«Полювання»

Господь попускає війни, щоб розбудити цілі народи від духовної сплячки. Коли народ гордовитий, коли кидає виклик Богові й руйнує церкви, будуючи «наш новий світ», приходять орди іноземців. В окопному бруді прокидається совість, що досі дрімала, у полум’ї війни раптом спалахує в серці вогник віри.

Коли ти стріляєш у людину — це ще не війна. Це якийсь страшний «тир», де відчуваєш себе вершителем людських доль, розпорядником «життя й смерті».

Війна починається, коли вперше вистрілять по тобі. Моментально відчувається тлінність людського буття. На війні ти не «мисливець», ти «дичина». Ти навчаєшся жити без страху людського, лише коли набудеш страху Божого. Розумієш, що без милосердної волі Всевишнього тобі навряд чи вдасться ухилитися від куль й осколків.

Бабине літо 1944 року. Михайло, молодий офіцер, йшов путівцем по звільненій польській землі. За його спиною були довгі версти війни, попіл поразок і салют перемог. Ласкаво світило сонечко, навкруги було тихо.

Вибух снаряда розірвав осінню ідилію. Блиснуло полум’я, зметнулися грудки землі, просвистіли над головою осколки. Смерть пронеслася поруч. Офіцер втиснувся в землю в пошуках хоч якогось прихистку. Сховатися було ніде. Він раптом відчув себе непомірно великим, якимсь «пагорбом на обличчі землі». І до цього «пагорба» були прикуті погляди німецьких танкістів. Війна, проте, навчила Михайла багато чому. Він уже встиг помітити на краю поля, у лісопосадці замасковану обкопану «Пантеру». «Недобитки» розгромлених фашистських дивізій валандалися польськими лісами, періодично намагаючись прорватися до своїх. «Снаряда, напевно, пошкодують. Просто під’їдуть ближче і розстріляють. Навіть із танка вилазити не будуть, а із ППШ з танком не повоюєш», — подумалося Михайлу.

Він біг полем. Біг, петляв, мов заєць, не даючи німецькому навідникові прицілитися. Йому здавалося, що ось-ось зареве за спиною потужний майбахівський двигун, і 45-тонна машина кинеться навздогін. А як наздожене свою здобич, прошиє кулеметною чергою або просто розчавить сталевими гусеницями. Серце скажено колотилося, а губи самі собою шепотіли при кожному подиху: «Господи, помилуй! Врятуй і збережи!»

Німці не погналися за ним. Він добрався до своєї частини і показав на карті місце, де бачив танк. Розвідники, що прибули на місце, виявили лише купу паруючих уламків — коли фашисти зрозуміли, що їхня схованка знайдена, то підірвали свою машину й розбіглися. Залишок палива в баках вони вирішили витратити на вибух, а не на гонитву...

На відміну від багатьох своїх товаришів, Михайло так і не став після війни справдешнім мисливцем — він дізнався, що значить бути «дичиною».

Цю історію воєнних років я почув у дитинстві від її головного героя, мого діда Михайла (†1988).

Опублiковано: № 4 (9) Дата публiкацiї на сайтi: 10 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237254938.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: