Соловецького полку Сухова, одного разу, коли тихо й солодко-пахуче розпускалися бруньки на щуплих соловецьких берізках, ішов з ним повз те Розп’яття, в яке він випустив обидва заряди.

Краплі весняних дощів і талого снігу нагромаджувалися в ранах-заглибленнях від картечі й стікали з них темними цівками. Груди Розп’ятого немов кровоточили.

Раптом, несподівано для мене, Сухов зірвав будьонівку, зупинився й квапливо, розмашисто перехрестився.

— Ти дивись... щоб нікому ані слова... А то в карцері згною! День-то який сьогодні, знаєш? Субота... Страсна...

У білястих соловецьких сутінках, які наповзали, смутно бліднув лик розп’ятого Христа, руського, сірячинного, в рабському вигляді, який сходив землю Свою і тут, на її опівнічній околиці, розстріляного вбивцею, який вклонився Йому тепер.

Мені здалося, що світло неземної усмішки ковзнуло по блідому лику Христа.

— Урятував Господь! — повторив я слова владики Іларіона, сказані ним на березі. — Спас тоді й тепер!..

У грудні 1929 року архієпископа Іларіона направили на поселення в Середню Азію, у місто Алма-Ату, терміном на три роки. Етапом він добирався від однієї в’язниці до іншої. Дорогою його обікрали, і в Ленінград він прибув у лахмітті, що кишіло паразитами, й уже хворим. З ленінградської тюремної лікарні, куди його помістили, він писав: «Я тяжко хворий висипним тифом, лежу в тюремній лікарні, заразився, мабуть, у дорозі; в суботу, 28 грудня, вирішується моя доля (криза хвороби), навряд чи перенесу» .

У лікарні йому заявили, що його треба поголити, на що Преосвященнійший відповів: «Робіть тепер зі мною, що хочете». У маренні він говорив: «Ось тепер-то я зовсім вільний, ніхто мене не візьме».

За кілька хвилин до смерті до нього підійшов лікар і сказав, що криза минула і що він може видужати. Архієпископ Іларіон ледь чутно прошепотів: «Як добре! Тепер ми далекі від...» І з цими словами сповідник Христовий помер. Це було 15/28 грудня.

Митрополит Серафим Чичагов, який обіймав тоді Ленінградську кафедру, домігся дозволу взяти тіло для поховання. Митрополит Серафим приніс своє біле облачення, білу митру. Покійного одягли й перевезли до церкви ленінградського Новодівичого монастиря. Владика страшно змінився. У труні лежав жалюгідний, весь обголений сивий дідок. Одна з родичок покійного, коли побачила його в труні, втратила свідомість. Такий він був несхожий на колишнього Іларіона.

Окрім митрополита Серафима й архієпископа Олексія, в похороні брали участь єпископ Амвросій (Лібін) Лузький, єпископ Сергій (Зенкевич) Лодейнопольский і ще три архієреї. Надгробні промови були заборонені, але владика Микола (Ярушевич) прочитав заповіді блаженств так, що всі присутні плакали. Кожна з цих заповідей була виконана Святителем, про що свідчить усе його житіє.

Поховали владику на кладовищі Новодівичого монастиря. Шанування святителя почалося відразу після його смерті. Храм не міг вмістити й малої частини тих, хто хотів попрощатися з владикою. Ось слова одного зі священиків, учасника похорону: «Коли ми виходили з собору, був такий надзвичайний дзвін, ніби пасхальний. Це Ангели на небі раділи новому святому, який туди прийшов».

Опублiковано: № 4 Дата публiкацiї на сайтi: 02 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: