Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Ні юдея, ні елліна?

«Я не називаю себе елліном, тому що я не вірую в те, у що вірували елліни. Я міг би назвати себе візантійцем, тому що я був народжений у Візантії. Але я волію просто називати себе християнином». Ніби передбачаючи майбутні метаморфози свідомості своїх сучасників, ще в XV столітті Константинопольський патріарх Геннадій Схоларій так відповів на запитання про свою національну приналежність. Не секрет, що в сучасній свідомості окремих православних народів національне виступає на перший план і домінує над релігійним.
Ця бесіда, ініційована редакцією «Отрока», присвячена нашим православним братам — грекам. Стародавня Греція дала Європі цивілізацію, книги й ученість. Від греків прийшло на Русь Православ’я. Велика імперія ромеїв — Візантія — протягом майже тисячоліття задавала тон європейській політиці, визначала культурний образ величезної частини Європи. Усе це дало грекам передумови для гострого відчуття себе винятковою нацією з особливою роллю в історії і великою місією. Але ті, хто буває в Греції або знайомий з її історією, знає, як і з цього — справедливого, звісно, — відчуття іноді виростають доволі фантастичні, чудернацькі ідеї та геополітичні проекти. Нам особливо цікаво, як феномен націоналізму проникає в церковне життя і змінює свідомість церковного народу. Це тим більш актуально, що «грецький світ» не єдина в сучасному світі спокуса для православного християнства.

До розмови на ці теми «Отрок» запрошує гостей редакції.

Участники:

Володимир Шолох, Київ. Закінчив Київську духовну семінарію в 1996 році. Один рік прожив у Греції, в Афінах. Їздив на заробітки, паралельно вивчав мову на філософському факультеті Афінського університету. Повернувшись до Києва, викладав давньогрецьку мову близько шести років. Перекладач з давньо- та новогрецької.

Андрій Ус, Київ. Закінчив Київську духовну семінарію та академію в 2006 році. Одразу після закінчення академії поїхав у Грецію як стипендіат Міністерства закордонних справ Греції. Закінчив філософський факультет, історико-археологічне відділення Афінського університету. Після закінчення працював у Паломницькому центрі УПЦ при ВЗЦЗ як перекладач і супровідник паломницьких груп на Афон. Загалом провів у Греції п’ять із половиною років.

Модератор бесіди — Максим Білецький, Київ. У 1993 році закінчив Київський педагогічний університет імені Михайла Драгоманова. Більше двох десятків років поєднує викладацьку роботу з технічною та редакторською роботою в церковному книговидавництві Української Православної Церкви.

Максим Білецький: На уроках суспільствознавства в школі звертали нашу увагу на те, що нація і народ — поняття різні. Наприклад, євреї не можуть називатися нацією, а лише народом. Основна відмінність між цими поняттями — наявність власної території. Тобто у євреїв своєї території немає, точніше, довгий час не було, тому євреї можуть називатися лише народом, а нацією може називатися лише той народ, що має територію. Як би ви прокоментували цей мій спогад зі шкільних років?

Володимир Шолох: У мові євреїв, біблійних євреїв, було два слова для позначення народів: «гой» і «ам». Причому «гой» — це, радше, народ, об’єднаний родинними зв’язками, а «ам» — спільнота, що живе на одній території. Ці слова використовувалися ще в обітниці Аврааму, що від нього постануть багато народів — «гойім». І далі: від тебе постане великий народ, «ам». І потім в Ізраїлю виникло власне відчуття себе як народу, об’єднаного в першу чергу релігійно і лише в другу чергу родинними зв’язками, що тяглися до Авраама. Причому до цього народу могли приєднуватися люди з інших народів, передусім єгиптяни. Для них вхід в Ізраїль був найпростішим. Але для моавітян і аммонітян це було недоступно в принципі за їхнє вороже ставлення до ізраїльтян під час блукання по Синайській пустелі...

Ізраїль не переставав залишатися народом і в розсіянні, коли від самої території Ізраїлю майже нічого не лишилося, під час Вавилонського полону. Тож таке визначення народу, яке ти щойно навів, не дуже сумісне з біблійним.

М. Б.: Поговорімо про власне націоналізм*. У зв’язку з тим, що у ЗМІ навколо нас звучать слова не лише «націоналізм», але навіть «нацизм», довелося уточнювати за словниками, що таке нацизм. Нацизм є скороченням поняття «націонал-соціалізм». Думаю, таким чином, що про нацизм ми говорити не будемо. Хотілося б розібратися, що таке націоналізм. Поняття націоналізму може по-різному визначатися, і, залежно від того, хто яке значення у нього вкладає, воно може набувати крайніх значень. Найбільш позитивне значення — коли ставиться знак рівності між патріотизмом і націоналізмом, і протилежне йому, коли ставиться знак рівності між націоналізмом та шовінізмом і навіть націоналізмом та фашизмом. А як греки уявляли собі націоналізм?

* У грецькій — ἐθνικισμός, утворено від ἔθνος — народ, народність, плем’я — люди, об’єднані спільними звичаями.

Андрій Ус: Націоналізм завжди проявляється в ті історичні моменти, коли один із народів прямо чи опосередковано поневолений іншим; коли утискають традиції, культуру, мову. Якщо ми візьмемо епоху Палеологів — це, практично, два століття — то тоді територіально імперія вже не мала тих кордонів, що раніше. Потім 350 років приниження й поневолення турками... Тут хоч-не-хоч зародиться націоналізм.

З XVII століття серед усього багатонаціонального й релігійного міксу в Османській імперії, а також у Західній Європі греки почали виділяти себе як націю, використовуючи при цьому слово γένος. Грецький націоналізм став проявлятися вже більш гостро приблизно з кінця XVIIІ століття. Це століття ознаменоване епохою грецької просвіти: з’являється нова інтелігенція, відомі мислителі, частину з яких утворювало духовенство. Духовенство зіграло важливу роль у формуванні їхнього націоналізму. Зокрема, Козма Етолійський — великий апостол Греції, який заснував більше двохсот шкіл. Він мав відвагу навчати й таємно, й відкрито грецької мови тих греків, які вже почали її забувати. Греки зараз кажуть, що якби не Козма Етолійський, то вони б забули свою мову. Так, концепцією націоналізму для греків стає не лише втрачене візантійське минуле, але й уся історія народу, починаючи з давнини.

Також видатною була роль діаспори. Багато греків були вимушені залишити межі зруйнованої Візантійської імперії, вони осіли в Західній Європі, декотрі оселилися на берегах сучасної Південної України, зокрема, в Маріуполі, до цього вони були в Криму, пізніше вони також оселилися в Одесі...

В. Ш.: І основні грецькі мислителі того часу (починаючи від часу падіння Константинополя в 1453 році) жили не в Константинополі, а у Венеції — великій грецькій діаспорі. Саме Венеція давала всьому грецькому світу освічених людей, які формували народну самосвідомість. Але мені здається, що у греків націоналізм сформувався ще раніше — в епоху імперії, коли почали проводити доволі жорстку національну політику щодо сателітів імперії. І якщо до цього більшість імператорів були не греки навіть, часто вірмени, ісаврійці, то потім, століття, здається, з ХІІ, на престол почали сходити лише греки. І до кінця імперії з’явилося поняття еллінів, воно повернулося як позитивне визначення. До цього воно мало значення «язичники». А тепер ми елліни, «у нас велика історія, ми великий народ».

М. Б.: У мене виникло враження, що Греція острівна і фанаріотський* Константинополь — два цілковито різні світи.

* Фана`р (грец. Φανάρι, тур. Fener) — район Стамбула на південному боці Золотого Рогу, де розташована резиденція Константинопольського патріарха. Назву район отримав від розміщеного тут у візантійську епоху ліхтаря, що, ймовірно, слугував маяком (від грец. φανάριον). Після завоювання міста турками став основним місцем проживання константинопольських греків.

В. Ш.: Острівна й материкова Греція під час панування турків занурилися в майже повну пітьму невігластва, греки ледь не забули свою рідну мову, свою культуру. А в Константинополі це ще якось зберігалося. Константинополю вдалося залишитися своєрідним заповідником, острівцем грецької культури. Цьому сприяла наявність патріарха, який жив там і нікуди звідти з’їжджати не збирався, як і зараз не збирається, а також доволі велика кількість заможних греків, які могли від султана відкупатися і зберігати в непорушності свій маленький світ на Фанарі.

У цьому світі й виникло те світовідчуття, яке греки називають еллінізмом. Це явище дуже схоже на юдейський світ. Елліно-християнство. Греки почали вважати, що в Православ’ї релігійність може бути лише грецького ґатунку. Вони, можливо, так відкрито про це не говорили. Але це випливає з дуже багатьох їхніх дій. У сфері впливу Османської імперії, там, де можна було, греки вмовляли турків подарунками або словами ставити на єпископські кафедри лише греків. І дуже часто в них це виходило. У балканських країнах зберігають сумну пам’ять про грецьке панування під час Османської імперії. Тобто, з Фанару приїздили грецькі ставленики султана, і вони поводилися недобре з місцевим населенням.

М. Б.: Згадаємо слова апостола Павла, що немає ні юдея, ні елліна... — про що взагалі мова? У цьому рядку у вузькому значенні й у посланнях апостола Павла в широкому значенні. Йдеться про національність чи про релігію?

В. Ш.: Я думаю, йдеться про щось третє. Тому що юдеї величалися перед іншими народами тим, що вони знають Бога. Елліни пишалися своєю культурою. А «варвари» — це від початку слово нейтральне. Можна з упевненістю стверджувати, що воно набуло негативного відтінку вже до часу Христа.

М. Б.: Тоді виходить, що в цій фразі апостола Павла «юдей» і «еллін» — навіть не однорідні члени речення. Це якісь цілковито різні поняття, які покликані позначити, що християнство стоїть над усім цим?

А. У.: Християнство не зма`лює в людині ні національність, ні її громадянські права, ні традиції та звичаї її народу. У Діяннях читаємо: коли апостол Павло мав відповідати перед судом, він, будучи євреєм, але громадянином Римської імперії, вимагав суду кесаря. Апостол Павло, проповідуючи Христа, одночасно відстоює свої громадянські права.

У Греції та на Афоні духовенство каже, що є дві ноги, на яких стоїть людина: це Церква і любов до батьківщини.

М. Б.: Дійсно, всі розуміють, що навіть на православне християнство кожний народ, кожна національність накладає свій відбиток — вже хоча б тим, що викладає православне віровчення, богослужіння своєю, відмінною від інших, мовою. Як цей можливий відбиток можна поєднати з тим, що у Христі немає ні юдея, ні елліна? Як не вдаритися в одну чи в іншу крайність, як уникнути того, щоб національне задавило наднаціональне і навпаки? Адже якщо просто грубо знищити національне, вийде якась космополітична спільнота...

В. Ш.: Християнство не може існувати поза якоюсь культурою і поза якоюсь мовою. Воно завжди буде переломлюватися через них. Якщо навіть спробувати відмовитися від культури, то неминуче залишиться якась одна культура. Наприклад, юдео-християни вважали, що нормативним має бути лише юдео-християнство. Але в апостольському християнстві неможливе домінування однієї культури над іншими.

А. У.: Християнство у концепції апостола Павла не поглинає, а перетворює місцеві традиції. Крізь призму конкретної культури людям проповідується Христос. Так робив свт. Миколай (Касаткін) в Японії.

В. Ш.: Коли Миколай Японський побачив, наскільки глибокою є різниця між російською і японською ментальностями, зрозумів, що просто перекласти на японську мову свої думки — неможливо, його просто ніхто не зрозуміє. Тому він вирішив ужитися в культуру. Років десять він мовчав, не проповідуючи про Христа нікому. Вживався в місцевий колорит, намагався його засвоїти, намагався заговорити з японцями їхніми поняттями. В результаті проповідь його була успішною.

Патрік Ірландський, котрий сам був шотландцем і до того часу вже знав латину, в Ірландії проповідував не на латині, звісно, а ірландською мовою, і дуже активно використовував їхню міфологію. Його проповідь теж була доволі успішною. Також можна згадати апостола Павла в Ареопазі.

А. У.: І святі Кирил та Мефодій не обмежилися лише створенням алфавіту для слов’ян. Вони були знайомі з культурою слов’ян, оскільки в їхній час існували великі поселення слов’ян біля того ж міста Салоніки й у північній Греції. Їхньою місією було дати слов’янам інформацію про християнство доступною мовою. Якби це були просвітителі Заходу, вони б могли дати латинський алфавіт і латинську граматику нашому народу. Але історія повернулася інакше.

В. Ш.: Дуже показовою є переміна в сучасній грецькій місіонерській роботі. Спочатку, проповідуючи іншим народам, скажімо, в Індії або в Африці, греки нав’язували людям грецьку культуру. Але останнім часом вони почали перетворювати місцеву культуру, використовувати її як базову.

М. Б.: У зв’язку з питаннями про націоналізм згадується явище месіанського націоналізму євреїв. Як той націоналізм порівнюється з націоналізмом загалом?

В. Ш.: Месіанський націоналізм євреїв зійшов згори. У пророка Ісаї написано, що ти, Ізраїлю, будеш світлом для всіх народів. Світлом — тобто джерелом правильного богопізнання. І в тій ситуації це було цілком виправдано, оскільки всі народи були політеїстичними, і лише в Ізраїлі був монотеїзм. Він, за задумом Божим, мав стати народом місіонерським. Утім, на самому Ізраїлі це не виповнилося, хоча свого часу були проповідники юдаїзму і в епоху Маккавеїв, і пізніше, при Христі, але вони не займалися інкультурацією віри Ізраїлю, вони всіх навертали в юдейську культуру, і багатьом це не подобалося. І це пророцтво сповнилося радше на Христі й на новому Ізраїлі. А у греків потім з’явилося своє месіанство, уже культурне. «Греція — батьківщина європейської культури», і, як добре сказав один персонаж фільму «Моє велике грецьке весілля»: «Люди поділяються на дві категорії — на греків і на всіх інших, котрі хочуть стати греками».

М. Б.: А сучасні юдеї в юдейство приймають досить неохоче?

В. Ш.: У них повністю відсутня зовнішня місія. Вона була в них у перші століття нашої ери. Після IV століття вона повністю припинилася, і юдаїзм став релігією закритою. Але спочатку вони були відкриті й місіонери в них колись були.

М. Б.: Місія та месіанство... Все ж таки це не одне й те ж саме.

А. У.: Будь-який народ, — євреї, японці, китайці — в якийсь момент формулює певну місію свого існування. Але очевидно, що сучасне «месіанство» деяких народів не має жодного стосунку до християнства.

В. Ш.: Ще характерно, що особливим націоналізмом вирізняються народи, які вже згасають, але мають багату історію. Це як військова форма в маленьких державах — чим менша країна, тим більше лампасів.

М. Б.: А чи можна у тій ситуації, яка панує зараз, греків уважати представниками такого народу?

В. Ш.: Однозначно. У Греції я працював разом із одним хлопчиною, який приїхав з Австралії, греком-репатріантом, і він якось запитав мене: «От ким були ви, слов’яни, коли ми будували Парфенон?» І тут був старенький професор-грек, який сказав: «Це правда, а хто ми тепер?». Думаю, він мав на увазі той факт, що у греків як у народу видихався творчий потенціал. Єдине, що вони можуть, це берегти те, що в них зараз є. Іноді згадувати своє славне минуле. Загалом, греки схожі на дітей, але це така дитинність, схожа на старечу, коли старі впадають у дитинство. Тобто, народ дуже старий, стародавній. Він видихся і впав у дитинство.

М. Б.: Моє враження від Греції таке: найбільше впадає в око велика кількість національних прапорів. Майже на всіх монастирях, парафіях вивішують національний прапор, і ще візантійські прапори. Не уявляю, щоб у нас на церковних установах або на соборах-храмах-монастирях висів національний прапор. У Греції таке на кожному кроці. Як це можна пояснити? У це щось вкладається чи це просто традиція?

А. У.: Для греків прапор дуже важливий. Грек не може бути просто космополітом. Він не може просто сказати: я християнин — і все. А для церковних кіл, для ієрархії, віруючих православних християн візантійський прапор останньої династії Палеологів є символом їхньої національної ідеї — еллінізму, того, до чого вони прагнули й прагнуть.

М. Б.: У греків на сьогодні існують дві церковні юрисдикції. Які відносини між ними?

В. Ш.: Грецький народ, справді, у церковній сфері розділений на дві юрисдикції: Константинопольський патріархат, до якого належить власне Константинополь, майже всі острови і деякі ділянки на материку, наприклад, Афон, ставропігіальні монастирі в Македонії (області Греції), — і вся інша материкова частина Греції, яка належить до юрисдикції Елладської Церкви. Церковні відносини між двома ієрархіями доволі напружені з часу їхнього виникнення і до сих пір. Але греків це ніскілечки не бентежить. Вони між собою дружать, уважають себе єдиним народом, «нехай у єпископів лоби тріщать, на здоров’я, якщо їм хочеться сваритися». Ієрархи двох Церков служать один з одним. Просто Константинополь ображений на те, що в нього відтяли такий великий шматок території за часів короля Оттона після успіхів грецької революції. І ця образа досі не забута.

М. Б.: Думаю, варто розповісти про це детальніше.

В. Ш.: Коли греки почали свою визвольну війну з турками, вони спочатку відвоювали Пелопоннес і маленький шматочок материкової Греції, включно з Афінами. У цієї війни було кілька стадій. І в одній із них їм дали короля Оттона, німця. У перспективі планували звільнити всю Грецію, в тому числі Константинополь. Оттон вирішив не чекати, і щоб патріарх, який був дуже залежний від султана, не міг мати ніякого впливу на населення звільненої Греції, він вирішив улаштувати незалежну Церкву.

М. Б.: У 1833 році від імені малолітнього короля Оттона І спеціальною декларацією від 23 липня була проголошена автокефалія Церкви на території королівства Греції. Главою Церкви призначався король. Таке одностороннє, з порушенням церковного права, проголошення юрисдикційної незалежності не було визнане Константинопольською Церквою, а також іншими помісними Церквами. Виник розкол, який тривав 17 років. 29 червня 1850 року томосом Патріарха Анфима IV Церква в Елладі була визнана Вселенською Патріархією, яка, однак, зафіксувала ряд умов, які забезпечували особливий статус «Матері-Церкви» (Вселенської Патріархії) в Елладі.

А. У.: В Османській імперії не було розділення на національності, а було розділення на релігійні групи. Були так звані мілети*: християнський мілет, юдейський мілет і пізній вірменський мілет. І Константинопольський патріарх був відповідальним за поведінку християнського мілету. Якщо вони повстають, він зобов’язаний перед султаном анафематствувати їхні дії. Саме так і вчинив Григорій V, якого зараз вшановують як новомученика в Грецькій Церкві. Щойно розпочалася грецька революція, він одразу ж анафематствував дії революціонерів. Але це їх не зупинило.

* Міле́т (тур. millet, від араб. ملة‎‎ — мілла‎) — богословський і юридичний термін, поширений у мусульманських країнах; релігійна конфесія, яка має автономні адміністративні установи, розташовані у спеціально відведеному для цього районі міста.

М. Б.: Звідки взявся король Оттон? Чому німець, а не француз, не англієць? Чому не грек?

В. Ш.: На той час і в Англії були королі німецького походження. У Франції короля взагалі не було (Наполеон не рахується, він не король, це була вже республіка). І в Європі на той час чистокровними королями вважалися лише німецькі королівські роди. От звідти й узяли. Оттон прийняв Православ’я, коли став королем Греції. Потім чи то він сам, чи хтось із його дітей породичався з домом Романових. У Греції досі живе вдячна пам’ять про царицю Ольгу, уроджену Романову. До речі, саме Ольга завезла каштани в Київ, до неї тут каштани не росли.

М. Б.: А чому Константинопольська патріархія тримається саме за місце, за територію? Може, вона принесла б набагато більше користі, якби перебувала на вільній території, а не на мусульманській?

В. Ш.: Я думаю, що проблема в їхньому «візантійському світі», у мрії про повернення Візантії зі столицею в Константинополі, у вірі, що столицю Східної імперії не можна віддавати.

Навіть коли Ататюрк* пропонував Константинопольській патріархії створити національну турецьку Церкву, турецькомовну, всі були проти.

* Мустафа Кемаль Ататюрк (1881–1938) — перший президент Турецької Республіки, засновник сучасної турецької держави. Турецька Православна Церква — неканонічна православна юрисдикція, створена у 1921–1922 роках православними християнами Туреччини за підтримки турецької влади, яка намагалася створити національну Православну Церкву, не пов’язану з грецьким православ’ям і відірвати греків, що живуть у Туреччині, від зв’язків із Грецією, зробивши їх патріотами молодої Турецької республіки.

А. У.: Але вона була створена...

В. Ш.: Так, і досі існує у вигляді одного будиночка...

М. Б.: Розкажіть, будь ласка, про так звану «Велику ідею».

А. У.: Коли після 1821 року почала формуватися нова держава Греція, народилася ідея — «καθ΄ημάς Ανατολή», тобто «наш Схід», або ж «Велика ідея». Греки вирішили на основі цієї ідеології повернути втрачену територію та відродити зруйновану імперію, де вони колись проживали й процвітали. Ідеєю Елевферія Венізелоса*, відомого політичного діяча, було відвоювати Константинополь. Він буквально за півтора-два десятиріччя розширив територію Греції до тих меж, які є зараз, і він планував її і далі розширювати... «Μεγάλη Ιδέα» — велика ідея про повернення грецької території в межах Візантійської імперії — досі живе в головах цього народу.

* Елефте`ріос Венізе`лос (1864–1936) — грецький політик, який обіймав посади прем’єр-міністра Криту і прем’єр-міністра Греції.

В. Ш.: У євреїв є така сама ідея — повернути кордони Соломонового царства.

М. Б.: Як Венізелос збирався відвойовувати Константинополь?

В. Ш.: Руками англійських і німецьких солдатів. Це був якийсь безумний марш. Греки там, звісно, теж були. Але їх було мало. І в основному потрапили до рук турків саме греки, тому що в союзників вистачило розуму звідти піти.

У будь-якій загиблій імперії виношуються такі ідеї. Після розвалу робляться спроби цю ідею втілити в життя. Але вони, як правило, закінчуються нічим.

М. Б.: Виходить, що ця ідея досить далека від реальності й дуже малоймовірно, що історично вона колись зможе бути реалізована. Але вона дає грекам якесь натхнення і сили?

А. У.: Звичайно... Але що було втрачене, те навряд чи повернеться! Коли Венізелос носився з ідеєю повернення Константинополя, тоді для таких планів був найбільш слушний час. Греків тоді, як у Константинополі, так у всій Туреччині було дуже багато. Але тепер, коли греки отримали це місто, що вони з ним будуть робити? Там проживає більше 13 млн. турків! Тим більше, греки і турки — зовсім чужі один для одного народи.

Неоднорідність населення тягне за собою великі складності. Ось, наприклад, у греків назріла велика проблема в області Фракія — це територія, що межує із сьогоднішньою Туреччиною. Там сьогодні існують приховані дотації для мусульманського населення з боку турецького уряду. А на тлі економічної кризи в країні це греків іще більше обурює: мусульмани отримують економічну підтримку, а ми від Євросоюзу — вже ні!

В. Ш.: Мені здається, що головна вада сучасної грецької національної ідеї в тому, що для християнства нормально прагнути до Царства прийдешнього віку, а греки прагнуть до царства минулого віку. Таке собі ретроспективне християнство.

М. Б.: Виникає наступне запитання: кого, окрім себе, греки бачать у цьому «грецькому світі»?

А. У.: Нікого... Ну, можливо, ще тих турків, які живуть на території колишньої імперії. Етнічно це місцеві племена: лідійці, фрігійці...

Але тих самих понтійців, які повертаються назад у свою країну, вони стороняться!

В. Ш.: Так, для них це люди другого ґатунку. Аналогічно в Ізраїлі: є хасиди, які народжені в хасидських сім’ях, і це люди першого ґатунку, а є євреї секулярні, які стають релігійними, живуть зовсім так само, як хасиди, але в них минуле заплямоване, і вони люди другого ґатунку. І ставлення до них відповідне.

А. У.: Зате, до речі, християни із Сирії, Єрусалима, які приїжджають на богословський факультет в Афінах, розповідають, що декотрі їхні одноплеменці вважають себе не сирійцями, а ромеями. Навіть серед арабів живе ця «Велика ідея».

М. Б.: А в яких іще народів наявне те, що можна назвати їхнім націоналізмом, їхнім народним світом?

В. Ш.: Китайський світ. А особливо світ японський. Дуже характерною була промова адмірала японського флоту перед вирішальною битвою під час Другої світової війни. Він сказав: «Ви знаєте, з ким ми воюємо? З американцями. А вони вважають, що походять від мавпи. Але ми ж із вами знаємо, що ми — нащадки богів. Тому перемога нам гарантована.» І програли...

Таке японське ставлення до інших народів іще не охололо. До японця, котрий якийсь певний час жив за кордоном кілька років, скажімо, і потім повернувся, — до нього вже ставлення, як до зіпсутого. Я чув про це від мого друга, який живе в Японії вже понад 11 років.

Чим відрізняється японський націоналізм від усіх інших націоналізмів — це тим, що він самодостатній. Інші себе протиставляють комусь. Наприклад, Росія протиставляє себе Заходу, Греція — всьому, що не грецьке...

М. Б.: Японський, грецький, німецький світи... британський колоніальний світ... коли ці поняття накладаються на релігію, зокрема, на Православ’я, чи можуть вони привнести в неї щось хороше?

В. Ш.: Думаю, позитивним може бути лише те, що вони можуть сприяти єднанню народу. Але таке єднання тимчасове, яке стосується цього світу. Від націоналізму в християнстві хороших плодів я ще не бачив. Зрощування Церкви з якимось із таких світів зазвичай призводить до того, що вона потрапляє у підлегле становище.

Тут іще проблема ментальності. Ментальність — це якісь особливості світогляду, своя ієрархія цінностей, спосіб мислення, характерна реакція на щось. Більшість православних мають азіатську ментальність, а не європейську. Сакралізація влади, звичка до сильної руки — це типово більше для Азії, ніж для Європи. У Греції маємо своєрідний сплав обох ментальностей. Тобто Греція лежить десь на межі як територіально, так і культурно.

М. Б.: Коли на початку 1990-х років знову виник автокефалістський рух, з’явилося відчуття, що у свідомості його прибічників, в їхніх очікуваннях Україна як земна батьківщина стоїть на першому місці, а Бог лише на другому, якщо не далі. Чи є щось подібне у греків, японців, яких ми сьогодні обговорюємо?

В. Ш.: Спочатку про Грецію. Підпис під фотографією православного професора: «Γνήσιος Έλληνας και ορθόδοξος χριστιανός» — «Справжній грек і православний християнин», тобто на першому місці — він чистий грек, а потім — православний християнин. Там є велика проблема у зміні системи цінностей, коли національне стає більш цінним, аніж релігійна складова.

М. Б.: І я так розумію, що це те, проти чого апостол Павло нас передусім застерігає?

В. Ш.: Однозначно.

М. Б.: А з чим це пов’язано — з браком релігійного чи з надлишком національного?

В. Ш.: Радше з втратою есхатологічної* складової нашої віри. Давні християни чекали Христа, Котрий скоро прийде. І їм було, грубо кажучи, все одно, що відбувається зараз. Наш час інший: ми бачимо, що Христос довго не приходить, і лише Бог знає, коли Він прийде. Звідси такий інтерес до теперішнього, втрата ось цього гострого відчуття очікування, яке було притаманне першохристиянству.

* Есхатологія (від давньогр. ἔσχατον — «кінцевий», «останній» + λόγος — «слово», «знання») — система релігійних поглядів і уявлень про кінець світу, спокутування й потойбічне життя, про долю Всесвіту і його перехід в якісно новий стан. Також напрям богослов’я, який вивчає цю систему поглядів і уявлень в рамках тієї чи іншої релігійної доктрини.

М. Б.: Наостанок спробуємо пояснити, в яких світах і за законами яких світів жили в тілі Ісус Христос і апостол Павло.

В. Ш.: Як бачиться, в тих, де «немає ні юдея, ні елліна, ні варвара, ні скіфа, ні раба, ні вільного». Христос дозволяв Собі вільно спілкуватися з самарянами, і цим шокував «юдейський світ». Заодно повністю розчарував цей світ Своїм месіанством, яке цьому світові не підійшло. А Павла «юдейський світ» досі вважає своїм ворогом номер один.

Це називається Церквою. Її головне і єдине завдання — проповідь християнства. Без націоналізму, ура-патріотизму і політики. Це, власне, те, що очікується від наступників апостолів.

Ось хороші слова митрополита Антонія (Блума): «Я переконаний, що Церква не повинна втручатися в політику і не повинна бути своєрідною політичною партією, тому що це відразу знижує її на той же рівень, що й держава, ніби вся справа в тому, що в неї одна ідеологія, а в держави — інша. Але Церква, на основі своєї віри в Бога і Євангеліє, має певні моральні підвалини. І ось ці загальнолюдські моральні підвалини Церква має право проголошувати, кажучи не: „Бог вас покарає, якщо...“, а: „Якщо ти хочеш бути справжньою людиною, то ти не можеш чинити так, як чиниш...“ У суспільстві, країні, де є кілька політичних партій, знову-таки, Церква не повинна бути частиною однієї з них. Але Церква повинна на основі Євангелія мати моральне судження про будь-які дії держави, уряду чи будь-якої владної структури і висловлюватися, що так не можна чинити (хто б не чинив: правий, лівий, середній). Церква повинна мати зіркість і мужність сказати будь-якій партії, будь-якій групі людей: „Це неприпустимо!“. І не тому, що Церква належить до іншого угруповання, а тому що Церква — як вказівник».

Був у історії Руської Церкви митрополит Московський Кирил — при Івані Васильовичі Грозному. Він ні слова йому не сказав проти знищення Новгорода й убивства священномученика Филипа. Хороший, мабуть, був чоловік, розумів вищу державну необхідність усіх мудрих дій самодержця. Про що просили, про те й проповідував. Але він так і залишився в книжках з історії, ніхто про нього не пам’ятає, на відміну від святителя Филипа.

Взірець ставлення до політики — не партії на соборах, не святі отці, а Христос і Його апостоли. Те, що в отців узгоджується з апостольським переданням, гідне прийняття. Те, що не узгоджується, приймати не варто.

М. Б.: Отже, Церква — вище за державу. Будь-яку. У тому числі, як сучасна Греція, християнської. З надією, що вказаний ідеал можливий і в нашому житті, я хочу щиро подякувати учасникам нашої зустрічі.

Опублiковано: № 6 (72) Дата публiкацiї на сайтi: 04 December 2014

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Ні юдея, ні елліна?

Ні юдея, ні елліна?

Журнал «Отрок.ua»
Не секрет, що в сучасній свідомості окремих православних народів національне виступає на перший план і домінує над релігійним. Нам особливо цікаво, як феномен націоналізму проникає в церковне життя і змінює свідомість церковного народу. Це тим більш актуально, що «грецький світ» не єдина в сучасному світі спокуса для православного християнства.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
15:10 13.12.2014 | Надежда
Огромное спасибо за познавательную статью!
Мы, украинцы, просто любим свою Родину,живем в свободной стране и хотим так жить и дальше. Как говорил о. Андрей (Ткачев), у нас каждый может и свободно возрастать духовно, и свободно деградировать - что уж кто из нас выбирает. Наверное, это правильно. Бог ведь очень ценит свободу, которую дал человеку - без нее быть человеком было бы намного легче, но и намного менее достойно (слова Иустина Поповича). Нельзя ЗАСТАВЛЯТЬ людей жить по-православному - такое "православие" не имеет ценности и ничем хорошим не закончится (пример - Российская империя, где Православие для большинства было формальностью).
И не надо нас впутывать ни в какие миссии и мессианские проекты соседнего государства.
19:22 05.12.2014 | Александр
почему же вы не говорите правду о своем государстве?

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: