Не герой

Ось уже шостий рік, як мені немає до кого поспішати в гості 9 травня. Цього дня, святого та світлого, мені так хочеться розшукати в натовпі ветерана, схожого на мого діда, і, вручивши йому букет тюльпанів, розплакатися... про таких як мій дід, не писали в газетах. Їх не вітали піонери в школах, про них сором’язливо мовчали родичі. І хоча з часом тавро ворога народу було згладжене в архівах опритомнілої батьківщини, героями вони так і не стали.

У дитинстві та юності я не любила свого діда. Мабуть, тому, що дуже любила бабусю. А в розповідях моїх бабусі та мами дід був зрадником — не батьківщини, а сім’ї, але цього було достатньо, аби крізь довгі роки пронести до нього почуття байдужої відстороненості.

Уперше ми побачились, коли мені виповнилося років сім. Тоді, після майже сорока років розлуки дід приїхав до України із Сибіру, для того щоб просити бабусю повернутися до нього. Бабуся категорично відмовилась, а я на всі спроби діда подружитися зі мною гордовито відповідала: «Дід не мій, дід чужий». Але подарунок узяла. Цей плюшевий лев з кучерявою гривою досі порошиться на шафі, нагадуючи мені про те, що життя не чорно-біле, що в ньому є безліч напівтонів. Потрібно вміти їх розгледіти — і в історії величезної країни, і в одній мільйонній її часточці — людській долі.

Мої бабуся Надя і дід Іван були з одного села Брестської області. Тільки він був бідняком і торгував у лавці, а вона була «куркульською» дочкою. Батько й чути не хотів про нерівний шлюб. Тоді наречена втекла з дому в чому була й таємно повінчалася з нареченим у сільському храмі. Довідавшись про це, батько позбавив її не тільки батьківського благословення, але й спадку. Буквально через рік у Західну Білорусь прийшли совіти, прадідуся розкуркулили. А ще за рік народилася моя мама. Їй не було й трьох місяців, коли діда навесні 1940-го призвали до лав Червоної Армії. Прозвучала обіцянка чекати, а у відповідь — обіцянка скоро повернутися. Солдат Іван від’їжджав з рідного села, думаючи — ненадовго, виявилося — назавжди.

 

Ще йшла радянсько-фінська війна. Лічені дні залишалися до підписання мирної угоди, коли батальйон, в якому служив рядовий Іван Антонович, потрапив у оточення. Його мало не розстріляли, прийнявши за єврея. Діду від предків-сербів дісталося в спадок чорне, наче смола, кучеряве волосся. На щастя, його впізнав польський офіцер, який пам’ятав діда ще з Білорусі. Той офіцер його й урятував. Ледве живого, пораненого, дивом не замерзлого, його разом із товаришами взяли в полон. Цілих чотири роки у Фінляндії. Майже шість тисяч радянських солдатів тоді потрапили в полон, більшість із них були оголошені такими, що безвісти пропали.

Дід невдовзі одужав. Міцний сільський мужик, молодий, призвичаєний до будь-якої праці. Він дуже подобався господареві-фіну, той навіть хотів віддати за «російського Івана» дочку. Проте дід був вірний своїм обіцянкам. У 1945-му всіх радянських військовополонених завантажили до вагонів потягу, який ішов на батьківщину. От тільки величезна батьківщина перетворилася раптом з матері на мачуху. «Недбалим» дітям вона приготувала віддалений і суворий куточок у своїх володіннях. Вирок зачитали вже в дорозі. Усі, хто здався в полон, були засуджені до примусових робіт на шахтах Сибіру. Моєму дідові дісталися 10 років копалень.

Бабусі повідомили, що дід пропав безвісти. Вона довго оплакувала чоловіка. Через багато років якось навіть намагалася влаштувати своє особисте життя, знайти батька дочці. Проте друга спроба влаштувати сімейне щастя тривала недовго й не була вдалою. Тоді вона вирішила присвятити всю себе дочці. Сама звела будинок, виростила й вивчила мою маму. Звістка про те, що дід живий-здоровий, до того ж давно одружений, прийшла як грім серед ясного неба. Їй було складно пробачити. Практично неможливо. Бабуся довідалася про поневіряння діда тоді, коли гіркоту образи не могла пом’якшити вже жодна правда. Тим більше, що в кожного, як відомо, правда своя. Діду ж «добрі люди» передали, що бабуся вийшла заміж та живе розкошуючи. Правда також дійшла надто пізно.

І все ж бабуся не стала перешкоджати дочці, коли та в сімнадцять, ледве закінчивши школу, вирішила їхати в Кемерово познайомитися з батьком. Вона потайки сподівалася не лише знайти батька, але й повернути його додому. Та в Кемерово у нього була інша сім’я. Мама погостювала кілька днів і повернулася до Білорусі сама ....

Він усе ж приїхав — за двадцять років. Але було надто пізно. Мама вийшла заміж, народила трьох дітей, і разом з бабусею всі переїхали в Україну. Ми виросли без дідів і прадідів. Усіх забрала війна. Кого назовсім, кого — на десятиліття.

Мені було шістнадцять, коли я вперше приїхала до діда в гості. Після невдалої спроби примиритися с бабусею він купив будиночок у Миколаївській області й оселився там на довгі сорок років. Я приїжджала до діда ще й ще раз. У піввуха слухала розповіді про війну. Про лінію Маннергейма, про полон, про сибірські шахти. Про те, як він завжди мріяв повернутися додому, але так і не наважився. Мене це мало цікавило тоді, але поступово брила нав’язаної мені нелюбові танула.

Якось напередодні чергового ювілею Перемоги редакція телеканалу, де я працювала, доручила мені зняти сюжет про ветерана з «негероїчною» долею. І я знову поїхала до діда, уже як журналіст. Дід вийшов назустріч у піджаку, обвішаному медалями. Тоді я вперше його по-справжньому побачила та почула. Спочатку як журналіст, потім як онука. Так відбулася моя особиста «реабілітація» діда. З того часу я намагалася ніколи не пропускати 9 травня. Дід, правда, рішуче відмовлявся знову надягати парадний піджак і тим більше йти на парад, як би сильно я його не просила... Ми сиділи годинами за чарочкою — «сто грамів наркомівських»; дід згадував, я слухала.

Останній у його житті День Перемоги — у 2010 році — ми теж зустріли разом. Тоді солдатові Івану було 92 роки! Через п’ять місяців він пішов. В останню дорогу рядового Івана Антоновича проводжали залпами зі зброї. Безвусі солдати на червоних подушечках несли його нагороди. Мій дід, який не любив парадів і соромився своїх нагород, навряд чи схвалив би такий пафос. Але мені страшенно хотілося цієї, запізнілої на ціле життя, справедливості. Сивочолий священик, наче вгадуючи мої думки, сказав тихенько: «Не плач, дитинко, дід прожив довге й дуже непросте життя. Але Господь, тільки Він один знає серце людське, і Суд Його праведний...»

Через три місяці після відходу діда народилася моя донька. Як шкода, що вони розминулися в часі! Коли вона виросте, я обов’язково розкажу їй про ту війну, і про прадіда з прабабусею. Про їхнє романтичне й таке трагічне кохання.

Опублiковано: № 1 (79) Дата публiкацiї на сайтi: 08 September 2016

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
07:05 09.09.2016 | Михаил
Господи, помяни и упокой душу раба Твоего Боже Иоанна, от жизни сей отошедшего и в вечных твоих обителях со святыми упокой.
Вечная память.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: