Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Павло, посол у кайданах

«Не стільки тішить мої очі сонце, що зійшло й дарує світлі промені, скільки осяває мою душу Павло, — пише святитель Іоанн Златоуст. — Сонце опромінює очі, а Павло начебто на крилах підносить нас до самого склепіння небес і зводить душу вище сонця та місяця».

Не буде перебільшенням сказати, що проповідь Павла — «апостола народів» — перевернула світ...

Батьківщиною апостола Павла можна вважати три дуже різних міста: Тарс, Єрусалим і Рим. Тарс, де народився Павло, був столицею Кілікії (ця область знаходиться на південному сході сучасної Туреччини), елліністичним містом зі своєю іудейською діаспорою. Батько майбутнього апостола належав до коліна Веніаміна, і, мабуть, тому назвав свого сина Савлом, або Саулом, — на честь першого царя Ізраїлю, який походив саме з цього коліна.

А ще, як не дивно, батько Павла мав римське громадянство, що перейшло й до його сина: у ті часи цей високий привілей римляни надавали найвідданішим представникам провінційної верхівки. До речі, ім’я Павло — також римського походження, латиною paulus означає «малий». Очевидно, це друге ім’я дали йому первісно як римському громадянинові (такий звичай був дуже поширений).

Крім усього іншого, юний Савл, як і його батько, був фарисеєм. Сьогодні ми вживаємо це слово переважно в значенні «лицемір, святенник», але тоді так називалась одна з течій іудаїзму (пізніше саме вона лягла в основу рабиністичного іудаїзму, яким він зберігався протягом усього середньовіччя і дожив до наших днів). Фарисеї були ревними виконавцями і Мойсеєвого Закону, і численних переказів, що виникли вже в наступні століття. Певна річ, аби розібратися в тонкощах Закону й усіх його тлумачень, вимагалася солідна освіта. Саме для цього хлопчика Савла відправили до Єрусалима. Його вчителем став Гамаліїл, найавторитетніший богослов того часу. Коли Єрусалимом пішли чутки про те, що Якийсь Ісус воскрес після страти, і все більше людей стало називати себе Його учнями, фарисеї зажадали негайних репресій, але Гамаліїл розсудливо вгамував їхній запал: Якщо ця справа від людей, то вона зруйнується; а якщо від Бога, то ви не можете зруйнувати її (Діян. 5, 34–39).

А ось молодий учень Гамаліїла, як це часто буває, не відчував жодних сумнівів. Адже він точно знав, що від Бога, а що — ні! Спочатку він був у тіні, на других ролях — наприклад, люди, які побили камінням першого мученика Стефана, залишили його пильнувати їхній верхній одяг. Однак невдовзі він вирушив у самостійний похід...

Молодий поборник подався до Дамаска — там теж була єврейська громада, там теж проповідували учні Ісуса. Це слід було припинити! Але дорогою сталося незбагненне. Коли ж він наближався до Дамаска, враз осяяло його світло з неба. Він упав на землю і почув голос, який говорив йому: «Савле, Савле! Чому ти гониш Мене?» Він сказав: «Хто Ти, Господи?» Господь же сказав: «Я — Ісус, Якого ти женеш» (Діян. 9, 3–5).

Усе змінилося в один день для палкого юнака. Спочатку він, осліплений дивовижним видінням, вирушив до Дамаска, проте вже зовсім з іншою метою — знайти там одного з християн, Ананію, щоб той зцілив його. А потім Павло вже сам пропові­дував у синагогах Дамаска, що Ісус є дійсно Сином Божим — саме за ці слова він колись гнав християн. У наші дні можна навіть почути, що це сам Павло «вигадав християнство», начебто він надав словам Ісуса значення, якого Сам Учитель не мав на увазі. Але з усієї історії навернення Савла стає зрозуміло, що така проповідь давно вже звучала і в Дамаску, і в інших місцях, Савл опісля й вирушив у дорогу, аби її припинити — і згодом Павло прославився тому, що проніс цю звістку по багатьох містах і дуже докладно виклав у посланнях. Однак прославився, як вісник, як посол Великого Царя (саме так і перекладається слово «апостол», це просто «посланник»), але аж ніяк не він вигадав саму звістку.

Проте спочатку потрібно було вибратися з Дамаска: колишні соратники не могли вибачити Павлу зради спільної справи і тому чатували на нього біля міських воріт, аби вбити, щойно він вийде з міста. Місцеві християни допомогли: спустили його в кошику з вікна будинку, яке виходило на міську стіну. Але включитися в життя християнської громади йому було не так уже просто — надто побоювалися християни колишнього гонителя. Не раз мусив Павло доводити свою правоту... а точніше, правоту тієї справи, якій він тепер самовіддано служив.

У сорокові роки І ст. розміреному життю Павла приходить край. Книга Діянь так подає початок його місіонерських подорожей: коли християни Антіохії (величезне місто, що знаходилося між Єрусалимом і Тарсом) молилися разом, Дух Святий прорік: «Відділіть Варнаву та Савла для Мене на справу, до якої Я закликав їх». Тоді вони, попостивши та помолившись, руки поклали на них і відпустили (Діян. 13, 2–3). Знов-таки, не Павло створює християнську громаду і передає їй якесь віровчення — вона сама посилає його нести своє віровчення в інші міста й країни, і робить це не за його бажанням, а за велінням Святого Духа (звичайно, ми точно не знаємо, як саме Його воля відкрилася цим людям).

Так почалася перша місіонерська подорож апостола Павла, усього ж їх було чотири. Мабуть, сьогодні мало хто відмовився б здійснити круїз по Середземномор’ю, де мандрував Павло — відвідати острів Кіпр, проїхати гірськими дорогами нинішньої Туреччини, побувати в Афінах. Але в ті часи поїздки зовсім не були схожими на розважальні прогулянки, і згодом Павлу довелося описати це так: Чимало подорожував, звідав небезпеки на річках, небезпеки від розбійників, небезпеки від одноплемінників, небезпеки від язичників, небезпеки в місті, небезпеки в пустелі, небезпеки на морі, небезпеки поміж псевдобратіями, у праці і в знесиленні, часто в пильнуванні, у голоді та спразі, часто в пості, на холоді й у голизні (1 Кор. 11, 25–27).

Утім, Павло мандрував не сам — з ним постійно були супутники. Найбільше ми знаємо про лікаря на ім’я Лука — він написав про свої мандри з Павлом цілу книгу Діянь, включивши туди й розповідь про інших апостолів. Подібно до Луки, і сам Павло володів ремеслом (виготовленням наметів), і тому завжди міг сам заробити собі на життя. У подальшому він так і чинив у своїх мандрівках: аби не бути тягарем для місцевих громад, завжди забезпечував себе сам. Як посол, Павло мав право вимагати, щоб його забезпечили всім необхідним, але він волів бути незалежним.

Якими були місіонерські поїздки апостола? Павло зі своїми друзями залишався в одному місті від кількох днів до кількох місяців, залежно від обставин. Перш за все він ішов до одноплемінників-іудеїв до синагоги, адже й Христос відправляв Своїх учнів перш за все до загиблих овець дому Ізраїлевого (Мф. 10,6). Дехто й справді приймав його проповідь, але частіше траплялося зовсім по-іншому — вожді іудеїв активно відкидали її.

Спробуємо поставити себе на їхнє місце... Вони живуть серед язичників, головне, що вирізняє їхню громаду — це неухильне дотримання Закону, даного Мойсею на горі Сінай, і різних звичаїв предків. Варто втратити їх, — думають вони, — і буде втрачено все. І тут приходить якийсь мандрівний проповідник і починає розповідати про Когось на ім’я Ісус, розіп’ятого та воскреслого біля стін Єрусалима (неймовірно!), і що тепер уже важливий не так Закон, як принесена Ним жертва за наші гріхи! Неможливо було таке терпіти. Добре ще, якщо Павла просто виганяли із синагоги, адже ж інколи його засуджували до бичування (п’ять разів присуджували по 39 ударів, це максимальна кількість), намагалися навіть забити камінням — але кинули непритомне тіло, вирішивши, що він помер.

А Павло все не відступався. І вийшло так, що він знайшов собі більш уважну аудиторію — це були люди різних національностей, які ставилися із зацікавленням до іудаїзму з його вірою в Єдиного Бога та проповіддю твердих моральних норм. Вони, тим не менше, не поспішали робити обрізання і брати на себе всі зобов’язання іудейської релігії, і вже абсолютно ніяк не відчували себе зв’язаними всіма звичаями іудеїв. Тому їм легше було прийняти звістку про те, що спасіння приходить через віру в Розіп’ятого й Воскреслого, а не через дотримання цих звичаїв. Церква переставала бути громадою одних лише євреїв — у неї вливалися колишні язичники, які незабаром склали в ній більшість.

Однак і з язичниками було не все так просто. У містечку Лістрі до Павла та його супутника поставилися якраз виключно добре — їх прийняли за... богів і готувалися принести їм жертви! Апостолам ледве вдалося відрадити наївних містян. А у великому місті Ефесі, навпаки, шанувальники богині Артеміди запідозрили, що ці дивні християни позбавлять їх доходів від «релігійного туризму» — адже храм Артеміди Ефеської славився як одне з чудес світу, на нього приїздили подивитися прочани з усіх навколишніх країн. Хай як дивно, у таких складних ситуаціях Павла неодноразово рятувало те саме римське громадянство: римські влада й війська були просто зобов’язані захищати свого громадянина, вони не могли віддати його на поталу натовпу чужинців. Шкода, що навіть сьогодні далеко не всі держави ставляться так до своїх громадян!

Остання подорож Павла мала за кінцеву мету Рим, столицю найбільшої імперії. Павло давно хотів туди навідатися, але все не було нагоди, і ось одного разу... Він саме перебував у Єрусалимі, куди періодично повертався, як до центру народжуваного християнського світу: тут була найперша громада, тут зазвичай збиралися апостоли. Саме тут духовні вожді іудеїв вирішили покласти край проповіді Павла й направили на нього натовп, який хотів його вбити. За що, ніхто навіть і не міг зрозуміло пояснити, але цей заколотник і відступник заслуговував на смерть поза всяким сумнівом!

Павла взяв під варту командир римського гарнізону — це мало такий вигляд, ніби його взяли під охорону. Тим не менше, якщо проти апостола було висунуте звинувачення — то Павла мали судити. Його під вартою переправляли від одного місцевого правителя до іншого, але звинувачення, які були б зрозумілими й серйозними, так і не прозвучали, і все йшло до того, що Павла мали відпустити на волю. Принаймні останній із суддів, цар Ірод Агріппа, схилявся до цього — та Павло несподівано зажадав суду в самого імператора! Це був один із привілеїв римського громадянина, і ніхто не міг відмовити апостолу в ньому. З точки зору звичайної людини, вимагати такий суд — було безумством: це означало, що Павла під вартою негайно відправлять до Риму, і там він чекатиме доти, поки в імператора з’явиться час особисто зайнятися його справою — чекатиме, можливо, не один рік. І, звісно, результат був абсолютно непередбачуваний, а весь цей час він залишався б в’язнем.

Але зате Павло чудово розумів: уся величезна машина римської державності працюватиме на нього. Йому тепер гарантований проїзд до столиці та проживання в ній — що може бути краще! А кайдани... що ж, він звик називати їх «узами Христа» і зовсім не переймався ними. До того ж ставлення до нього було доволі гуманне, а центуріон, якому було довірено доправити Павла до Риму, сповнювався до нього все більшою повагою і одного разу врятував йому життя. Було це так: корабель, що перевозив Павла та інших в’язнів до Італії, потрапив у шторм і сів на мілину біля берегів Мальти. Його вже розбивали хвилі, і охорона хотіла перебити в’язнів, аби вони не втекли, але центуріон заради Павла організував рятувальну операцію, і всі вціліли. А для Павла це стало приводом проповідувати Христа ще й на Мальті!

Книга Діянь закінчується прибуттям Павла до Риму, але на цьому не закінчується історія апостола. Він прожив ще два роки в Римі в ув’язненні, був звільнений, але не перестав проповідувати християнство — тож при імператорі Нероні (у кінці 60-х рр. н. е.) на нього чекав новий арешт, нові звинувачення і цього разу смертна кара. Церква вшановує пам’ять апостола Павла разом з пам’яттю апостола Петра 29 червня (12 липня за новим стилем), визнаючи тим самим особливу роль цих двох учителів християнства.

Та найцікавіше в апостолі Павлові — його власна особистість, адже це єдиний з апостолів, хто залишив так багато листів. У Новому Завіті його ім’я носить цілих 14 послань (усіх інших книг, включаючи Євангелія — лише 13), хоча, можливо, не всі з них написані безпосередньо Павлом: так, Послання до Євреїв дещо відрізняється і за стилем, і за змістом від решти. Але у будь-якому випадку, навіть якщо щось і було доповнено учнями, всі Послання відображають характерне для апостола бачення Бога та людини. Павло, до речі, власноручно не писав листів: він диктував секретареві, як це часто бувало за античних часів, а сам лише підписував свої листи коротким привітанням.

Деякі з його послань — справжні богословські трактати, і, перш за все, — Послання до Римлян. Саме його беруть зазвичай за основу творці різноманітних праць з богослов’я Нового Завіту. Але переважно послання звернені до конкретних громад і навіть окремих людей, говорять про їхні особливі проблеми, дають їм відповідні поради. Апостол Павло не був сухим теоретиком або моралізатором, він занурювався у вир життя, усе пропускаючи крізь серце, ні до чого не лишаючись байдужим. Можливо, завершити нашу розмову про апостола Павла варто кількома цитатами з його послань, в яких особливо яскраво виявляються його характер, темперамент, переконання.

...я, обрізаний на восьмий день, з роду Ізраїлевого, коліна Веніамінова, єврей від євреїв, за ученням фарисей, за ревністю гонитель Церкви Божої, за правдою законною — непорочний. Але що для мене було перевагою, то заради Христа я мав за марноту. Та й все маю за марноту заради вищості пізнання Христа Ісуса, Господа мого: для Нього я від усього відмовився, і все вважаю за сміття, аби здобути Христа... Кажу так не тому, що я вже досягнув або вже вдосконалився; я борюся, щоб досягти те, для чого здобув мене Ісус Христос (Флп. 3, 5–8, 12).

...Ми невідомі, але нас впізнають; нас вважають померлими, але ми живі; нас карають, але ми не вмираємо; нас засмучують, а ми завжди утішаємося; ми бідні, але багатьох збагачуємо; ми нічого не маємо, але усім володіємо (2 Кор. 6, 9–10).

І, нарешті, слова, які можуть нам пояснити, чому Павла часто називають «засновником християнства». Він зовсім нічого не «винайшов», але так говорив про себе: «Я розіп’ятий із Христом. Живу вже не я, а живе в мені Христос» (Гал. 2, 19–20). Він надзвичайно сильно та яскраво показав, що це означає — бути християнином. Апостол Павло прожив справді християнське життя — і тому по його слідах, як і по слідах інших апостолів, праведників і вчителів, люди досі приходять до Христа.

Опублiковано: № 6 (60) Дата публiкацiї на сайтi: 01 January 2013

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
13:56 02.01.2013 | Дарья
Спасибо! Статья очень понравилась! Святой апостол Павел предстал перед нами очень живо, - из отдельных сведений о нем сложилась целостная картина его жизни. Как-то даже по-другому я стала его воспринимать. Святый апостоле Павле, моли Бога о нас грешных!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: