Не найгірше місце в Раю

 

Сонм святих отримав джерело життя і двері Раю;
Нехай і я знайду туди шлях через покаяння.
Я — загинула вівця.
Поклич мене, Спасителю, і спаси мене!
Із панахиди й чину поховання померлих,
переклад із церковнослов’янської

Не лох

«Люди поділяються на лохів і не-лохів», — цю фразу я любив повторювати потім. Спочатку я й не знав слова «лох». Його, певно, тоді ще не придумали. Тоді, як і всі, носив сині шорти й червоний галстук. А ще вибивав копійки у молодших пацанів.

В інституті, ризикуючи своєю комсомольською репутацією, я потрошку фарцював. Помада, жуйки, джинси і навіть яскраві целофанові пакети йшли утридорога. Дефіцит.

Приємно почувати себе господарем життя. Грошики давали свободу, і до того ж множилися. І одружився я вдало. Щоправда, не з любові, а «на тестеві». Тесть улаштував мене на тепленьку посаду, а тут якраз підійшов час «передєла-беспредеєла». «Всё ненужное на слом — соберём металлолом!» — підбадьорював я себе піонерським девізом, відправляючи цілі поїзди з розграбованим металом за кордон. Грошей було вже не просто багато, а дуже багато.

«Дурна тварина. Золота не може бути забагато», — чомусь переслідувала мене фраза з мультфільму «Золота антилопа». Але якщо раніше я із задоволенням їздив на найдорожчі курорти, пив колекціні коньяки та смітив стодоларовими купюрами, то тепер раптом почав прискіпуватися до домогосподарки, якщо вона, на мою думку, не економила пральний порошок.

«Збережи зароблене. Потім збережи збережене. А потім збережи зберіганням збережене», — повторював я фразу з якогось старого фільму.

В ці часи під словом «лох» я розумів не тих, кого кинули, обдурили, а всіх тих, хто не зумів узяти своє. Як і раніше вважаючи себе не лохом, а господарем життя, я все ж відчував якийсь душевний дискомфорт.

Зрідка із вікон свого джипа я поглядав на куполи храмів. Щось тягнуло мене зайти у церкву, але я обривав себе: «Що я, лох — годувати п’яниць-попів?!»

Того дня мене «пробило» побути дбайливим батьком. У дочки заболів зуб і я вирішив особисто відвезти її до стоматологічної клініки. Клініка була навпроти храму. Били у дзвони, завершуючи святкове богослужіння. Це знову ж затривожило мою душу.

«Якщо попи б’ють у дзвони в неділю і заважають нам спати, куди можна звернутися?» — згадав я раптом питання викладача з наукового атеїзму. Цей дзвін будив щось інше. Совість? Думки про сенс життя? «Я нікого не вбивав. Ну а якщо навколо лохи, то це їхні проблеми», — заспокоїв я себе.

Біля входу до клініки висіла велика об’ява: «У День захисту дітей лікування для сиріт інтернату безкоштовне».

«О, Вітькá на благодійність пробило! Що за понти?» — здивувався я (це про власника мережі стоматполіклінік). Потім дійшло: «Скоро ж вибори!»

Із церкви виходили однаково вдягнені діти й прямували просто до клініки. За ними вийшов чоловік і, повернувшись до дверей храму, перехрестився.

«Лох», — презирливо процідив я із джипа, але тут щось здалося мені знайомим у цьому лохові... Костюм! Точно такий же костюм я купував собі з інститутським другом Сергієм 15 років тому на гроші, зароблені в будзагоні.

— Сєрий, ти!?

— Юра? — він із острахом оглянув джип і квадратного охоронця біля дочки.

— Впізнав. А в тебе все той же прикид, що й в інституті. Пам’ятаєш: «Яростный строй гитар. Радостный стройотряд». Чи навпаки. Неважливо. Ну й де тепер?

— Учителем працюю в інтернаті. Ось, із дітьми на службі були, молебень святому Антипі за позбавлення від зубного болю відслужили. Тепер у клініку йдемо.

— О, до речі. Мені у банк пора, почекай. Доцю, зайдеш до лікаря, скажеш, що сирота. Кругла сирота. А ти проведи, — звернувся я вже до охоронця.

— Юра! Побійся Бога! Слова ж матеріалізуються!

— Та перестань! Якого Бога? Я б тебе на комітет комсомолу викликав за релігійну пропаганду. Шкода, часи змінилися. Зараз у моді боги, чародії, маги... Ось що, я дійсно поспішаю. Візьми візитівку і... грошей візьми. Не проти?

— Ні, — проказав учитель зніченим голосом, поки я нервово перебирав вміст свого портмоне. Як назло, траплялися лише крупні купюри й валюта. Але от серед євро та доларів чудом завалявся папірець у 20 гривень.

— Ось. Зідзвонимося, — кинув я, уже сідаючи до авто.

Джип помчав, як завжди, на великій швидкості, обганяючи лоховозів, що їхали за правилами.

«Серьожа був лохом — лохом і залишився. Але звідкіля в нього такий щасливий ясний погляд? Чи не попи то його зазомбували "духовною сивухою" і "опіумом для народу"? А я хрещений? Так, здається. Десь валявся хрестик. Мама потай возила мене малого, нібито, в село...»

Я не знав, що з-за повороту сусідньої вулиці вже викочується «КамАЗ», у якого відмовили гальма.

Тот усердствует слишком, кричит: «Это — я!», В кошельке золотишком бренчит: «Это — я!», Но едва лишь успеет наладить делишки — Смерть в окно к хвастунишке стучит: «Это — я!», —

Чомусь згадалося із рубаї Омара Хайяма.

Це було останнє, що я згадав.

«Пітьма і тиша. Не зрозумів. Ні удару, ані болю. Я що, не встиг усе відчути? Я що, помер? Чому ж я не бачу свого тіла? Чому не лечу по довгому тунелю до Світла? Може, я в реанімації? Чому тоді можу думати? Може, це сон? Чому ж тільки пітьма і тиша? Тільки пітьма і тиша...»

Я поводив руками по порожнечі. Хотів тупнути, а підлоги немає. Наче мене підвісили. Колись краєм вуха я чув, що померлому показують усе його життя, потім муки пекла і блаженство Раю, але нічого цього не було. «І все ж я, мабуть, у реанімації».

— А що тобі показувати, глист-солітер? Жив за рахунок інших. Блудив, пиячив, жер і спав. Нецікаво. У нас таких лохів, як ти, повно, — скрипучий голос звучав десь поряд.

На горизонті раптом прояснилося. Вершник на білому коні, якого я бачив на гербі Москви й думав, що це казковий богатир, який убиває дракона, з’явився лише на мить.

— Це Георгій Побідоносець — наш ворог і твій Ангел Охоронець. Багатьом живим і мертвим друзям Розп’ятого він допоміг, але тобі не допоможе. Ти — наш, — заскрипів усе той же голос уже біля самого вуха.

Вершник зник, а мене потягнули кудись уже по твердій і гарячій підлозі. Хтось мене тягнув за руки, я не бачив. Я постійно на щось натикався, постійно бився об щось головою. Було боляче й дивно: якщо я помер, то чому працюють нерви? Чому так боляче?

Мене тягнули, здавалося, цілий рік, поки я не почав розрізняти предмети, натикані на шляху: домашній кінотеатр, більярдні кулі зі слонової кістки, караоке, величезна китайська ваза, шафа з карельської берези... Це ж речі, які я придбав для свого котеджу!

Тут ті, хто волік мене, зупинилися. В напівтемряві я ледь розрізняв потворну істоту і Вершника на білому коні, який з’явився знову. У Вершника в руці була... купюра у 20 гривень.

«Тут що, гривні ходять? Ні, це все-таки страшний сон», — подумав був я, але тут усе зрозумів: «Це ж ті самі 20 гривень, які я дав Серьожі!»

«Господи, чому я не дав йому більше?! Так лохонутися! Господи, прости мені!» — уперше почав молити я — не в житті, а вже по смерті, але нікого поряд не було. Я лежав на твердій підлозі, придавлений чимось важким, у цілковитій пітьмі. Дихати на повні груди не міг — дихав маленькими уривчастими подихами. Так само й видихав. Повітря було затхлим: гримуча суміш перегару, тютюнового диму, людських виділень і чомусь дешевого жіночого лаку для волосся. Від усвідомлення, що так буде вічно, ставало просто нестерпно, а в голові постійно звучало питання: «Чому я не дав більше?»

Минули, здавалося, роки, поки з пітьми не вималювалась та сама безформна огидна істота:

— Друг твій подав за тебе сорокоуст. Робити йому нічого? Вставай! Ходімо!

Тягар зник, а істота сильно штовхнула у спину. Я опинився в тісному бараку з голими чоловіками. Їх було так багато, що сісти було не можна. Усі стояли в напівтемряві й дивилися в маленьке віконце під стелею. Мій сусід — негр маленького зросту — увесь час крутився. При кожному русі від нього смерділо потом, що не змивався роками, але відійти від нього не можна було через щільну стіну із тіл.

Після кожної панахиди, відслуженої на землі, мене виводили на прогулянку, видавши грубе лахміття. Маршируючи по плацу, освітленому факелами, я все думав: «Чому не дав більше? Чому не дав більше?»

Не хулитель

Я не любив своє професії. «Клас! Бабки, могоричі, життя-малина», — вмовляли мене йти в училище на слюсаря-сантехніка. Бабки й могоричі пішли, але життя малиною не здавалося. Зганяв злість, лупцюючи ногою свій потертий чемоданчик із інструментом, і вже не міг витримувати сморід каналізації.

В армії оволодів спеціальністю водія.

— У, шоферюга-злодіюга, пощастило тобі: калим, халтура, дівки заплічні, — знову підбадьорювали мене. Дорогу я полюбив, але моя старенька фура частенько мене підводила. Бозна-скільки я провалявся під нею і в дощ, і в сніг, і у спеку. Якось лежав у черговий раз весь у мазуті, а мимо пройшла закохана пара з магнітофоном, із якого звучало:

Лучше веселиться, чем работать, Лучше водку пить, чем воевать…

На душі стало ще гидотніше. Став крутити гайки, голосно вибудовуючи п’ятиповерхові конструкції з усіх матюків. Тут бачу, підійшли до машини туфельки доларів за 100 і напрасовані брючки:

— Брате, а ти Бога не боїшся, що так лихословиш?

Я виліз із-під машини, готовий «пригостити» мораліста монтировкою...

— Ба! Льоша? Ти? — переді мною стояв наш колишній сусід у крутенному костюмі, галстуку й сліпуче-білій сорочці.

— Я, Ігоре, я, — відповідає Льоша і ніби мимохіть дістає з кишені маленьку Біблію.

— Льоша, а ти що, в попи записався?

— Попи в православ’ї з бабцями до картинок моляться. А ми молимося Богу Живому. Приходь до нас. Нам хороші проповідники потрібні.

— Який із мене проповідник? Я за все життя лише дві книжки прочитав: «Міфи Древньої Греції» і «Майстер і Маргарита», та й то не дочитав і нічого не зрозумів.

— Нічого-нічого. Приходь.

У них мені сподобалося відразу. Само собою — не лише секондхендівським шматтям і американськими консервами з гуманітарки. Мене прийняли, як брата. Морочилися зі мною, займалися. І якщо раніше мої стосунки з Богом були «не дуже», то зараз я почав хоча б щось розуміти. Біблія була тепер зі мною завжди, і вже через місяць-другий я став проповідником.

Як усе стало прекрасно! Свій чемоданчик з інструментами й монтировку я урочисто викинув. Тепер і я завжди був при галстуку, чистенький та випрасуваний.

Особливо мені подобалися богослужіння. Молячись «Духом», ми водили хороводи, бігали, стрибали, качались по підлозі. Від монотонної, низькочастотної музики я, як і всі, приходив у блаженний екстаз, сміявся.

Одого разу, щоправда, я мало не оглух, коли сестра за вірою заверещала мені прямо у вухо: «Він нас врятува-а-ав!» А якось боляче вдарився потилицею об стілець, коли наш пастир зіштовхнув мене, прокричавши: «Він — Цар царів!»

Іноді до мене підповзали сумніви:

— Важко уявити Ангелів, які стрибають і прославляють Бога з електрогітарою та ударником. І чи доводять вони себе до нестями?

«Хваліть його...», — зразу ж відкривали мені 150-й псалом і вкотре розповідали про екстаз Апостолів і царя Давида, який скакав перед ковчегом.

Чому ми, як православні, не молимось за померлих? Чи буду я дійсно щасливий у Раю, знаючи, що мої батьки мучаться в пеклі?

— Твої батьки самі зробили свій вибір. Їм уже не допомогти. А в православ’ї навіть професори не знають, що очікує їх у пеклі: щонайсуворіший кримінальний кодекс, а чи блугодушна амністія. Вони нас не визнають. Нас! П’ятидесятників! А значить, хулять Духа Святого, що не прощається, — роз’яснили мені мої наставники, і я заспокоювався, радіючи, що не належу до хулителів Духа Святого.

Після прийняття мною водного хрещення (попівське, у дитинстві, — не рахується) я одружився. Тут у церкві почалися важкі часи. Висохло американо-корейське доларове джерело. Наша церква «Християни віри євангельської» розкололася на «Божу любов» та «Алілуйя». «Божа любов» потім — на «Найповніше Євангеліє» та «Гетсиманський сад». Мені натякнули, що час повернутися до чемоданчика й монтировки, і мене це жахало.

Відкрилася, щоправда, класна перспектива. Можна було без проблем виїхати до США. Майже весь «Гетсиманський сад» був уже там і непогано влаштувався. Потрібно було тільки багато грошей, але до чемоданчика й монтировки повертатися знову ж таки не хотілося.

Тут нібито Дух відкрив наступну інформацію. Є якась фірма, що відправляє нелегально цілі сім’ї до Америки всього за 2000 доларів.

«Слава Богу, мої діти навчатимуться в цивілізованій країні — думав я, продаючи все, аби швидко назбирати потрібну суму. Я не знав тоді, що ця банда спеціалізується на «віруючих нелегалах».

Представники фірми призначили мені зустріч у міському парку. Добре сховавши гроші, я летів наче на крилах і прибув завчасно. Попри це, мене вже чекали.

— Здрастуйте, ви — Ігор?

Я ледь устиг кивнути головою, як дві кулі з пістолета із глушником пробили мені груди.

Ніби насміхаючись, мені для початку показали ожилі картинки із книги. Тантал безуспішно намагається схопити ротом виноградну лозу і воду, а Сізіф марно котить свій важкий камінь під гору.

— А ти думав, це брехня, казки дитячі. Але то язичники, і їх судили по їх совісті, а тебе... — я не бачив, хто говорить зі мною. Думати заважала купа подій із мого життя, що пролітали, наче прискорений відеопоказ. Я вже зрозумів, що мене убили й мої діти до Америки не поїдуть. Але ж я віруючий! Я — мученик! Де ж Ти, мій Господи?

— Ігоре! Ігóрку! — голос мами звучав десь поряд.

— Ану геть, смердло старе! Не побачиш його. За нього там уже ніхто не помолиться.

Щось раптом обпалило лице. Гухнула музика, і навколо заверещали: «Він — Цар царів! Він — Цар царів!» Це ж наша музика! Це наші прославлення! Але чому замість братів і сестер це співають чорні, обвуглені окости?!

А ось і всі наші. Я побачив із десяток сестер із «Найповнішого Євангелія», що в ритмах рок-н-ролу прославляли Спасителя.

Хай буде проклятий той день, коли я зустрів Льошу! Краще б я продовжував крутити гайки та руля! Чорні окости «Найповнішого Євангелія» раптом зникли. Прямо перед собою я побачив величезну й глибоку діру, із якої протуберанцями виривався вогонь. Я повільно став опускатися прямо у неї, поки — знову-таки зненацька — діра не зникла.

— Дуська! Зміюка! На цілий рік за тебе в монастирі подала! Не повинно такого бути! Тобі не можна простити! — з кожним словом, із кожною буквою мене огортав нестерпний холод, але того, хто говорив, я не бачив. Баба Євдокія — моя з Льошею сусідка. Років зо три тому я безкоштовно замінив їй прокладку на крані. Шкода стало самотню бабусю.

— Добре, будеш із Сізіфом каменя котити, але не так просто, а зі своєю хустинкою Фріди.

Хустинка Фріди? А, це з «Майстра і Маргарити». Жінка запхнула хустинку в рот своїй новонародженій нагуляній дитині й уже задушену закопала в саду. Після її власної смерті їй щоразу підкладали цю хустинку з бережком. Фріда її й топила, і спалювала, але вона з’являлася знову і знову... А я до чого? Я своїх дітей не убивав!

«Краще б я до кінця своїх земних днів працював сантехніком чи водієм і ходив до православного храму», — думав я, крекчучи під вагою кам’яної брили й тягаря на спині: чемоданчика з інструментами та монтировкою.

Дезертир

У мене завжди все виходило. Я був найкращим у школі. Одним із найкращих в інституті. Мені не було рівних у роботі. Я був першим у самодіяльності. І лідером дозвілля теж був я. Не був обділеним і жіночою увагою. Швидше, навпаки — і це зіграло злий жарт. Я ніяк не міг визначитися зі своїм вибором. Мені дуже хотілося мати сім’ю, дітей, але... Ця повнувата, хоч і татко при грошах, а ця — тупувата, хоча й дуже гарна, і т.д.

Усі мої друзі поодружувалися, подружки вийшли заміж. У їх сімейних гніздечках було багато справ, і усім давно було не до мене — свого колишнього лідера, колишнього улюбленця долі.

Молодість минала. Після тридцяти я нудився усе більше й більше. Любовні пригоди в п’яному угарі давно обридли. Робота перестала радувати. Я все сильніше захоплювався «зеленим змієм». Коли вигнали з роботи, навіть товариші по чарці мене кинули.

«Добрі дяді» з’явилися тут як тут: «Похмелися, Шурику, і життя стане кращим». Чергового разу підписав твердою після опохмелу рукою якісь папери й позбувся квартири.

Моїм новим домом став кладовищенський склеп, а їдальнею — сміттєві баки й чужі могилки з печивом і цукерками.

Якось, прокинувшись, я почув красивий спів. Служили панахиду. Батюшка красивим голосом виводив «Вічную пам’ять». Помітив мене — я сховався за пам’ятником...

— Як ваше святе ім’я?

— Саша.

— Олександр, значить. Приходьте сьогодні увечері на службу.

Біля кладовищенської церкви я з’являвся рідко. Жебраки-професіонали одного разу мало щелепу не вибили. Тепер відстояв усю службу. Мало що зрозумів, але на серці стало тепло і світло.

Я не пропускав жодного богослужіння. Після першої сповіді та причастя відчув себе абсолютно новою, віруючою людиною. Батюшка дав літературу. Благословив читати на кліросі.

Через три місяці я міг із величезною радістю сказати про себе: «Я — православний!»

— Батюшка, в монахи хочу, — повідомив я якось про своє бажання, яке наростало все більше й більше.

— Чи вмістиш, Саша? Одружитись тобі треба. У нас багато самотніх віруючих жінок.

— Ні, благословіть, отче, у монастир.

— Ну, спробуй. Може, і удостоїшся цієї великої честі. Тільки зрозумій: кому багато дано, з того й питатимуть більше.

В монастирі все пішло як по маслу. Через рік я вже «подавав ножиці»*. В чернецтві назвали мене Амвросієм на честь Оптинського преподобного.

* Згідно чину постригу, на знак своєї рішучості той, кого постригають, тричі власноруч піднімає і подає ігумену ножиці, які той кидає на підлогу. Після цього відбувається хрестоподібне постриження волосся.

— Важко, брате, буде, але не зневірюйся. Ти тепер воїн Христовий. Тільки Йому і служи. Інок — значить «інший». Не борода і мантія, а інше тіло, інший розум, інша душа. Трудися, молися, воюй. Воюй зі спокусами світу, воюй із самим собою, воюй із бісами, — напучував мене ігумен.

Пролетів іще рік. Потім інший. Радість поступово змінилася холодом, а потім — зневірою і тугою.

Все частіше й частіше я задавав собі питання: «Чому я покинув світ? Мені майже сорок, а я так і не відчув радості щасливої сім’ї, радості батьківства. Яке це, напевно, щастя: любити когось і дбати про нього, відчувати біля себе тепло рідної людини, поспішати з роботи, щоб допомогти доні з домашнім завданням чи запустити із сином паперового змія...»

Вона й раніше приходила до монастирського храму по неділях. Тепер — набагато частіше. Я вже не міг повністю заглибитись у кліросний спів. Очі самі відривалися від Октоїха та Мінеї і шукали по храму її. На зауваження регента «дивитися в ноти, а не по боках» уперше за багато років огризнувся. До умовлянь ігумена й духівника, що відчули мій стан, залишався глухим.

Тоненька талія, кирпатий носик із п’ятьма веснянками стали сенсом мого життя. Їй не було і двадцяти, але вона перша виявила сміливість і при зручній нагоді заговорила зі мною:

— А як вас звали в миру?

— Олександром.

— Так краще, А то на Амвросія ласкаво й не скажеш, а так — «Сашенька», «Шурочка». А ким працювали?

— Вчителем фізики у школі.

— Ой, а в мене була трійка з фізики. У нас у сільській школі, до речі, вчителів не вистачає. А я сама живу. Мати до вітчима в місто переїхала.

«Хіба я заблудший? Що поганого роблю? Ми ж любимо одне одного, — заспокоював я себе, коли полишав монастир, — головне ж — це любов».

Із радістю повернувся у школу. Враховуючи мої таланти і кваліфікацію, переді мною відкривалося багато перспектив. Скільки років втрачено!

Я мало з глузду не з’їхав, коли дізнався, що скоро стану батьком.

— Сина! Першого — тільки сина! Я вже й паперового змія змайстрував, — наказував я дружині.

І домашні справи у мене йшли добре. Лише, коли одного разу діставав відро води з колодязя, щось боляче стиснуло серце. Плюскіт відра, що впало назад — останнє, що я чув. Розтин показав — обширний інфаркт.

Все було як у описах митарств блаженної Феодори. І ті, кого називали «ефіопами», і двадцять сходинок, і гній, і сморід. Із «ефіопами» сварилися двоє мужів, які навіть не глянули на мене: один — у обладунках середньовічного воїна, інший — у чернецькому клобуку... Я здогадався, що це мої Ангели Охоронці: святий благовірний князь Олександр Невський, даний мені під час хрещення, і преподобний старець Амвросій, що став «моїм» після постригу.

На величезні ваги клали всі мої чесноти, подвиги, пости, а всі мої домонастирські гріхи відлітали як розкаяні. Чаша давно переважила на бік святих.

«Милостивий Господь, — переміг я свій страх, який одразу ж після смерті змусив забути і вагітну жінку, й сільську школу. — Але чому такі стурбовані мої Охоронці?»

Останнє, що поклали святі на чашу, був величезний мішок із написом: «Усі майбутні молитви братії за заблудшого Амвросія». Для чого? Я ж і так буду в Раю!

Тут «ефіопи» підкотили величезну кам’яну кулю. Після довгих зусиль вони нарешті кинули її на ваги... Всі мої добрі діла підлетіли угору. Ні монастирські молитви, ані щось інше вже, здавалося, не перетягне назад. «Ефіопи» вперше весело подивилися на мене, а один швиденько висік на камені: «Порушення чернецької обітниці».

...Наша школа у пеклі чомусь була без дітей. Змушували писати стільки конспектів, що пальці вкривалися кривавими мозолями. По довгих коридорах вешталися зграї худющих облізлих собак. У класі фізику читали порожнім партам.

Директор школи — товстий чолов’яга з величезною діркою в голові. Із мізків у нього сипалась черва. Він сором’язливо закривався п’ятірнею, і тоді хробаки, пролазячи крізь пальці, розповзалися по волоссю.

І дружину мені привели. Товста-товста стара баба, у якої наполовину був оголений череп. Друга половина обличчя була покрита виразками від прокази, і жінці весь час доводилося відганяти хмари мух.

Усі співробітники спали в одній тісній кімнаті на жорсткій підлозі. Від тісняви на інший бік доводилося перевертатися по команді. Окрім баби моїм сусідом був математик, від якого завжди тхнуло сечею і напіврозкладеним трупом. Замість сну мене всю тутешню ніч нудило.

Над усіма педагогами висіли дивні таблички: «Чотири аборти», «Лектор-атеїст», «Хіромант», «Зубоскал», «Хабарниця з абітурієнтів», «Хабарник зі студентів». От і мені прибили плакат: «Дезертир».

Стовп благочестя

У своєму атеїстичному минулому вважаю себе не винуватою. Часи такі були. Майже все моє свідоме життя мені промивали мізки марксистсько-ленінською ідеологією. Одне лиш виховання чого було варте. І на лекцію «Бога нєт» ходила, й ікони у вогонь кидала, і у вівтарі танцювала, коли з церкви клуб зробили. Коли за Хрущова прийняли рішення «навіть нагадування про храм стерти з лиця землі», камені з вівтаря пішли мені на свинарник.

Але на старості одумалась я, слава Богу. Господь милосердний. Він і розбійників, і блудниць до себе приймає. Лише покайся.

Стала я потрошку воцерковлятися. Літературу читати. Із Сергія Нілуса і «Духовних посівів» почала, а закінчила «Відвертими розповідями мандрівника» і «Добротолюбієм». Я вже не уявляла свого життя без ранкового й вечірнього молитовного правила. Біблія була завжди зі мною. І церковні богослужіння я полюбила. Пробувала безперервно творити Ісусову молитву, але вона виходила якась холодна. Пробувала за день прочитувати усю Псалтир церковнослов’янською. Не виходило через брак часу, а потім підказали, що на це треба брати благословіння у священика. Слава Богу, що не взяла. Та й у кого брати? Молодий — як то кажуть, «без году неделя», неакуратний; за наші церковні гроші «Жигулі» купив, у службі затинається. А матушка з волоссям фарбованим!

Я на сповідь до нього знехотя пішла, тому що Великий піст закінчувався і треба було причаститися. А перед Пасхою владика приїжджав. Казав проповідь про піст, а сам товстий-товстий, кілограмів 140 у ньому.

І послух мені дали — свічкову крамницю. Я свічки продавала, а людей повчала: «Шестопсалміє читають, не запалюйте свічок поки», «"Честнєйшую" співають, на коліна!», «Чого спиною до вівтаря стала?», «На панахиду без цукерок прийшли?!»

Просилась я на клірос співати, але настоятель, зараза, не дозволив. Каже: «Не смійте давати поради, коли не просять». А як не давати? Я Бога ображати не дам. Прийшла тут якось одна соплячка, років 16. Ні хреститись, ні кланятись до ладу не вміє. Ледь устигла крикнути їй: «Хустку на!» Повернулася до мене... Гоподи помилуй! «Губи від помади витри, блудниця ти!» Відійшла трохи від лавки, губи втирає, а я бачу: спідниця мало не до пупа. У нас на кліросі зовсім хлопчаки. Я її тихо, але грубо вивела із храму. Кажу:

— Ти куди, в гендель чи на панель прийшла?! Це дім Божий!

Вона нюні розпустила:

— У... у... у... мене горе, — схлипує.

— Коли горе, молитися й постити треба, а не губи фарбувати!

Іще був випадок. Хлопець молодий у самому кінці літургії влетів засапаний:

— Пробачте, бабусю, жіночко, мені терміново до священика треба. Погано мені. Посповідатися хочу.

— Яка я тобі бабуся-жіночка?! Треба говорити матушка або сестра.

— Добре, матушка, мені дуже треба.

— Спеціально для тебе батюшка все лишить у вівтарі! Сповідь була вже. Завтра приходь. Ану, чекай-но... — беру його руку, а вигин ліктя весь у синіх дірках.

— Та ти ж наркоман! Гроші просити прийшов? Чи у мене вкрасти хочеш? У Бога вкрасти хочеш?

Він зиркнув на мене, геть пішов.

— Іди-іди. Не пройшов номер?

Я для Бога стараюсь, а настоятель усе повторює мені: «Смиренню вчіться, любові вчіться». А я і так смиренна. Окрім мене нема кому пил витерти. І людей люблю: сусідці старенькій завжди лишки борщу віддаю. Вона мені просто руки цілує.

Що мені настоятель? Головне — Бог усе бачить. На мене прихожани показують і шепчуть: «Ось стовп благочестя». І пости я люблю. Від м’яса давно відмовилась. Хоча треба було би благословіння взяти. Добре, якраз паломництво організовують у монастир. Там, кажуть, прозорливий є, юродивий. У нього й візьму благословіння.

Старець вивився якимсь плюгавеньким, обідраним. Руки чорні від бруду.

— Сало-м’ясо їж. Людей не їж! Будеш у пляшці сидіти, як огірок консервований. Не їж людей! — кричав він мені.

Йому б не в монастирі бути, а у психлікарні.

Роки мого церковного послуху летіли швидко. Я так само працювала у крамниці. «Ви б пособорувались, Петрівно», — радили мені. А для чого? Вмирати я поки не збираюся. Скриплю потихеньку.

Злягла я напередодні своєї вісімдесят третьої зими. Полежала пару тижнів і тихо померла.

За свою душу я не боялась. Коли летіла по темному коридору, думала: яку обитель приготував мені Господь? Який послух? Свічі в небесному храмі продавати нікому. Буду, певно, на небесному кліросі з Ангелами Творця прославляти.

Побачила я й муки пекла — геєнну вогняну, і Раю блаженства, тільки свого Ангела Хранителя чомусь не бачила.

«Коли ж суд?»» — думала я, але Господа все не було. А з’явились якісь чоловіки у чорних костюмах — очі злющі-злющі у них. «Подивися кіно поки що», — кажуть.

На білій стіні раптом екран засвітився: дитинство. Молодість, блуд, аборти (я в цьому каялася), доки не пішли мої останні роки у Церкві. А це хто? Хто це? Оживили мені епізод із соплячкою нафарбованою. Після нашої розмови пішла вона по вулиці, гірко плачучи, а з-за рогу дві баби з журналами. Почали втішати її, щось питати, в Біблію і «Вартову башту» пальцем тикати. Потім повели її кудись, і всі разом зайшли вони в красивий будинок із написом: «Дім Царства».

— Якщо не прийме любові Розп’ятого, буде горіти. Швидше за все, не прийме. Наші люди вміють зомбувати, — прокоментував один із чоловіків. — А тепер дивися ще один мультик.

На екрані з’явився наркоман, якого я теж колись вигнала із церкви. Він спочатку бігав по будинках і квартирах, але його звідусіль виганяли. Потім заліз на дах високої будівлі й кинувся униз. Тіло впало на землю, а душа настромилася на чорні вила.

Фільм обірвався, а чоловік сказав мені, посміхаючись: «Важко буде влаштувати тебе в обитель, тебе достойну, але ми постараємося».

Раптом я побачила величезну, з дев’ятиповерховий будинок, банку з написом: «Стовпи благочестя». Люди були набиті битком. Щоки, носи, сідниці, інші частини тіла сплющилися під склом. Мене дійсно запхали з великими зусиллями, а я від жаху вже ні про що думати не могла.

Замість епілогу

«Усі тілесні органи тепер бачимо нерухомими: колись рухомі, тепер усі бездіяльні, мертві, нечутливі; бо очі закрилися, зв’язалися ноги; не діють руки, так само слух; язик замкнено мовчанням; віддається могилі. Воістину все людське тлінне» (із чину поховання, переклад із церковнослов’янської).

Опублiковано: № 3 (22) Дата публiкацiї на сайтi: 09 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 6 з 6
12:09 28.09.2011 | Антонина
Моя история из жизни: не вижу, но слышу как по телевизору крутят кино. Прислушалась, а это про всю мою жизнь грешную рассказывают. Я в ужасе, а посмотреть не могу, - только слышать. И слышу плачут на моей могилке мама и тётушка и молятся за меня. Мне так больно стало. И безысходность какая-то. Потом были черти, которые готовились меня в ад на пытки забрать. Но к утру исчезли. И женщина пришла с молитвами в руках. Незнакомая. Я их стала читать и меня выписали домой из больницы.
20:47 15.03.2011 | Василина
все це не казки!!..це реальність..ми повинні усвідомлювати те,на що ідемо.Слова зі статті досить точно та коротко показують,як за прагнення до зовнішнього ідеалу,ми губим наші душі...і забуваєм про внутрішній світ..про ЙОГО вдосконалення!!...
...а ще ця стаття змушує нас задуматися над пошуком істинної віри!..Дякую Вам за ці історії!!...залишається лише благати Бога "о спасинии...и соединении всех Господу помолимся"
Слава Богові за цю статтю!!!
11:47 08.06.2010 | Татьяна
Спаси Господи! Очень отрезвляюще!
19:48 23.06.2009 | Кирилл
Это типа сказок? Или что, не пойму.
15:52 28.05.2009 | Юля
Очень страшно! Господи помилуй!
17:10 05.12.2008 | Savich
Страшно...

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: