Інтерв’ю з дияконом Андрієм Кураєвим про те, навіщо священикам ставати «рок-зірками»
— Отче Андрію, відомо, що ви досить багато спілкуєтеся з рок-музикантами. Чим викликане це спілкування? 
— По-перше, вони просто цікаві люди. І гарні поети. По-друге, вони цікаві іншим людям, яким нецікавий я. І я намагаюся затвердити їх у цьому інтересі не-до-мене: я намага-юся переконати рокерів бути більшими рокерами. Слова важливіші за вібрації, вірші важливіші за ритми — ось що я намагаюся пояснити своєю появою на сцені. Я, звичайно, не настільки наївний, аби припускати, що завдяки п’ятихвилинній проповіді на рок-концерті можна когось навернути до віри. Таке завдання зовсім не ставиться. Крім того, більшість рокерів мою появу на сцені сприймають як перешкоду: вони прийшли туди зовсім не для того, шоб почути мою проповідь. Тому моє завдання цілком конкретне: я хотів би, щоб рокери приходили на концерти не децибели крізь себе пропускати, а вслуховуватись у слова пісень і думати. Коли Шевчук або Кінчев виводять мене на сцену і відрекомендовують, то це прочитується глядачем як підтвердження того, що християнські мотиви в їхній творчості — це не щось випадкове або якийсь сценічний образ. Це не те, що вони лише на сцені демонструють, а те, чим вони живуть і у своєму внутрішньому житті. По-третє, моя поява на рок-майданчиках — прецедент, який дає привід потім про це розповідати. Не тільки журналістам, але й на зустрічах із молоддю, студентами, школярами.
— В нашій Церкві це перший подібний досвід?
— Що стосується особистих контактів священнослужителів із рокерами — звичайно ж, ні. Коли я почав ці свої публічні виступи, то виявилося, шо серед духовенства чимало ко-лишніх рок-музикантів. У цьому мені зовсім несподівано зізнавалися священики, яких я знав багато років.
— А до цього вони маскувалися? — Не вважали за потрібне казати... І все ж таки, одна справа — особисті контакти і навіть, можливо, клубні зустрічі. І зовсім інше — те, що сталося у січні 2003 року, коли така зу-стріч відбулася перед 13 тисячами глядачів пітерського «Льодового палацу».
— А хто там виступав?
— Костянтин Кінчев, Юрій Шевчук, Борис Гребєнщиков, В’ячеслав Бутусов, Ольга Ареф’єва. Дуже серйозна команда.
— А ваше слово як сприймали?
— Я б сказав, що вони правильно свистіли.
— Свистіли?!
— Звичайно. Адже рок-концерт — не університетська лекція.
— Тобто, таким чином висловлювали своє схвалення?
— Спочатку я ще не розбирався у відтінках свисту. Зараз уже дещо розумію. І можу сказати, що свистіли правильно, розуміючи, де і яка реакція від них очікується.
— А як ви познайомилися з рок-динозаврами: Кінчевим, Шевчуком?
— І на того, і на іншого мене вивели студенти Свято-Тихонівського богословського інституту.
— Добре. Але ні Шевчук, ані Кінчев — не студенти семінарії...
— Ще задовго до моєї особистої зустрічі з Кінчевим у його інтерв’ю я зустрічав згадку про те, що він читає мої книги. Шевчук теж про мене знав і через одного мого студента передав запрошення на свій день народження, що відзначав концертом у «Горбушці». Був у нього і неособистий мотив. При зустрічі він попросив мене поспілкуватись із хлопцями з кадетського корпусу в Кронштадті, де навчається його син Петро.
— Для багатьох православних рок-концерт означає осатанілу юрбу...
— Знаєте, коли в православній аудиторії мені доводиться чути подібного роду нерозуміння та навіть обвинувачення, я реагую жорстко: «Ось ви вчите мене, як спілкуватися з дітьми. Пробачте, а де (наголос) ваші діти? Вони з вами в цій залі, на лекції? — Ні. У храмі? — Ні. Тоді, перепрошую, але ваш особистий педагогічний досвід для мене не дуже авторитетний. Ви своїм стилем переживання Православ’я відштовхнули ваших дітей від Церкви, і тому я змушений іти в ту глухомань, в яку від вас утекли ваші діти, щоб їх повернути. Тому ви хоча б мені в спину не стріляйте».
— Існує така думка, начебто рок — це розбещеність, матірщина...
— Ви знаєте, Кіркорова, попсового кумира, що матюкається, нам бачити доводилось. Але я жодного разу не чув матірщини з вуст Кінчева або Шевчука. Найміиніше «слівце» Кінчева — «грязь». А для Шевчука, здається, немає гіршої лайки, ніж «попса».
Я був би збентежений, якби все церковне середовише сказало: «Так, це чудово, продовжуй і далі так само». Це було б ознакою хвороби. В організмі різні функції у печінки та в легенів. І якби всі священики зайнялися проповіддю на рок-концертах, то вони стали б непотрібні та незрозумілі для всіх інших людей. Базовий, традиційний смак Православ’я не повинен змінюватись. А я лише приправа. Необов’язкова, але, сподіваюсь, і не шкідлива.
— Багатьох людей — і не тільки церковних — бентежить, коли той же Костянтин Кінчев знімає на сцені майку і з оголеним татуйованим торсом співає пісні на православну тематику...
По-перше, я вам скажу, шо від цього сам Кінчев ніякого задоволення не отримує. Треба раз постояти на сцені рок-концерту, щоб зрозуміти, які там протяги. По- «друге, для нього це просто робочий одяг. У приватному житті він одягається інакше. Розумієте, тут яка штука... Кінчев про себе каже: «Я — солдат Руської Православної Церкви. Я хочу служити Церкві, хочу допомогти Православ’ю». Якщо він цілком переламає себе під те, що приємно буде бачити нашим бабусям, то саме це буде означати, що він нам нічим допомогти не зможе. Він і так перемінив зміст своєї творчості. А якщо змінити ше й форму, тоді ті, кому його творчість цікава, зовсім його залишать. Є армія «Аліси». І якщо командир змінить усе — і напрямок головного удару, і форму, і прапор, то армія розпадеться. Він і так багато чим пожертвував. У тому числі, й у фінансовому відношенні. Тому що зміни в його творчості припали до смаку не всім.
— Кого ви маєте на увазі?
— Колишніх фанатів і, головне, музичних продюсерів, прокатників від рок-музики. Частина його аудиторії пішла до групи «Король и шут», а практично всі телеканали і радіостанції від нього відмовилися — мовляв, немає потрібної політкоректності... Групу «Аліса» ви не побачите на телебаченні. Вона пішла проти течії.
— Але ж виступати з концертами він продовжує?
— Концерти він дає, та не так часто, як раніше. Відмовився виступати в пости. А в православному календарі чотири тривалих пости на рік. І тут він, звичайно, теж багато втрачає в грошовому відношенні. Я вже не кажу про те, як непросто йому було пояснювати мотиви своєї поведінки музикантам групи.
— Чи можна назвати Кінчева та Шевчука місіонерами?
— Не думаю. Вони й самі не хочуть, шоб їх так називали. Ці люди, що пройшли вогонь, воду та мідні труби, прекрасно розуміють небезпеку саме місіонерів. Є небезпека перетворитись на прижиттєвий пам’ятник самому собі. Якщо почнеш говорити про своє «служіння», про свою «місію», а не про свою роботу — все, постамент (він же — творча могила) вже готовий.
Життя дає надто багато прикладів творчих та людських катастроф такого типу. Яскравий приклад — Жанна Бічевська, яка сама себе назвала пророчицею: «Я вигадала новий жанр — концерт-проповідь». Коли співак починає словесно повчати зі сцени — це визнання власної професійної некомпетентності. Одна справа — Бічевська 80-х років, — чудова співачка народних і козачих пісень, міських і білогвардійських романсів. А зараз вона співає пісні свого чоловіка — римовані гасла часто єретичного та аморального змісту («Мы врага настигнем и порвем на клочья, Господа хваля»).
— А як ви оцінюєте творчість тих же Кінчева, Шевчука?
— Мені важко оцінювати її в цілому, тому що це, все ж таки, не той світ, в якому я жив і живу. Але в них є дійсно талановиті, без усяких знижок, рядки та образи. Ну от, перше, що спало на думку, Шевчукове: «Никому нет конца, даже тем, кто не с нами...»
— Згадаємо і третього стовпа пітерської рок-музики — Бориса Гребєнщикова...
— Ми бачилися з ним зо два рази, але довго не спілкувалися. Враження від нього різне. Перший раз ми зустрілися на концерті «Рок до Неба». Можливо, він був надто втомлений, але в мене було неприємне відчуття від його скляних, невидющих очей. Можливо, це була його природна форма самозахисту перед публічним виступом. Мене перед лекцією теж краще не зачіпати. А на минулому тижні ми бачилися в кулуарах Останкіно, і він спра’вив на мене значно краще враження.
— А вам за свої місіонерські новаторства доволилося по потилиці отримувати від колег-священнослужителів?
— Останній рок-проект, в якому я брав участь, називався «Золото на чорному» — знову Льодовий палац Санкт-Петербурга, але вже 17 тисяч хлопців та дівчат, які прийшли на концерт, присвячений 100-річчю підводного флоту Росії. На сцені в порядку появи біля мікрофона — Кінчев, Кураєв, Шевчук. Загалом — усе зірки російського року. Після повернення до Москви я зустрівся з митрополитом Климентом (керуючим справами Московської Патріархії, по суті, другою людиною Церкви). «Владика, я тут днями знову згрішив: на рок-концерті виступав», — покаявся я йому. Реакція митрополита була несподіваною: «А що тут особливого? Ми ж навмисно в документах Архієрейського собору написали, що треба активніше використовувати форми сучасної молодіжної культури у позабогослужбовій проповіді. Так що я взагалі не розумію, навіщо ти мені все це розповідаєш». Тут уже вражений був я: як швидко те, шо сприймалося спочатку як провокація та скандал, стало само собою зрозумілим. Особисто мене це навіть трошки лякає. Тому що я пам’ятаю: «Есть у революции начало, нет у революции конца».
— І все ж таки, отець Андрій, навіщо вам цей головний біль? Сиділи б у себе на парафії та й горя не знали...
— Мені дуже важливо — не на церковно-китайській, а на їхній власній мові — донести до людей, що між Православ’ям і середньовіччям немає знака рівності. Що можна бути православним сьогодні, а не позавчора. Шо бути молодим — це не гріх. Що Церква не тільки для бабусь, але й для молоді. Що можна бути людиною сучасного стилю життя и одночасно сповідувати найортодоксальнішу релігію... Датський філософ К’єркегор колись сказав точну та гірку притчу. В якесь містечко приїхав мандрівний цирк. Уже місяць він стоїть на окраїні. Всі діти та дорослі сходили на його вистави кілька разів. Уже настав час їхати. Та от за дві години до початку останнього виступу в цирку починається пожежа. Вже загримований і одягнений у свій костюм блазень біжить у містечко і кричить: «Пожежа! Пожежа!» А люди регочуть: «Яка чудова реприза!» Так і реготали над блазнем доти, поки не зайнялись їхні власні будинки. Це притча про сприйняття церковної проповіді сучасним світом.
Церква кричить: «Обережно, є загроза, пожежа!» А далекі від Церкви громадяни реагують на нас як на ексцентричних людей в ексцентричному одязі, яких треба тримати на відстані та до яких треба звертатися лише в строго ритуальній позі в ритуальні дні та з ритуальних приводів: хрешення, вінчання, відспівування. Саме тому я йду до інших блазнів — до рокерів. І намагаюся сказати, що є зовсім інший, не-іконний формат спілкування з нами. Ми теж із планети людей, а не зі світу архангелів. Ми — не інопланетяни.
Бесіду вів Андрій Полинський, газета «Трибуна»
